Гротескне
поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках передбачає
критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай, безвідповідальної і
нефахової) обертається особистими
трагедіями, а іноді й шкодою справі
Я категорично проти усталеної громадської опінії про журналістику як про
другу найдавнішу професію під сонцем. Але скажу, що наше ремесло, як, зрештою,
і кожне інше, передбачає певні правила і концепти, що їх люблять тепер називати
стандартами. І, як завжди, перестороги чи заборони неодмінно передбачають
існування тих, хто через різні причини не вважає за потрібне їх шанувати.
Таких причин є чимало: матеріальні, світоглядні, статусні. Не можна вимагати
від газетяра чи телевізійника незаангажованого підходу до висвітлення поведінки
новітніх товстосумів, коли у нього в кишенях свище вітер, а в голові є
розуміння нечистих схем шляхів до статку, якими колись чи зараз користуються
його «герої». Рівно ж як не можна чекати від затятого атеїста славослів’я на адресу кліриків. Тут, як кажуть, все зрозуміло…
А от статусні проблеми, – це особлива царина, яка потребує ширшої
дискусії.
Свого часу в Україні було доброю традицією кепкувати з того, що у нашому
парламенті зібралася така собі філія Спілки письменників. Критика, без сумніву,
мала свої резони, позаяк політичні аматори від пера не могли особливо тягатися
з «профі», виглядали не вельми переконливо, коли йшлося про формування
державного бюджету чи інші документи надзвичайної державної ваги, сповнені
циферією і чіткими економічними розрахунками.
Але вони, принаймні, не накидали колегам з літературного цеху уздечку
якихось канонів чи смакових стереотипів. Навпаки, їхні, подекуди доволі
атракційні і незвично-емоційні підходи до серйозних питань, замкнутих досі на
всі номенклатурні ґудзики, розбудили серед народу вільну думку і вільні
прагнення.
З колегами-журналістами, яких різні обставини винесли на гребінь
чиновницької вертикалі, дещо інша історія. Вони намагаються, з одного боку,
набундючено грати роль видатних державних діячів, а з іншого, – недолуго,
по-панібратськи поводитися зі своєю колишньою професією. Мені вже не вперше
доводиться мати справу з явищем, коли вправний і цілком адекватний журналіст
потрапляє у ситуацію своєрідної шизофренії, намагаючись узгодити свої владні
зобов’язання з позірною незаангажованістю і об’єктивністю.
Це гротескне поєднання непоєднаного (бо вільна преса у будь-яких випадках
передбачає критичне налаштування до офіціозу, до влади, зазвичай,
безвідповідальної і нефахової)
обертається особистими трагедіями, а іноді й шкодою справі. У принципі,
мені важко пригадати бодай один більш-менш втямливий закон, який би бодай на
йоту полегшив життя українських ЗМІ в умовах тотального зубожіння. Здебільша,
ці циркуляри стосуються поверхових речей, бо мотивовані вони бажанням навести
європейський шарм на вітчизняну убогість і невлаштованість.
Ми говоримо про це у провінції, намагаємося достукатися до вищих державних
інституцій, у яких, - це очевидно, - присутнє, здавалося б, потужне фахове лобі
вже у третьому поколінні. У відповідь – округлі фрази про стандарти, про
покликання і обов’язок журналіста, і мовчанка, коли йдеться про реальні речі,
до прикладу, податкові преференції україномовних видань, електронних медіа
перед засиллям агресивної макулатури північного сусіда.
Так було, і так, на жаль, є.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: prikol.bigmir.net
