Кривавий теракт проти колег з Charlie Hebdo і безпрецедентна хвиля солідарності як відповідь на будь-які зазіхання на
свободу слова диктують нові підходи до цієї, доволі тонкої грані демократії і в
Україні. Розумію, живемо у майже фронтових умовах, у режимі хоч і не
проголошеного офіційно, однак відчутного, як мовиться, на дотик воєнного стану.
Тому й такою різкою була недавня реакція громадськості на вибрик «Інтера» з
його нев’їзними в Україну «звьоздамі» країни-окупанта.
У перші новорічні дні ми ходили на грані більш серйознішого конфлікту, ніж
фейсбучна перепалка чи заяви певних політиків. Я думаю, що якась доволі непевна
межа пролягала між тим, що відбулося, і ймовірною дією певних корисних ідіотів
ВВХ, які цілком реально могли завітати до офісу телекомпанії з гаслами «Слава
Україні!» і кількома пляшками випробуваного на Майдані коктейлю Молотова. Цю
грань, на щастя, не перейдено, отже, міркувати зараз, як би повівся
цивілізований світ, чи став би настільки популярним хештег «Я – «Інтер», не
доводиться. Ба більше, є всі підстави припускати, що у світі навряд чи
зауважили б такий собі майже невинний інцидент на тлі того, що відбувається в
Україні. Принаймні, набагато масштабніші злочини терористів з ЛНР/ДНР аж ніяк
не спричинили масових розсилок і репостів на кшталт «Я – Донбас».
Я не є прихильником журналістики аля лівацький Charlie Hebdo, рівно ж як абсолютно не
толерую інтерівського контенту. Однак це справа мого особистого смаку, і аж
ніяк не стосується права колег на таке, як на мене, специфічне бачення світу. У
трагічному випадку «Чарлі...» є одна доволі цікава обставина – демократичні
закони, посередництвом яких можна і треба було урегулювати конфлікт інтересів,
як і слід було очікувати, виявилися порожнім звуком для Шерифа та Саїда Куаші.
В Україні ж, за відсутності писаних законів, руки чешуться підігнати ситуацію у
рамки революційної доцільності. Це, як на мене, неприпустимо, хай навіть у
ситуації, коли для інтерівського менеджменту порожнім звуком є щоденні жалобні
марші на похоронах українських вояків, загиблих на фронті.
І поки таких законів не буде укладено і ухвалено, ми й надалі
балансуватимемо на межі. Прагнучи демократії і всіх належних її атрибутів, ми,
однак, впадатимемо у крайнощі анархії, яка вже первинно таїть у собі небезпеку
зловживань, провокацій та підміни понять. Реально переймаючись свободою слова,
ми, попри те, не зможемо її реалізувати уповні, бо згадана вже революційна
доцільність нашіптуватиме людям у владі найпростіші і найефективніші, на їхній
погляд, рішення. То чим, у принципі, життя по-новому відрізнятиметься від
режиму диктаторських «законів 16 січня»?
Я схиляюся до думки, що інтерівський «голубой огоньок» планувався як
далекосяжна провокація. Спільнота чудово розуміє, кому була б на руку хутка і
жорстка розправа над журналістами. Як, зрештою, цілком зрозумілим є і те, що ті
ж журналісти, поставлені в умови вибору, не мали б залишатися статистами у
чужій грі. Якби вони вчинили гідно, тоді б, без сумніву, багато хто з колег
зміг би підтримати гасло «Я – «Інтер».
Цього не сталося. Тому й ентузіастів захищати «свободу слова» аля «Інтер» не
чутно.
Ігор Гулик. Ілюстрація: ukr.segodnya.ua
