суботу, 6 червня 2015 р.

Двозначна об’єктивність

У двозначних ситуаціях завжди знайдуться охочі подмухати на головешки притлумленого вогнища, аби давні образи спалахнули з новою силою


Серед стоголосого гамору, що ним характерні останні тижні української реальності, годі шукати очевидних резонів, сенсів, тим паче, намагатися виокремити зерна істини. Життя поступово перетворюється у якусь макабричну, десятки разів дубльовану піарщину, яка, всупереч далекоглядним планам її організаторів, не спонукає загал до вчинку чи, принаймні, аналітичного сприйняття довкілля, а плодить інфантильність, апатію, „пофігізм”. Суспільні рецептори звикають до однотипних подразників, і логічним вислідом кількох фальстартів може бути нездатність загалу до мобілізаційних дій, коли це направду стане потрібним. Як у тій притчі про хлопчика, що лякав село примарою вовків...
Між тим двозначність заяв, їх іноді кардинальний різнобій, помножені на варіативність публічних оцінок дійсності різними політичними середовищами є чудовим підґрунтям для зацікавлених залаштункових діячів. Оскільки їм не доводиться спеціально створювати інформаційні приводи, напускати туману для маскування своїх задумів, особливо конспірувати виконавців. Варто лише ледь мімікруючи, стилізувати свої витівки під гасла чи менталітет відомих гравців, а за допомогою медій перевести стрілки на впізнаваних діячів або розпіарені  структури.
Уже, вочевидь, не дивує, як вчасно з’являються там, де це «потрібно», телевізійні групи “швидкого реагування”, як перед ними, просто таки на голому місці „виростають” нові прецеденти з інцидентами. „Труднощі перекладу” офіційних рішень, виявляється, стають на заваді не тільки певним міністрам. За таких умов невідь звідки акурат дочасно виринають не надто сумлінні „тлумачі”, виривають з контексту фрази, послуговуються сумнівними аналогіями, вдаються до віртуальних прогнозів., нагнітають страхи і підозри.
Жарти жартами, але, схоже, з України пробують (і вкотре) ліпити таку собі „сіру зону нестабільності”. У двозначних ситуаціях завжди знайдуться охочі подмухати на головешки притлумленого вогнища, аби давні образи спалахнули з новою силою. І схожими метафоричними конструкціями убивають двох зайців – захищають «своїх» і створюють передумови конфлікту між соратниками.
Зайве казати про наслідки цієї гри. Особливо, коли йдеться про перманентний владний конфлікт нагорі. Україна нестримно, щодня дедалі глибше занурюється у болото провінційності. То чи не можемо припустити, що інтелектуальні зусилля тутешньої еліти витрачаються по-суті намарно: вона не може застановитися над конструктивними ідеями, вона змушена постійно реагувати на дріб’язкові виклики часу. А вони, здебільшого, хвилеві, замовні і провокативні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: dezinfo.net