Совковий
триб життя і думок сучасників, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому
знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”
Прочитав якось на „Гранях.ru” чудове есе Льва
Рубінштейна про гламур у постсовкововому контексті. „Це не відсутність
ідеології, – зауважує іменитий автор. – Це така ідеологія, у підгрунті якої
абсолютна, беззаперечна і, головне, уповні демонстративна легітимність
соціальної та моральної безвідповідальності”.
Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки
можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки
б ми не пнулися „в Європи”, як би не намагалися доводити своє „антиазійське”
нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про „західність”
ментальності, а радше – про совковий триб життя і думок сучасників, який, на
жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях
колишніх „совків”.
Якщо виходити з того, що гламур – це як „ріденький лак” на гидотній поверхні
злиднів і безпросвіття, то направду просяться алюзії з фіговими листочками
ідеологічних заборон совєтського періоду над реальним життям, переживаннями і
переконаннями мас. Риторика „марксизму-лєнінізму” була, за нашим автором,
„розмовою мимо вух і поглядом повз предмет”, коли суспільне життя непомітно для
неозброєного ока замінили його „сокирною” симуляцією. Коли все „так собі”: свої
вибори, своя опозиція, акції, звинувачення...
А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не
хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи
майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто
не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись
карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з „не своєї
вдали”. Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають
відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри
російського ТБ про будні «апалчєнцев» у Донбасі, про розіп’ятих «мальчіков»,
про збитий Боїнг.
У стик монтуються сюжети про жахливість побуту „маленьких” українців, про
черговий шок від щойно отриманих рахунків за „комуналку”, і кадри світської
хроніки зі звичними персонажами політичної тусні, що бісяться з жиру і
лінивства... Справді, грубо отесана
симуляція добробуту, замішана на півправді-півбрехні, свобода вибору, яка межує
з цинізмом.
Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян
цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі. Я не прогнозуватиму
тут жорстких соціальних конфліктів, – судячи з більш-менш адекватних висновків
соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до
організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все,
про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак
еміграцію – внутрішню чи за кордон, – це вже як кому вийде...
Ігор Гулик.
Ілюстрація: glebsite.net
