Політичний
ринок сенсів не зазнає докорінної трансформації
Мені видається, що далі, тим частіше ми ставатимемо свідками повернення до
життя, здавалося б, забутих речей, які за допомогою політтехнологів
наповнюватимуть новим змістом, забувши про старозавітну приповідку про міхи та
вино. Хтось робитиме це у намаганні набути іміджу доброго надійного
консерватора, які подобаються частині електорату тим, що гарантують життя без
революцій та катаклізмів; хтось матиме цілком інші резони, тихо втішаючи себе
думкою, що випробуване і результативне один раз, завершиться схожим результатом
і тепер. Зиск матимуть і вічні реформатори, – вони показуватимуть пальцем на
своїх „архаїчних опонентів”, обзиваючи іх нехорошими словами „колишні”, „сноби”
і таке інше. Зрештою, „невісткою” залишиться виборець, чий хрестик чи галочка у
виборчому бюлетні на місцевих виборах (якщо, звісно, такі відбудуться) слугуватиме
відтак критерієм легітимності одних і об’єктом злоби та кпинів інших. Перші,
звісно, будуть переможцями, другі – подоланими, а, отже, опозиціонерами.
Політичний ринок ідей не зазнає докорінної трансформації. Мабуть, навіть не
через те, що продуценти партійних
креативів беруть невиправдано високі гонорари за своє інтелектуальне лінивство.
Причина, як на мене проста, і вона переконливо свідчить про абсолютну
відсутність будь-яких змін у часовому відтинку після парламентських перегонів.
Реінкарнація ідей – не від доброго чи злого життя, а від того. що воно не
змінилося, що гасла, які видавалися легкими і такими, що надаються до
реалізації без особливих зусиль, виявилися непосильними або, радше,
популістськими, нереальними, заради гарних слів.
Стовідсотково людей перейматиме ідея соціальної несправедливості, то чому б
«Батьківщині» не витягнути із партійних закамарків старий слоган, що за
„справедливість треба боротися”. А БПП, перейменований тепер у «Солідарність» –
на те він і владний, – аби переконувати громадян про потребу „життя по-новому”.
То скажіть, що змінилося під українським небом? Чи банал, який лине з
телеекранів, не є прописними істинами, приватизованими на потребу моменту
галасливими перекупками від політики? Їхній товар – звичний, знайомий на смак,
а, отже, легкотравний, без наслідків для здоров’я і загального самопочуття.
Либонь, тому нові проекти, нові ідеї сприймаються насторожено, їм одразу ж
клеять тавро „технологічних”, як це було, до прикладу, з пріснопам’ятними „озимими”. Спроба розворушити самовдоволений мурашник, з
цілком визначеними для кожного ролями та обов’язками, щораз зазнає фіаско. Те, що подається як вихід молодої, незнаної досі енергії, яка обов’язково
переросте своїх “хресних батьків” і утілиться у поважну силу, хутко
перемелюється системою, дискредитується, як у випадку «Самопомочі», м’яко
кажучи, негарною опінією залаштункових поводирів. Тому спроби «влити у старий
парламентський міх нове вино», скидаються радше клоунаду, не більше. На
випаленому, витоптаному політичному полі можуть проростати лише ті, хто „встав
раніше”.
Оксана Забужко подала, як на мене, цілковито зрозумілу, але чомусь
незасвоєну українством ідею, яка не потребує коментарів і технологічних
інтерпретацій. Вона заслуговує на те, щоб стати провідним мотто політичної
сили, яка серйозно ставиться до країни та її громадян: „Спершу йде
розуміння того, що треба самому відповідати за своє життя... Потім усвідомлення того, що ті, нагорі, – лише найняті тобою
працівники. Такі ж, як сантехнік, електрик чи газівник... За рівнем культури вони не відрізняються від пересічних сантехніків,
хоча в останніх, до речі, вистачає здорового глузду, ремонтуючи унітаз, не
називати себе елітою”.
То, може, для «життя по-новому» спочатку полагодьмо унітаз?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Ігорь
Кійко
