Навіть скупим пошанівком
поодиноких очільників щодо вояків УПА, чиновники, як не парадоксально, тільки
виокремлюють комбатантів у якусь замкнену касту паріїв
Щороку напередодні
Покрови вухо пересічного українця налаштовується слухати черговий серіал заяв,
дискусій і розумувань довкола статусу ветеранів УПА. І щороку, -- принаймні,
так було досі, -- політичні сили, які дбають бодай про позірний імідж
патріотичних чи близьких до народу, не втомлюються заявляти про наміри врешті-решт
подолати історичну неспроведливість супроти людей похилого віку, знищених
роками, нестатками і репресіями.
Щороку напередодні
Покрови вкотре одурені, але не розчаровані, колишні вояки УПА прасують старі однострої, видобувають зі
скринь дорогі серцю прапори і штандарти, аби хоча б раз на рік нагадати
державцям і політикам про те, що вони ще живі.
Обидві сторони
демонструють подиву гідну терплячість, от тільки природа цієї риси у них різна.
У владоможців терпець, я б сказав, філософського ґатунку, – його можна окреслити
як очікування того, що з роками разом з людьми, які наразі є проблемою, зникне
й сама проблема.
Ясна річ, ми всі
відходимо, але хотілося б, щоб цей відхід був принаймні людським. Я підозрюю,
що терплячість боївкарів і зв'язкових у тихому відстоюванні своїх вимог пов'язана,
насамперед, із потребою гідно померти, усвідомивши і втішившись немарнотою попередніх
зусиль і страждань. Матеріальні виміри і легковажна слава для тих, хто не
раз-не двічі зазирав смерті в обличчя, хто перейшов таборові наругу і ницість,
кого намагалися звести до рівня без'язикого і упослідженого вигнанця
"соціалістичного суспільства", – категорії невизначальні та суєтні.
І найбільшим гріхом
політиків перед цими людьми є методичне й терпляче очікування їхньої смерті. Тут мова не про християнську
чесноту, втілену у п'ятій заповіді, а про одверте
нехтування карбами долі, яка вперто доводить, що усіляке зло, заподіяне ближньому,
неодмінно повернеться проти тебе.
Є й інший аспект цих
передпокровських міркувань, – те, що навіть скупим пошанівком поодиноких
очільників щодо вояків УПА, вони, як не парадоксально, тільки виокремлюють комбатантів
у якусь замкнену касту паріїв. А головними героями у цих випадках чомусь
виглядають не винуватці торжеств з нагоди вручення чергових 20 гривень, а ті,
хто надзвичайними зусиллями, нерідко під софітами телевізійників, виривав цей
дріб'язок з ненаситної бюрократичної горлянки.
Старі ж – мов діти.
Розчулені увагою, яка є навіть не крихтами сумління, а так, – чиновницьким
ритуалом, щонайбільше – мусовим ходінням в народ, вони ладні незліченно разів умерти
за долю України, яка, по суті, – і це жорстока дійсність, – геть не така, за яку
вони вже вмирали у криївках і розстрільних камерах енкаведе. Можливо, ритуальні
сто грамів, а ще брязкіт самотужки виготовлених бойових відзнак зроджують у
старечій уяві те мерехтливе видиво України, яким вони жили молодими.
Цинізм політиків
завжди виправдає преса і телебачення. У крайньому разі, згодом його можна
пояснити потребами моменту, важливістю мети. Насправді ж він лише спотворює
орієнтири та базові цінності спільноти, поглиблює зневіру і недовіру між
паріями і раджами, плодить збайдужіння та апатію. Ветеранам УПА важко
усвідомити такі речі, позаяк їхня молодість припала на часи правдивих героїв і
не менш правдивих негідників, вони знали чужу підлу владу і своїх шляхетних її
опонентів. І тому не варто вимагати від них барвистого сприйняття світу. Вони
звично сприймають у ньому лише чорні й білі кольори. Це, мабуть, залишиться з
ними довіку.
…Колись один з
львівських часописів умістив на першій шпальті малюнок чинного тоді президента
Крачука з німецьким "шмайсером" і недвозначним підписом "УПА
зродилась на Волині". Кілька днів тому пан Кравчук заявив, що незабаром
мітинги колишніх вояків-повстанців перестануть хвилювати владу "через
фізичні обставини". Я розумію, старіємо… Але ж, перепрошую, не всі
слабують на склероз.
Ілюстрація:
ben4ik.livejournal.com
