До генези завдань

Право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc

Якось, дуже давно, Віктор Ющенко позволив собі дивний мовний пасаж: «Треба дозволити нації ставити перед собою завдання, і тому як важливо нам знати свою історію, то це один із способів консолідації, межа розуміння, що тема політичної стабілізації - це ключове питання і це впливає на наш прогрес чи на регрес» (курсив наш – Авт.).

Попри те, що минуло направду достатньо років і про Ющенка забули майже всі, у його давньому спічі досі вражає одне-однісіньке слово, яке, видається, довподоби всім, хто спромігся осідлати найвищий державний фотель: «дозволити нації». Є питання, які однозначно означають відповіді, і будь-хто з правників відповів би «регуляторам», що право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc.

Однак у чомусь вони таки мають рацію. Нація, принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, у його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на його характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу, прийняття закону чи навіть Конституції. Навпаки, завжди знайдуться інакодумці, які сприйматимуть такі вчинки як спробу зазіхань на їхню внутрішню єдність, і, без сумніву, матимуть на це підстави. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблеми історичної пам’яті Голодомору сприймаються ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги європеїзації залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

«Рим сказав…»

Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах

Не знаю, як кому, а мені виступ президента з нагоди розгляду конституційних змін у частині децентралізації дещо нагадав партійні збори часів КПСС. Ви, мовляв, дискутуйте, але голосуйте, як слід, бо за нами «спостерігає весь світ». Утім, у «фронтових умовах», якими характерний наш час, така стратегія не позбавлена й здорового глузду.

Отже, як писав св. Августин, «Roma locuta ext; cаusa finita» («Рим сказав, питання закрите»). Перестороги гаранта можна зрозуміти: по-перше, мотивом Порошенка була банальна людська потреба «перестрахуватися» перед ймовірними несподіванками; по-друге, наше МЗС, мабуть, врахувало розголос, спричинений, не приведи господи, негативним результатом першої спроби конституційних змін, який йшов би урозріз із деклараціями президента та особливо прем’єра (за океаном) і, либонь, мають визначальне значення у перспективах України вистояти у війні. І, по-третє, Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах.

Але… Як тоді бути з демократією? Таке запитання обов’язково лунатиме, і не тільки з лав опозиції, яка вчора таки проголосувала за конституційні зміни, а завтра використовуватиме все на власний штиб, але й у середовищі «рафінованих лібералів», які схильні поділяти цінності Майдану, не втомлюючись, однак, вказувати на дитячі хвороби її повсякденної практики. А де розподіл владних повноважень? – питатимуть правники і конституціоналісти, резонно натякаючи на те, що президент фактично береться керувати коаліцією.

Без сумніву, ніхто не зазіхає на конституційний президентський пріоритет визначати зовнішню політику держави. Ще більш очевидним є непоодиноке подивування українців різнобоєм оцінок, а тим паче, формулюванням різнокаліберними держчиновниками стилю і векторів поведінки України на світовій арені. Однак є на те рада, і дуже проста: перед тим, як озвучувати позицію, її «мегафон» мав би мати за собою узгоджене рішення усіх, причому таке, яке б містило не тільки приватні думки впливових осіб, але й, бажано, думку аналітиків та фахівців.

Мені скажуть, що нині доводиться реагувати на непередбачувані обставини, які виникають фактично на голому місці, і часу для мізкування, аналізу, як правило, обмаль. Але навіщо тоді велетенська армія радників, працівників аналітичних центрів з гучними назвами, у яких обов’язково присутні епітети «глобальний», «стратегічний» і таке інше?.. І де, зрештою, плід їхньої праці – вітчизняна зовнішньополітична доктрина, погоджена зі всіма політичними силами, серед них і опозиційними? Доктрина, яка мала б стати замінником отого «Рим сказав…»?

Йдучи шляхом пана Порошека, ми наштовхнемося на «хрущовщину», коли президент змушений буде безпосередньо керувати посівною кампанією у кожному окремо взятому фермерському угідді, бо від його мудрих настанов залежатиме частка України у світовому валовому виробництві зерна. Це вже не демократія і, далебі, не «національний інтерес». Це – волюнтаризм і свавілля, потурання лінощам і безвідповідальності «державних людей», які утримуються на кошт громадян, аби бодай трохи вживати «сіру речовину» за призначенням, для користі загалу, а не для своєї власної наживи і безпеки перед вищим начальством.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: zbruc.eu