«Демократія
знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний
лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм
згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю
з національного прапора»
У цивілізованій Європі, та й
в Америці, серйозно переймаються проблемами і перспективами демократії. Не
тільки у глобальному масштабі, але й, так би мовити, для хатнього вжитку.
Не є таємницею недосконалість системи народовладдя, - і не варто шукати у демократії панацеї від усіх людських бід. Однак досі ніхто із прихильників та апологетів цього устрою не ставив питання руба: для того, аби зберегти і користати з усіх переваг демократії, слід від сепарувати від процесу певних не надто «зрілих» індивідів. Здавалося б, маячня, оксюморон… Тим не менш, - реальність.
«Суспільство, що складається з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів та клієнтами торгових центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Адже з якого дива у такому товаристві ці діячі мали б з’явитися? І якщо навіть з’являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?» - пише у Gazeta Wyborcza Роберт Сєвьорек. І це, звісно, правда. Але не уся. Зрозуміло, демократія мусить витримати іспит не тільки споживацьким мейнстримом нинішнього дня, але й, до прикладу, навчитися конкурувати із так званими «революціонерами із соціальних мереж», які, зазвичай, висловлюють свої політичні уподобання чи фобії, комфортно влаштувавшись з планшетом у фотелі. Демократія, зрештою, приречена на вічний диспут із своїми ж симулякрами – «керованою», «суверенною» чи ще якоюсь, - вигаданими фантазіями правителів, які не вміють чи не бажають позбутися комплексів минулого.
Але ці конфлікти – природні, і найвищим рефері у них є час. Натомість і згаданий автор Gazeta Wyborcza, і авторитетні дослідники з США (Ерік Лю, засновник Громадянського університету, екс-заступник радника Клінтона у внутрішніх справах), на яких він покликається, пропонують суспільству сегрегаційну модель. Йдеться про так звані «тести на громадянство». Почасти ця практика вже є зуживаною в країнах, які потерпають від надмірної та некерованої іміграції або ж мають під боком не вельми прихильних сусідів (як от прибалти). Та у випадку, про який пишу я, тести на громадянство пропонують застосувати для усіх мешканців країни. Тих, хто бажав би чи бажає користуватися усім комплексом прав громадянина. Особливо, права обирати чи бути обраним.
Я, вочевидь, теж не у захваті від таких ґанджів демократії, коли виборець-невіглас голосує за порадою сусіда, дружини чи взагалі аби як. Не тішить мене й ситуація, коли перестарілі громадяни обирають, фактично, не своє майбутнє, а завтрашній день значно молодших. «Що більше "недоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії", - пише американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет.
Але так воно є, і ніхто досі не мав наміру робити інакше. Запроваджувати іспити на знання вітчизняного законодавства, історії, на орієнтацію в політиці, і на підставі результатів вручати особі «мандат громадянина», - це, як на мене, користати із сумнівного досвіду засуджених світом режимів та організацій на кшталт ККК.
Я цілком поділяю меседж Севьорека про те, що «демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора». Так є не тільки у Польщі, для України, мабуть, це ще болючіша проблема.
Але дайте все-таки шанс обивателеві вирости до громадянина. Міркую, що життєві обставини самі зроблять з нього акселерата.
Ігор Гулик. Ілюстрація: urokiistorii.ru
Не є таємницею недосконалість системи народовладдя, - і не варто шукати у демократії панацеї від усіх людських бід. Однак досі ніхто із прихильників та апологетів цього устрою не ставив питання руба: для того, аби зберегти і користати з усіх переваг демократії, слід від сепарувати від процесу певних не надто «зрілих» індивідів. Здавалося б, маячня, оксюморон… Тим не менш, - реальність.
«Суспільство, що складається з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів та клієнтами торгових центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Адже з якого дива у такому товаристві ці діячі мали б з’явитися? І якщо навіть з’являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?» - пише у Gazeta Wyborcza Роберт Сєвьорек. І це, звісно, правда. Але не уся. Зрозуміло, демократія мусить витримати іспит не тільки споживацьким мейнстримом нинішнього дня, але й, до прикладу, навчитися конкурувати із так званими «революціонерами із соціальних мереж», які, зазвичай, висловлюють свої політичні уподобання чи фобії, комфортно влаштувавшись з планшетом у фотелі. Демократія, зрештою, приречена на вічний диспут із своїми ж симулякрами – «керованою», «суверенною» чи ще якоюсь, - вигаданими фантазіями правителів, які не вміють чи не бажають позбутися комплексів минулого.
Але ці конфлікти – природні, і найвищим рефері у них є час. Натомість і згаданий автор Gazeta Wyborcza, і авторитетні дослідники з США (Ерік Лю, засновник Громадянського університету, екс-заступник радника Клінтона у внутрішніх справах), на яких він покликається, пропонують суспільству сегрегаційну модель. Йдеться про так звані «тести на громадянство». Почасти ця практика вже є зуживаною в країнах, які потерпають від надмірної та некерованої іміграції або ж мають під боком не вельми прихильних сусідів (як от прибалти). Та у випадку, про який пишу я, тести на громадянство пропонують застосувати для усіх мешканців країни. Тих, хто бажав би чи бажає користуватися усім комплексом прав громадянина. Особливо, права обирати чи бути обраним.
Я, вочевидь, теж не у захваті від таких ґанджів демократії, коли виборець-невіглас голосує за порадою сусіда, дружини чи взагалі аби як. Не тішить мене й ситуація, коли перестарілі громадяни обирають, фактично, не своє майбутнє, а завтрашній день значно молодших. «Що більше "недоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії", - пише американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет.
Але так воно є, і ніхто досі не мав наміру робити інакше. Запроваджувати іспити на знання вітчизняного законодавства, історії, на орієнтацію в політиці, і на підставі результатів вручати особі «мандат громадянина», - це, як на мене, користати із сумнівного досвіду засуджених світом режимів та організацій на кшталт ККК.
Я цілком поділяю меседж Севьорека про те, що «демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора». Так є не тільки у Польщі, для України, мабуть, це ще болючіша проблема.
Але дайте все-таки шанс обивателеві вирости до громадянина. Міркую, що життєві обставини самі зроблять з нього акселерата.
Ігор Гулик. Ілюстрація: urokiistorii.ru
