Для України не в останню чергу важливе
налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки
європейської байдужості до долі молодої держави
Міркування з приводу природи
нинішнього українського режиму примітивні через одну ваду: його наразі не
існує. У
сенсі негативного наповнення слова «режим», усталеного у мізках обивателя. Отже, міркувати про те, чого нема, – рівно ж як
демонструвати відсутність інших проблем або свідомо провадити читача на
манівці, бажаючи приховати справжні наміри.
Норман Дейвіс, якого тепер доводиться гортати щораз частіше, далебі що історик, виокремив певну модель поведінки західних демократій щодо об’єктів своєї експансії на терени, не позначені їхніми стандартами. «Міжвоєнна політика, – пише він, – мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію». Аби не бути голослівним, знаний історик наводить приклад Муссоліні, який «не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили» (курсив наш – Авт.).
Я не ризикуватиму зараз вдаватися до цілком окреслених тлумачень того, що відбувається у нас, і за якою калькою. Я лише бажав би сконцентрувати увагу читача на тому, що лежить на поверхні: на тотальному наступі реваншистських сил, чільним діячам яких що не день, то бракує владних повноважень. Виглядає на те, що історія і цього разу цілком вписується в узвичаєні схеми: коли владна верхівка не бажає чи не хоче жити за конституційними приписами, то й її опоненти не вважають за потрібне шанувати закони. Далі – ланцюгова реакція, поза правовим полем діють місцеві влади і кожен пересічний громадянин впадає у єресь нігілізму.
«Я користуюся ідеями нації та держави з міркувань поточного моменту. Прийде день, коли навіть у нас, в Німеччині, мало залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над світом постане всезагальна співдружність хазяїв і панів». Ця доволі контраверсійна (лише з огляду на автора) фраза Адольфа Алоїзовича, який, до речі, також не захоплював владу силою, а тільки «погрожував захопити її», свідчить про ідентичність ідеологічного арсеналу та лексикону ліберала і викінченого тирана; зрештою, перший потенційно, через обставини, що складаються у конкретній ситуації й конкретній країні, внутрішньо готовий до радикальної генези своїх поглядів у бік автократії.
Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави. Надзвичайно ліберальне налаштування провідників УНР не віщувало й симптомів авторитаризму, але ситуативні зигзаги викинули на поверхню і гетьманів, і диктаторів. Заради справедливості, слід зауважити, що українська натура не схильна до тиранії у звичному сенсі цього слова, але прецедент, принаймні, номінальний таки був. Лоренц Штайн якось написав, що «існує можливість передбачення прийдешнього, якщо не прагнути пророкувати часткове». Дезорієнтація маси в умовах системної кризи, калейдоскопічна зміна пріоритетів, а, отже, й правил гри, невизначеність і різночитання законів, штовхають загал до висновку про потребу «сильної руки». Політичні маргінали, яким зворохоблене середовище довіряє більше через дистанційованість цих «політиків» від керма («рівність позбавлених влади»?) лише підігрівають схожі настрої, сподіваючись на безвідповідальній риториці в’їхати «в рай». Ситуація стає некерованою, а чи є ліпший привід для грюкання кулаком і брязкання зброєю? Тим паче, коли на кону – найпривабливіший з призів – необмежена влада.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
Норман Дейвіс, якого тепер доводиться гортати щораз частіше, далебі що історик, виокремив певну модель поведінки західних демократій щодо об’єктів своєї експансії на терени, не позначені їхніми стандартами. «Міжвоєнна політика, – пише він, – мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію». Аби не бути голослівним, знаний історик наводить приклад Муссоліні, який «не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили» (курсив наш – Авт.).
Я не ризикуватиму зараз вдаватися до цілком окреслених тлумачень того, що відбувається у нас, і за якою калькою. Я лише бажав би сконцентрувати увагу читача на тому, що лежить на поверхні: на тотальному наступі реваншистських сил, чільним діячам яких що не день, то бракує владних повноважень. Виглядає на те, що історія і цього разу цілком вписується в узвичаєні схеми: коли владна верхівка не бажає чи не хоче жити за конституційними приписами, то й її опоненти не вважають за потрібне шанувати закони. Далі – ланцюгова реакція, поза правовим полем діють місцеві влади і кожен пересічний громадянин впадає у єресь нігілізму.
«Я користуюся ідеями нації та держави з міркувань поточного моменту. Прийде день, коли навіть у нас, в Німеччині, мало залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над світом постане всезагальна співдружність хазяїв і панів». Ця доволі контраверсійна (лише з огляду на автора) фраза Адольфа Алоїзовича, який, до речі, також не захоплював владу силою, а тільки «погрожував захопити її», свідчить про ідентичність ідеологічного арсеналу та лексикону ліберала і викінченого тирана; зрештою, перший потенційно, через обставини, що складаються у конкретній ситуації й конкретній країні, внутрішньо готовий до радикальної генези своїх поглядів у бік автократії.
Для України не в останню чергу важливе налаштування її сусідів, оскільки ми вже мали нагоду оцінити наслідки європейської байдужості до долі молодої держави. Надзвичайно ліберальне налаштування провідників УНР не віщувало й симптомів авторитаризму, але ситуативні зигзаги викинули на поверхню і гетьманів, і диктаторів. Заради справедливості, слід зауважити, що українська натура не схильна до тиранії у звичному сенсі цього слова, але прецедент, принаймні, номінальний таки був. Лоренц Штайн якось написав, що «існує можливість передбачення прийдешнього, якщо не прагнути пророкувати часткове». Дезорієнтація маси в умовах системної кризи, калейдоскопічна зміна пріоритетів, а, отже, й правил гри, невизначеність і різночитання законів, штовхають загал до висновку про потребу «сильної руки». Політичні маргінали, яким зворохоблене середовище довіряє більше через дистанційованість цих «політиків» від керма («рівність позбавлених влади»?) лише підігрівають схожі настрої, сподіваючись на безвідповідальній риториці в’їхати «в рай». Ситуація стає некерованою, а чи є ліпший привід для грюкання кулаком і брязкання зброєю? Тим паче, коли на кону – найпривабливіший з призів – необмежена влада.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru
