Чотири кулі в спину

Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва режиму заради остаточної перемоги над Росією

...Коли Путін лицемірно співчуває матері убитого Нємцова і каже про «сакральну жертву», то, без сумніву, має рацію. Тільки у зовсім іншому сенсі, як сам на те натякає.

Смерть Нємцова у «прямому ефірі» ефесбешних камер спостереження біля Кремля – справді «сакральна жертва», принесена не американцями, не «правосєкамі», не київською «хунтою» задля остаточної ізоляції режиму кремлівського карлика. Брутальне убивтсво Нємцова – це сакральна жертва путінського режиму заради перемоги над Росією, точніше, над тими самітниками, які досі вважають, що їхня батьківщина гідна ліпшої долі.

Чотири кулі у спину – ось що чекає кожного, хто привселюдно назве речі своїми іменами: диктатора – диктатором, Путіна – х@лом, війну – війною, злодія – крадієм.

Чотири кулі у спину найяскравішого і найхаризматичнішого опозиціонера – це актуальний стиль політичних розправ над опонентами російського «царя». Кілери вже не марудяться з радіоактивною отрутою, як у випадку з Літвінєнком, уже не імітують самогубство (шалик Бєрєзовского), не заморочуються з правничими витребеньками (смерть Магнітского). Все спрощено до неможливості, усе поставлено ледь не на конвейєр. Чотири постріли у спину.

Я не здивуюся, якщо нинішній жалобний марш у центрі Москви стане черговою кривавою неділею у всуціль забабраній кров’ю російській історії. І чотири постріли у спину Нємцова на Большом Москворєцкому мості відлунюватимуть у майбутніх розправах над його соратниками. І не тільки однодумцями. Строкатість російської опозиції відома, її окремих діячів ретельно розсварював режим. Смерть Нємцова, як колись смерть Кірова, знову урівняє їх «в правах», давши поштовх безоглядному, тотальному терору, репресіям, убивствам. Адже Путін – сумлінний учень «успішного менеджера» Іосіфа Сталіна, то чому б йому не скористатися досвідом боротьби з інакодумством, хай навіть 80-літньої давності. Не забудьмо, - у тому арсеналі є ще бомба у цукерковій пачці для полковника Коновальця в Роттердамі, є ще отруйний  постріл в обличчя Провідникові ОУН Степанові Бандері.

Нємцов – справді сакральна жертва Путіна на вівтарі його віроломної війни з Україною. Адже важко відшукати більш послідовного і жорсткішого критика аншлюсу Криму, агресії на Донбас, ніж ним був Боріс Єфімовіч. Порошенко сказав, що покійний відігравав роль своєрідного моста між російським та українським народами. У тому сенсі, що колись, розсварені та ворожі, вони шукатимуть фігур, здатних якщо не повернути все на звичний довоєнний лад, то бодай примирити, навчити жити по-сусідськи. Тепер зруйновано, спалено і цей, мабуть, останній міст. 

Якщо припустити неймовірне – те, що президент-кагебіст сном і духом не відав про запланований підлий атентат проти Нємцова, що йому, ВВХ, як нікому, абсолютно шкодять чотири кулі в спину свого опонента, - це аж ніяк не змиє кров з путінського піджака. Бо за 15 років правління «Молі» вона досягла, здавалося б, бажаного, - керованого хаосу в головах співвітчизників, і того ж таки – по периметру кордонів новочасної Орди. Тільки ось біда – хаос вийшов з-під контролю, став жахом не тільки для простолюдина, але й для свого вчорашнього режисера. І тепер годі сподіватися на щасливий гепі-енд, лише на «рускій бунт», безсенсовий і нещадний.

Чотири кулі у спину Нємцова – це апофеоз ненависті, що пронизує усе російське суспільство. Злоби, яка, на відміну від цивілізованих народів, стала бажаною «духовною скрєпою» для 86 відсотків мешканців країни, наразі об’єднаних у симпатіях і довірі до вождя. Але чи хтось може гарантувати, що завтра, після якогось зовсім несподіваного зигзагу, ця безмежна ненависть не повернеться проти вчорашнього кумира? Ніхто. Якщо так трапиться, то кремлівський самітник вважатиме щасливим свій власний безславний кінець від кількох пострілів. У груди. Під Кремлівською стіною.

Ігор Гулик. Ілюстрація: golos-ameriki.ru

Про "вуха Андропова"

Тероризм у Росії вже став синонімом державної політики

Колись мені довелося гостити у Тбілісі, і охочі на слово грузини, окрім незліченних пам'ятників своєї героїчної минувшини, показали й карби совєтської окупації у самісінькому центрі столиці. Мова про недолугий комплекс арок, який тамтешні міщухи влучно назвали "вухами Андропова". Донині культове творіння Отара Каландарішвілі (культове через те, що саме його підніжжя слугувало партійним бонзам місцем для трибуни на святкових парадах) не дожило, але те, що "вуха" російських спецслужб й досі сканують терен пострадянського довкілля, – не новина.

Скандал зі шпигунами ФСБ в українських банках, як ширма для виправдання гривневої прірви, не додав особливої інтриги у стосунках між новою владою і громадянами, які зубожіли за кілька днів ледь не утричі. Навмисне нагнітання спеслужбістських пристрастей мусувалося радше пресою, що заповзялася шукати чорних кішок у темній кімнаті, екстраполюючи мотиви уряду, НБУ не стільки на агресора як такого, як на згаяний тією ж таки СБУ час для урезонення російського сектора банківського бізнесу в Україні. Або ж, шо цілком закономірно, - на банальну неситість нових менеджерів, які цілком небезпідставно відчувають нетривалість свого «зіркового часу».

Насправді ж найцікавіші події розгортаються у Москві, і чомусь виникає стійке враження дежа ву від доволі різких порухів кремлівської еліти. Втямливий росіянин мав би вже відчути усіма фібрами своєї широкої душі, що економічний крах уже не за горами, позаяк спорожнілі полиці продуктових крамниць, то, далебі, - не відсутність на них вишуканого пармезану чи омарів. Чорносотенний терор і ксенофобія стали провідною домінантою тамтешніх медій. Акурат як це було напередодні кримської анексії, вторгнення на Донбас або ж деенерівської лихоманки під Дебальцевим перед Мінськом-2.

Спадкоємець Андропова, "царствующій" Владімір Путін знову застосовує тактику терору проти власної нації, прикрившись цього разу жупелом не чеченської, а американсько-натовської загрози. Учорашнє брутальне вбивство Боріса Нємцова у місці "с відом на Крємль", - лише чергова ланка у кривавому ланцюгу: Галіна Старовойтова, Анна Політковская, Алєксандр Літвінєнко, мабуть, і Боріс Бєрєзовскій.
Про українські міста Сходу і Півдня, у самій столиці вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, незрозумілі «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху... Чим не «вуха Андропова»?

Тероризм у Росії став синонімом державної політики. Оскільки важелі зовнішнього впливу на Київ вичерпано, гнів московських "керованих демократів" поступово переорієнтовується на материкову Україну (терен поза зоною бойових дій). Про українські міста Сходу і Півдня, про саму столицю вже не кажу: систематичні терористичні акти в Одесі, Харкові, каламутні «фінансові майдани», інформаційні провокації антимобілізаційного руху...

Окрема історія – питання минувшини. Напівпритомна Госдума наполегливо радить Порошенкові «не приватизовувати» князя Володимира Красне Солнишко. Забувши, однак, як це цинічно практикував сам ВВХ, з ніг на голову перевернувши усі теорії фахівців про так звану «корсунську купєль» так званої російської нації. Оскільки «гаряча війна» на Донбасі поступово вщухає (тьху-тьху), то, за недоброю традицією Москви, саме після безглуздих «інтелектуальних вправ» слід чекати прогнозованого американською Національною розвідкою весняного прориву у напрямку Маріуполя.    

Нині маємо більш ніж достатньо підстав говорити про фашизацію російського суспільства як інструмент великодержавної політики Кремля. Елементами цієї тенденції є, зокрема, постійний пошук "винних" у бідах та нестатках обивателя поза межами країни або ж у середовищі "інородців"; апеляцію до національних почуттів, але з акцентом на окремішність, вищість, месійні риси, втілені, зокрема, у ще вчора забутих, а нині ледь не боговтілених парт- і кагебістських вождях; негласна, зате цілком прозоро артикульована лояльність до сумнівного штибу "антифашистських" угруповань, які є, по-суті, саме фашистськими за ідеологією, методологією і практикою; врешті-решт, культивування особливого "типу" демократії за допомогою відвертого антизахідництва та антиамериканізму. 

Що ж – умілі послідовники Сталіна і Андропова наразі маніпулюють стереотипом осадного стану країни. Його, цей інструмент диктаторів, зауважив Алєксєй Широпаєв. Він виводить традицію ще від автора «Бєсов». Однак висновок нинішнього філософа більш ніж промовистий: «Достоєвскій все чекав народження «руского Христа». Ось він і народився: «рускій Христос» - це Сталін, не випадково йому сьогодні домальовують ореол! Достоєвского нудило від цих страшних передчуттів, звідси всі його метання і самозаглиблення. Він хотів вірити, що Зло йде в Росію із-зовні, він не хотів бачити, що Зло у самій Росій. Що сама Росія – Зло».

Ігор Гулик. На фото: «Вуха Андропова» у Тбілісі. Ілюстрація: synthart.livejournal.com

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі, а інтернет-ресурс Західної аналітичної групи вчасно зреферував цей матеріал. Певна річ, що учені й на гадці не мали наміру якось вплинути на «реформаторські» експерименти влади в Україні, але те, що вони виснували із своїх бадань, дуже актуальне для розуміння психології політичних еліт та внутрішніх механізмів, які рухають особами, залученими до них.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Чи потрібен український Ганді?

Закордонні інтелектуали радять українцям «тактику ненасильства»

Про «м’яку силу», її роль у вітчизняній історії, її актуальність на розмаїтих відтинках шляху українства мені доводилося писати неодноразово. Однак поява на «УП» інтерв’ю із шанованим мною Кшиштофом Зануссі, який стверджує, що сучасній Україні доконечно потрібен свій «Ганді», спровокувала на певні рефлексії, які комусь можуть здатися суперечливими, іншим – доцільними. Зрештою, а чому б власне не поміркувати над тим, чому спроби перенести сатьяграху на східноєвропейський чорнозем завершувалися… ну, не скажу, що повним фіаско, але й не перемогою добра над злом.

Зануссі, звісно, здалля видніше, чого зараз потребує народ, затиснутий у лещата безжальних обставин. Як, очевидно, було видніше Джорджу Бушу-старшому, який, передчуваючи крах «імперії зла», примчав на Печерські пагорби, аби обізвати порив українців до незалежності «котлетою по-київськи». А ще раніше дуже далекозорими виявилися учасники Ради Амбасадорів у Парижі, які з легкістю віддали Галичину явно не прогандистськи налаштованому Юзефу Підсудському, остаточно поставивши хрест на модерній українській державі початку минулого століття.

Зануссі, очевидно, чудово знає, що Україна дала світові цілу плеяду прихильників сатьяграхи, які, можливо, й не відали про автора теорії ненасильницького спротиву. Дехто з них, випробувавши останні мирні аргументи, аж до певної колаборації з режимом, пустив собі кулю в скроню, ще більше – завершили земний шлях на Соловках, аби відтак відродитися у русі «шістдесятників». Пан Кшиштоф, мабуть, знайомий з певними постатями тієї доби, які й досі є моральними авторитетами нації, однак скільком не поталанило потиснути руку з банальної причини – всі вони, - і Василь Стус, і Олекса Тихий, і Олександр Марченко, і… - тисячі інших, - були нещадно знищені комуністичною системою як «інші», «не такі», «вільнолюбці». Вони не стріляли у совєцьких комісарів і емгебістів, вони не палили державних установ, не вели «антирадянської пропаганди» у нормальному розумінні цього слова. Ці люди уважали, що апель до справедливості має бути почутим, а право народу на власну історію і майбутнє – реалізованим.

Зрештою, якщо Зануссі так наполегливо рекомендує українцям сатьяграху, то чому б йому не звернути свій погляд на Надію Савченко, яка мовчазним голодним протестом чинить власне ненасильницький спротив нащадкам мучителів Чорновола, Лук’яненка, Осадчого, Калинців, Світличних? Хіба, урешті-решт, Майдан-2 не став доказом того, що спроба громадян мирно поговорити із владою постсовєтського штибу, радше, з владою-мафією, так чи інак завершиться кров’ю?

Скажу чесно, - радити українцям, які за рік пережили неймовірні для будь-якої нації злети духу, склали і складають на вівтар власної незалежності і, - це для мене безсумнівно, майбутнього всієї Європи, - жахливі офіри, пропонувати українцям, за плечима яких – Ізварине, Іловайськ та Дебальцеве, а попереду – невідомість «гібридної війни», - плекати свого Ганді, - це, перепрошую, інтелектуальна примха на межі зі світоглядним збоченством.

Ми маємо справу із винятком в історії постколоніальних війн. Росія – не Британія, і, погодьтеся, вести діалог про права нації з лондонським джентльменом і терористами типу Мотороли, - це, м’яко кажучи, різні речі. Мустафа Джемілєв, один із радянських дисидентів «мирного спротиву», просить кремлівську бранку Савченко, навчений власним досвідом: «Надю, донечко, вже нема сенсу продовжувати голодування. Росія - не та країна, де є гуманні принципи» (курсив мій – Авт.)

Гадаю, для початку українцям варто таки, зціпивши зуби, вирватися із кривавого кола війни, нав’язаної сусідами. За будь-яку ціну, навіть на час забувши про те, що власна еліта ніяк не позбудеться практик попередніх режимів. На час, наголошую, заради вищої мети – свободи. Коли осягнемо її, тоді повернемося до розмови про українського Ганді.

І, можливо, якогось мирного дня я дійду висновку, що Кшиштоф Зануссі був певною мірою пророком…

Ігор Гулик. Ілюстрація: evromaydan.info

«Повелитель мух»

Сєргєй Лавров пропонує ООН заборонити… революції

Я вже колись писав, що сплеск російської агресії (добре було б, аби він виявився сезонним) небезпечний не тільки своїм, так би мовити, матеріальним утіленням. Війна на Сході України, - безумовно, кривава трагедія, яка зламала життя і долі мільйонів. Але найпроблематичнішим є «інфекційність» російського синдрому, здатність цього неадеквату розповзатися планетою, мов якийсь вірус, така собі, якщо бажаєте, світоглядна «ебола».

Росія вражена цим вірусом усерйоз і надовго, його симптоми, зокрема, паранойя, даються взнаки наразі недолугими мітингами «антімайдановцев», маячнею Кісєльова про натовські бомбардувальники на летовищах Галичини тощо. Страх перед майбутнім, який не дає спокою не стільки пересічному мешканцю російської глибинки, денно і нощно переслідує тих, кого цей «маленькій чєловєк» уважає повелителями всесвіту і стихій. Фобія реальності, якась дивна, невластива для нормальних людей, ідіосинкразія до інакодумців, просто інших, штовхає цих, з дозволу сказати, державців, на просто таки несусвітні речі, вириває з їхніх уст безглузді до краю сентенції. Порожнеча їхніх спічів, однак, не вадить дуже прудким медіям, розносити цю інфекцію всім світом. З одного боку – інформаційне сміття проблематичне своєю підступною здатністю затіняти головне; з іншого, - що ж, послуговуючись російською приказкою, можна лише вітати процес, коли «дурь каждого відна»…

Очільник зовнішньополітичного відомства РФ, дипломат із багаторічним стажем та ще совєтською закваскою Сєргєй Лавров днями з високої трибуни ООН запропонував цій поважній організації змінити Декларацію ООН 1970 року про принципи міжнародного права. Він хотів би бачити у тексті репліку про неприпустимість підтримки антиконституційної зміни влади. Іншими словами, Лавров виступає у такій собі геть нескромній ролі повелителя суспільної, народної стихії, наполягаючи на нагальній потребі законодавчої заборони революцій.

Мотиви Лаврова і особливо його начальника – ВВХ – цілком зрозумілі. Їм явно не до смаку «повторення долі» (геть за Вішнєвскім) кривавих диктаторів. Тим паче, що акурат на каденцію чинного нині російського автократа припали інциденти з Каддафі та Гусейном. У принципі, Путін був вже у цілком зрілому віці, аби належно оцінити того ж таки завершення «славного шляху» Чаушеску. Випадок з Мілошевічем – теж не найкращий аргумент на користь кремлівського самодержця, - завершити сумнівним інсультом, хай навіть у віп-в’язниці Гааги, для «крутого пацана» - ганьба непрощенна.

Я розумію, що Сєргєю Вікторовічу розходилося бодай якось відволікти увагу приявних на дебатах у Радбезі ООН від категоричної оцінки дій Росії у Криму та на Донбасі з боку США, Британії та України. Йому було важливим якось заретушувати вимогу Клімкіна внести до Статуту ООН пункт про неприпустимість постійного членства агресора у Раді Безпеки, та ще й з необмеженим правом вето. Фактично, Київ запропонував реформу відомства Пан Гі Муна, яка очевидно стала б справжньою революцією ООН. Тобто тим, чого у принципі так боїться кремлівська верхівка.

Між тим, Лавров у гарячці просто таки фундаментально підважив усі основи сучасної російської державності. Нагадаю, РФ позиціонує себе правонаступницею СРСР, большевицької імперії, яка постала після антидержавного перевороту в «октябрє» 1917-го. То що ж, - вимагаючи міжнародної заборони насильницької зміни влади, міністр-пропагандист визнає, що, по суті, представляє злочинне угруповання, спадкоємця путчистів, кримінальників і покидьків?

Але хто б на те зважав?

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Путін – не Гітлер. Він Путін

Кремлівський господар  – не просто продукт системи, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи

Росіяни тішаться, що їхній президент – не біснуватий фюрер, уважаючи, таким чином, що дають гідну відповідь розмаїтим політологам і філософам. Хоча кілька років тому важко було уявити, що лідер країни, яка серед інших велетенською ціною заплатила за перемогу над нацизмом, провокуватиме на асоціації із Адольфом Алоїзовичем.

Позірно, звісно, схожість є. Навіть у тому, що, як засвідчують дані української контррозвідки ВВХ готувався до війни з Україною приблизно стільки ж, скільки Гітлер до нападу на Польщу – сім років. Розмаїті там аншлюси не беремо до уваги, хоча навіть у практиці понад півстолітньої давності вже існувала «гібридна війна». У Сілезії чи Австрії. З іншими формами, методами, та все ж…

Спільні риси прослідковуються і в ідеологічній складовій обох режимів. Брехня, неймовірна, всеохопна брехня, безперестанне нагнітання опінії про окремішність, вищість і особливі привілеї нації, цинічна демагогія про «право сильного». Масове зомбування суспільної свідомості, «громадські рухи» на кшталт чорносорочечників, гітлерюгенд або – у випадку Росії – «Наши», «Мєстниє», «Ідущіє вмєсте», «Антімайдан». Несприйняття інакодумства аж до істерії спалювання книжок (Сорокін не дасть збрехати), шельмування інтелектуалів…

Але Путін – не Гітлер. Він – Путін. Гер Шікльгрубер ніколи не лицемірив, артикулюючи своє ставлення до найближчих сусідів. З уст фюрера – ще коли він був простим єфрейтором, а відтак в’язнем тюрми Ландсберг, - ніколи не звучали клятви у братській любові до поляків чи французів. Його талмуд, написаний там же, за гратами, - сповнений недвозначних фраз, які не обіцяли інородцям нічого доброго. Інша річ, що тоді, у 1923-у, вони сприймалися як маячня художника-невдахи…

Путін – це тип совка, причому совка особливого, не того, що забився у власну нірку і звідти стежить за довколишнім світом або ж міряє усі життєві добрА наповненістю шлунку і стабільністю реакцій на вимоги партії чи уряду.

Гітлер був контр системним політиком, викликом Ваймарській республіці. Путін – продукт системи, яка толерувала і толерує лицемірство суспільних зв’язків, тотальне стукацтво і беззастережну покору перед ідолом. Путін – не просто продукт, він той, хто волею долі і спецслужб, вибрався на вершину системи і тепер користає з усіх її набутків і досвіду. Ба більше, - прагне реанімувати її найпотворніші елементи.

Фальш гуманістичної риторики, яку чуємо досі («братні народи», «гуманітарні і культурні зв’язки» тощо) особливо контрастує із практикою війни на Донбасі; кондовість і підпорядкованість російської дипломатії настільки разюча, що її вже й не відрізнити від пропаганди; месіанство «всемірной революції» трансформоване у «рускій мір», з тією лише різницею, що наріжним каменем першого був культ марксизму-лєнінізму-сталінізму, а світоглядними підвалинами другого – макабризм ортодоксального православ’я, з його «скрєпамі», підрихтованим під ХХІ століття домостроєм і тупо алергічним сприйняттям «западнічества».

Путін – не Гітлер ще й тому, що він – кагебіст. Його політика – це особливий тип провадження справ державних, це, по суті, політика спецоперацій. Усі його кар’єрні злети супроводжувалися акціями, спланованими у стилі Луб’янки – від вибухів багатоповерхівок на Каширському шосе до чеченського людовбивтсва; від трагедії Беслана до терактів під час недільного Маршу Єдності у Харкові.

Коли хтось проводить прямі аналогії між ВВХ і Гітлером, то не бере до уваги часову корекцію. Диктатори, як і покоління, зрештою, - стоять, за висловом класика, на плечах попередників. Хтось бере від них досвід добра, людяності, хтось – ретельно колекціонує нажиті практики війни, шантажу, злодійства. Ось чому Путін – не Гітлер. Путін – це Путін.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Fb

Про впертість маніяків

У «руском мірє» своя система дзеркал, - на жаль, не з кімнати сміху

Марцін Круль, історик ідей, зауважив дуже симптоматичну для нинішнього світу річ: «Якщо політик для здобуття влади готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, то це означає, що ми стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

Учора голова комітету Госдуми РФ з міжнародних справ Алєксєй Пушков спробував зробити ідіотами майже увесь світ. Він заявив, що, мовляв, США «з маніакальною упертістю» проштовхують ідею надання Україні озброєнь. І це у час, коли надії Європи пов’язані з Мінськом…

По-перше, пан Пушков мав би бути поінформованим про те, що акурат навпаки – Обама «з маніакальною впертістю» ігнорує апелі не тільки Києва, але й власних сенаторів з конгресменами реально допомогти Україні вистояти перед агресором. По-друге, до посадових обов’язків голови комітету з міжнародних справ входить перебування у курсі справ щодо найменших корекцій у політиці тих чи інших країн, а він чомусь знічев’я заплющує очі на очевидну «мілітаризацію» Меркель і Олланда (тих, чиї надії, на розчарування Пушкова, навряд чи пов’язані з Мінськом-2). І, по-третє, мабуть, найсуттєвіше: чому пан Пушков шукає маніяків десь за океаном? Якщо є бажання, то їх можна легко знайти у межах Садового кільця, а то й у вужчому ареалі – наприклад, Красної площі. Тих, хто з «маніакальною впертістю» укомплектовує «гумконвої» на Донбас БТРами, танками, ПТУРСами, не кажучи вже про автомати Калашникова.

Ясно, у сучасній Росії, країні, що за останній рік перетворилася на парію у цивілізованому міжнародному товаристві і що не день, то все рельєфніше набуває рис оточеної фортеці на кшталт Північної Кореї, витворився особливий тип світосприйняття. Йому притаманні не тільки надмірно завищені самооцінки і амбіції, - паранойя, ретельно живлена пропагандою, межує з абсурдом. Це – терен кривих дзеркал, на якому направду стверджуються пророчі формули Орвела.

Та річ не у тому, що росіянам комфортно жити у своєму «руском мірє». Проблема у маніакальному – у цьому випадку, це вже майже медично зафіксований факт, – прагненні нав’язати свої стереотипи мислення, свою, м’яко кажучи, екзотичну логіку довкіллю. Логіку, якій властиві спотворення причинно-наслідкових зв’язків, довільне конструювання розвиткових парадигм на власний розсуд, а за потреби – цинічне, неприкрите ошуканство через підміну понять. Логіку, яка диктується не реальним життям, а потребами пропаганди у найбрутальніших її формах.

Пушков – лише поодинокий випадок, лише один із рупорів кісєльовщини; біда лише – що таких, як він – легіон. І не лише у Росії, ці панове «вєщают» на розмаїтих міжнародних форумах і представницьких конференціях, засмічують інформаційний простір витонченими розумуваннями, у яких словесна полова сумлінно маскує справжню мету. Ці гери, мсьє і містери засідають у демократичних парламентах, користуються там правом голосу, і втрачають дар мови лише тоді, коли у ЗМІ раз-у-раз виринають сенсації про, зазвичай, газпромовські джерела їхніх статків. Такі персони акурат і пробують «робити з нас ідіотів», прагнуть, аби ми забули про різницю між чорним і білим, між агресором і жертвою, між свободою і рабством.

Я не відаю подальших шляхів Росії, - вони відомі лише Всевишньому. Але я цілком усвідомлюю, що на одужання нації, якою керують збоченці, на моральну реабілітацію велетенського народу, - якщо, вочевидь, він цього забажає, - знадобиться не одне десятиліття. Навіть коли трон під нинішнім маніяком впаде, залишаться тисячі пушкових, суркових, дугіних і мільйони тих, хто вважав і вважатиме їх своїми кумирами.

Хай там як, але для нас, українців, найважливіше – знайти вакцину від «руского міра». Почасти антитіла у національному організмі вже є, - їх «успішно» виробляє російська агресія на Донбасі. Почасти можемо допомогти собі, переставши дурити самих себе, а, отже, зупинити процес, коли «брехня робить з нас ідіотів».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Політика буде!

VIP-арештанти наполягають, аби український суд був незаангажованим щодо їхньої політичної діяльності

Те, що просторікує тепер заарештований до 14 квітня Михайло Чечетов, - мовляв, хочу, аби у моїй справі було якомога менше «політики», - він, екс-фронтмен гурту під назвою Партія регіонів, мав би сказати 5 серпня 2011 року. Саме тоді режим Януковича запроторив за грати Юлію Тимошенко. І майже чотири роки тому тодішній парламентський «диригент» чомусь не надто переймався політичною складовою судилища над учорашньою опоненткою свого патрона.

Так, і Чечетов, і Єфремов дуже наполягають на тому, аби їх судили «за зловживання службовим становищем», аби не згадували про те, що ці, м’яко кажучи, зловживання, вони вчинили не в іпостасях стовпів диктатури, а у статусі таких собі пересічних громадян. Так їм дуже спідручно –дистанціюватися від злочинів «папи», зробитися невинними овечками у політичному сенсі. Хай навіть їх посадять за банальщину, за "зловживання службовим становищем при обтяжуючих обставинах" і "службову фальсифікацію". Хай тільки не кидатиметься в очі кров на їхніх світлих костюмах. Кров, пролита на Майдані, кров, якою рясно скроплено донецькі степи... Ось що найбільше переймає двох підстаркуватих блазнів, ось чому Єфремов лицемірно переносить суд на понеділок, аби, - це проартикульовано надто цинічно, - у п’ятницю вшанувати Героїв Небесної Сотні.

Але політика у цих процесах, і, не сумніваюся, у численних інших, - буде. Це акурат той випадок, про який кажуть мудрі китайці: «якщо дерево захоче вистояти, вітер не припиниться». Бо «зловживання», - якими б вони не були, - були продиктовані політичною волею мафіозного владного угруповання, потребою політичного моменту. Зрештою, нові звинувачення на адресу Олександра Єфремова (розпалювання національної ворожнечі, сепаратизм), відображають дуже яскраву складову саме політики Януковича і К.

До того ж екс-керівника фракції Партії регіонів можна вважати «рецидивістом». Нагадаю, Єфремов був одним із активних спікерів «Всеукраїнського з'їзду народних депутатів і депутатів місцевих рад» у Сєвєродонецьку 25 листопада 2004 року. Проти нього та покійного Євгена Кушнарьова тоді порушили карні справи за ч. 2-ю ст. 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України». Однак тоді Олександр Сергійович відбувся легким переляком...

А безкарність породжує рецидиви, - причому аж до втрати відчуття реальності. Фраза Єфремова про «відсутність поняття українець» - це не осмислена декларація фронди, це, радше, підсвідома рефлексія бекграунду політиків, які реально уважали, що насправді в Україні є привілейованою і державотворчою лише каста «данєцкіх». Про Чечетова взагалі промовчу – етнічному росіянину у сам раз називати галицьку «Руську трійцю» «русской тройкой», але на тлі інших його ляпів цей вигляда як побутове невігластво.

У принципі Михайло Васильович даремно намагається перевести акценти майбутнього процесу у виключно побутове чи службове русло. Бо якщо слідчі пригадають цьому персонажеві його бурхливу діяльність на посаді голови Фонду держмайна (коли за безцінь продали «Криворіжсталь» зятю Кучми), а кримінальні архівісти дістануть з шухляд відверте стукацтво Чечетова на кума Путіна Медведчука (коли той 2005 року намагався віджати у братів Суркісів ФК «Динамо»), - то дехто зі «шведської сім’ї» українських політиків дістане його і за гратами. Чечетов узагалі натура специфічна, і, смію думати, ГПУ, виписуючи ордер на його затримання, цілком резонно розважила: цей здасть усіх.

Вимога дистанціювати суд від політики – це, по суті, спроба «розвести, як котят» спільноту. Чечетов сам публічно хвалився таким непересічним талантом. Але, як кажуть галичани, «раз на раз не випадає»...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель    

Чеченський снайпер

Радник Путіна керував розстрілами мирних мітингувальників на Майдані?

Сьогодення характерне неймовірними зигзагами долі, неочікуваними ракурсами на, здавалося б, звичні і знані речі. Прокидаєшся уранці, - а він вже підготував тобі сюрприз, здатний перевернути твої уявлення, сталі, як здавалося ще вчора…

Валентин Наливайченко – голова СБУ – вчора, коли Україна і не тільки вшановувала пам’ять Небесної сотні, раптом заявив про те, що його відомство володіє неспростовними доказами участі російських спецназівців у розстрілах на Майдані. У принципі, новина як новина, хіба нею здивуєш пересічного обивателя після того, що відбувається на Сході. Та справжньою родзинкою, як на мене, є заява українського спецслужбіста про те, що снайперами, які методично, професійно і без жодних вагань обирали собі живі мішені у центрі європейської столиці, керував помічник президента Росії Владіслав Сурков.

Про Суркова, цього «сірого кардинала» Путіна,  як стверджують «куратора українського питання», ходять легенди. Власне, його демонізують не стільки в Україні, хоча, за логікою, мали б це робити, як колись, у часи Помаранчевої революції ще одного політтехнолога Глєба Павловского, як у самій Росії. Один із «ідейних батьків-засновників» сучасної КПСС – «Єдіной Расії», укладач концепції «суверенної демократії», автор незліченної кількості одіозних пропутінських проектів на кшталт «Ідущіх вмєстє», «Наших», не виключено, що й сучасних кремлівських хунвейбінів з «Антімайдана». Попри такий сумнівний шорт-лист «досягнень», Сурков, однак, завжди умів позиціонувати себе як креативний, я б сказав, витончений політтехнолог, так би мовити, «естет у політичному болоті». Міхаїл Ходорковскій, багатолітній в’язень режиму ВВХ, а нині політемігрант з претензіями на спадкоємця Путіна, якось сказав, що Суркову можна вибачити майже все за «його талант».

Правда, було кілька тіней у «витонченому» резюме цього достойника, зокрема, недвозначна причетність до кооперативу «Озєро» і до велетенської пральні грошей – інноваційного центру «Сколково». Але для вершків московського бомонду – це, радше, свідчення всемогутності, у пересічного ж мешканця російської глибинки бренд «Владіслав Сурков» навряд чи спричинить бодай якісь асоціації – позитивні чи негативні.

Звинувачення Наливайченка, серйозні і, у принципі, своєчасні, витягують на світ Божий ще один бік сурковскої медалі. Його неросійське походження. Владіслав Сурков – це насправді Асламбек Андарбековіч Дудаєв, уродженець Дуба-Юрта колишньої Чечено-Інгушської автономної республіки РФ. Справжнє прізвище «правої руки» Путіна досі збиває з пантелику любителів поникати у чужій білизні. Однак факт залишається фактом: Сурков фактично стоїть за усіма процесами на теренах донедавна непокірної Ічкерії, і саме в його офісі сходяться усі важливі комунікації з Північного Кавказу. Усілякі там демонстрації на кшталт «анти-Шарлі» у Грозному, войовничий та свавільний у своїй вотчині, однак лояльний до неможливості у присутності «царя» Рамзан - все це зона уваги і відповідальності помічника Владіміра Путіна.

Однак… Я ж писав про непередбачуваність сьогодення. Цілком може трапитися, що Чечня, напомпована московськими трильйонами дотацій, вичекавши найкритичніший момент, коли режим Путіна тріщатиме під ударами міжнародних санкцій, першою завдасть нищівного удару у спину ослабленому параноїку. І роль «Брута» вже давно репетирує не хто інший, як ревний путінський слуга Сурков. 

Якщо Владіслав (Асланбек) Юр’євіч (Андарбековіч) насправді керував російськими снайперами на Майдані, як те має підстави стверджувати українська СБУ, то «вовчі батальйони» кадирівців, які з вигуками «Аллах акбар!» недавно атакували наших бійців під Дебальцево – акурат в розвиток теми. Може, то один із штрихів до портрета майбутнього правителя Росії. А, може, додатковий аркуш до грубезної папки на столі у прокурора майбутнього Гаазького трибуналу.

Що приготує нам завтрашній ранок?

Ігор Гулик. На фото: Владіслав Сурков і Рамзан Кадиров. Ілюстрація: ria.ru

Хто прийде до нас із миром?

Якщо, звісно, прийде…

Рішення РНБО про апель до ООН та ЄС про запровадження до України міжнародного миротворчого контингенту, либонь, розраховане на пом’якшення очевидного дебальцівського синдрому. Серед спільноти вже давно визріла думка, що так званий «норманський формат» - не що інше, як пересувне шапіто, під яким періодично блазнюють лицедії, хай навіть найвищих статусів. Реально ні канцлерін, ні Олланд, ні тим паче Порошенко, не можуть зупинити кремлівського гопника, скільки б ПОП не вдавався до ненормативної лексики, і як би не вимахувала п’ястучками перед його ботексним писком фрау Меркель.

Зрештою, ці привселюдні екзекуції ВВХ, - теж інсценізація, бо, - погрози погрозами, - а повернувшись у власні столиці, войовничі миротворці артикулюють геть неадекватщину про повагу до Росії, небажання воювати з нею etc. І хай там як, хай українські ЗМІ (на думку декого із наших рафінованих германолюбів) беруть інфу з російських перекладних джерел, але слово – не горобець. Ок, некоректно потлумачили слова Меркель, але її віце- Зигман Набріель відвертим текстом заявив, що озброювати Україну проти агресора – це «божевілля». А депутати бундестагу чомусь вперлися у тезу про потребу згоди… Росії на запровадження миротворчого контингенту (Франц-Йозеф Юнґ: «На даний момент про дотримання мінських угод повинна подбати Росія»).

Тож надмірними ілюзіями щодо миротворчих сил (у первинній версії, озвученій Порошенком на початку засідання РНБО – поліцейського контингенту ЄС) не варто тішитися. По-перше, це справа часу, а час у нашій ситуації – не тільки гроші (чомусь спільнота надто вже толерує тих, хто відверто набиває гаманці на війні), а що найтрагічніше – людські життя. По-друге, ООН, як бачимо, не горить бажанням зробити боляче «порушникові світового порядку»), усерйоз обговорюючи резолюції з українського питання в редакції Москви. По-третє, Кремль завиграшки призупинить цей процес на стільки, на скільки захоче – з його правом вето у Раді Безпеки він може бавитися хоч до другого пришестя. Якщо, звісно, у традиціях модного нині псевдо лібералізму, тримати палія війни у РБ ООН (у дужках зауважу, мабуть, таки так).

А тепер – про формат місії, якщо – це майже неймовірно – таки дочекаємося її. З цього приводу мені на думку прийшов Зигмунд Бауман, з його міркуваннями про межі. На перший погляд, вони не мають нічого спільного з контекстом українських подій, однак… «Межі є предметом постійних суперечок… Кожне рішення буде когось задовольняти, а іншого обурювати. Кожне рішення наражатиметься на хвилю мінливої моди… Суперечка про межі між дозволеним та недозволеним, моральним і неморальним буде тривати, тому що ці межі не можна визначити раз і назавжди».

Суперечки про межі між дозволеним і недозволеним є, як свідчить досвід, елементом чи не кожної миротворчої місії. Чи, до прикладу, може погодитися Україна на участь у ній «блакитних шоломів» з вочевидь проросійської Греції? Чи з хлібом-сіллю зустрічатимуть бандюки Захарченка литовських миротворців? Узагалі, - що буде дозволено іноземним примірювачам, а що зась? Якщо мова про поліцейську місію спостерігачів, то ми вже маємо таких з ОБСЄ. І що?.. Вони ледь не на колінах випрошували у терористів дозволу пройти в неоточене Дебальцеве. Якщо до нас приїде просто поліцейська місія, то вона, - просто із міркувань безпеки, - може вчинити приблизно так, як голландці під орудою полковника Тома Карреманаса в Срєбрєніце 6 липня 1995 року. Вони відмовилися стримувати сербів Караджіча і Младіча (від щільним вогнем). Просто дезертирували із зони відповідальності. Наслідок тепер мають за приклад найжорстокішої етнічної чистки кінця ХХ століття: щонайменше сім тисяч убитих мирних боснійців.

Я переконаний – жоден чужинець не подарує нам перемоги у війні. Зрештою, якщо зусиллями «блакитних шоломів» на Сході все ж втихомириться, то це аж ніяк не означатиме, що Росія сховає імперські амбіції у глибоку кишеню. …А з «дарованою» свободою ми вже жили 25 років. Виявилося, що вона – штука непевна. Робить нас легковажними і легковірними, а, отже, беззахисними перед жорстоким реальним світом.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lviv-redcross.at.ua

Мінськ номер стоп'ятсот

Мильна опера ймовірного українського Ватерлоо

«Гібридна війна», як з’ясувалося, - це не тільки цілий комплекс нетрадиційних мілітарних дій, інформаційної складової, психологічного пресингу. Це, у випадку України, - абсолютно незнані шляхи визнання перемоги тієї чи іншої сторони протистояння. Кожен факт воєнних буднів трактується противниками на свій штиб, і, до слова, не тільки, - як у випадку українсько-російського зіткнення, - Кісєльовим і К чи нашими вітчизняними медіа, -  але й на рівні дипломатичних документів.

Маємо два «мінська» - після першого українці мали б втямити бісмарківську істину про нікчемність паперів, підписаних Москвою. Але, попри все, тоді, у серпні 2014-го було зафіксовано перший етап часткової капітуляції у присутності членів так званої «норманської четвірки». Київ погодився на лінію розмежування, тобто фактично визнав власну неспроможність повернути втрачені гектари бодай заради ціни, покладеної у боях із невизнаним тоді агресором. Київ не зміг переконати фрау Меркель і мсьє Олланда у тому, що порушник пост-ялтинського світу не зупиниться на визначеній межі, а віроломно нападатиме надалі. Мінськ-1 був, як це не сумно визнавати, першим актом драми ймовірної української капітуляції.

Здавалося б, навчені досвідом, переконані результатами нових перемовин, марністю «крайньої стурбованості», сміхотворністю санкцій проти Кобзона тощо, і українці, і західні лідери мали б зрозуміти – час діяти радикально. Якщо, звісно, це в інтересах ще когось, крім Києва. Але, як на мене, традиційний український танок на граблях виявився інфекційною недугою, - таким чином, після більш ніж відвертої агресії, практично повномасштабних бойових дій, - «норманська четвірка» вчинила кульбіт наступного Мінська.

І що? Не минуло й півдоби після 15-годинного вламування кремлівського лицедія, після сварок і «тикань» (о, жах, яка брутальна форма діалогу з Путіним!), ми дістали чергову порцію вогню і знову почали рахувати втрати. Ба більше, - і ОБСЄ, й інші «зацікавлені особи» чомусь, навіть не ховаючи очей, в унісон твердили, що перемир’я назагал діє (оксюморон на кшталт напіввагітності), а Дебальцеве – це так, епізод. Епізод, чергова серія мильної опери бажаного для Кремля українського Ватерлоо…

«Вічно стурбовані» навіть ухвалили резолюцію Ради Безпеки ООН авторства Росії. Сповнену миролюбних закликів, гуманістичних сподівань тощо. Цинізм путінської дипломатії сягнув апогею, укотре відтінивши вроджені вади «Ліги Націй – відомства Пан Гі Муна».

Хто настриг купонів після Мінська-2? Усі, окрім України. Меркель з Олландом утілили власні амбіції, увірувавши у «єдність Європи» (правда, не зрозуміло, перед чиїм викликом – Штатів чи Москви?), Обама дістав аргумент для каверзних республіканців, аби й надалі зволікати із підписом під документом про постачання зброї. Путін має нагоду провести у Дебальцевому парад у «дєнь защітніка Отєчєства». Вага бандитських ватажків – Захарчєнка, Плотніцкаго та іже з ними в очах своїх посіпак злетіла до зовсім несподіваних висот: аякже – «пацан сказал, пацан сдєлал», «Дебальцевенаше!». У виграші навіть Лукашенка, - з ним, «останнім диктатором Європи», тепер спілкуються без посередників пихаті єврочиновники, ті, хто ще вчора його зверхньо ігнорив.

…Україна змушена ковтати кров і відчай поразки у жахливій самотності. Як, зрештою, те було не раз і не двічі у нашій історії. Скільки ще «мінських діалогів» нам треба, аби втямити, що ніхто, крім нас самих, не дасть відсіч агресорові? Скільки ще жертв треба покласти задля чужих захцянок, чужих інтересів і чужих амбіцій? Скільки серій мильної опери українського Ватерлоо запланували залаштункові режисери?

На жаль, це з розряду ситуацій, коли запитання важчі, ніж відповіді на них.

Ігор Гулик. На фото: українські війська виходять із Дебальцевого. Ілюстрація: pravda.com.ua  

P.S. Зрештою, частково відповів сенатор МакКейн: «Канцлер Німеччини та президент Франції, за підтримки президента США легітимізують розчленування суверенної нації у Європі вперше за 70 років».

Якими будемо після війни?

Як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні, а відтак – реформа

Читаю прогнози, до яких вдаються цілком поважні люди, і чомусь бере подив від того, як легко і безапеляційно вони укладають наше з вами майбутнє у прокрустові ложа власних переконань. З претензією на істини в останній інстанції. Зазвичай, ці розумники не заперечують нашої воєнної перемоги, - у якій формі вона б не втілилася (взяття Москви, контроль над власними кордонами, врешті-решт – ізоляція Донбасу, виштовхування його у лоно бажаної для ватників Росії). Але вони – яйцеголові провидці – чомусь наполегливо акцентують на тому, що здобувши мілітарну і психологічну вікторію над агресором, ми обов’язково програємо війну із власною владою.

Я дивуюся від макабричного ланцюга пріоритетів. Адже і влада, і людність зараз воюють і це, наразі, щастя, - на один фронт («п’яту колону» майже не беру до уваги, вона поступово, як це і має бути, маргіналізується під впливом обставин). Попри майже істеричну риторику вітчизняних лібералів і закордонних радників про те, що Україна вийде переможцем у цій війні лише за умови реформ, я все ж не поділяю такої думки. Гадаю, тут акурат випадок на кшталт «мухи окремо, котлети окремо».

Ми насамперед мусимо позбутися щоденного, щохвилинного пресингу невідомості перед майбутнім, яким би воно не було. А цей пресинг спровокований власне воєнними діями, навіть, можливо, не стільки у прямому сенсі наступами чи дефензивами, обстрілами чи ударами у відповідь, а ситуацією «гібридної війни», коли надія на черговий Мінськ розбивається на друзки о стіну зневіри від будь-яких спроб владнати все дипломатією.

Поза тим, власне війна, на мій погляд, унеможливлює будь-які реформи (попри армійську, звісно). Бо є добрим і велетенським фіговим листком для того, аби неохочі до змін прикривали власну бездіяльність. Мовляв, «війна, розумієте, - треба затягувати паски, відмовлялися від багатьох речей, все для фронту, все для перемоги» і решта схожого бла-бла-бла… Тобто, як не крути, пріоритетом України нині залишається мир, і годі вже розводитися про фіскальну реформу (ясно, що податки зростатимуть, оскільки щодня вони вилітають зі стволів української артилерії, стрілецької зброї фактично в трубу), про реформу судової системи (очевидно, що суди, окрім притаманної корупції, діятимуть і надалі нещадно стосовно пересічних громадян, майже за законами воєнного часу); про зміни у міліції (цей «озброєний загін трудящих» зараз виконує фактично невластиві йому функції, страхуючи у разі потреби ЗСУ) etc.

Тобто, як на мене, однозначною і логічною є послідовність кроків – перемога у війні (її завершення), а відтак – реформа. Якщо вже бажаєте, то власне повоєнна реформа лише закріпить мілітарну вікторію над ворогом, який, судячи з усього, нездатен до змін без особливого на те хотіння вождів. Будь-які спроби «реформи» зараз і вже лише дискредитують майбутні трансформації: народ, який віддає останні копійки для підтримки фронту, добивають зростанням тарифів і податків, аргументуючи це потребою змін в країні! Вояки, що тримають оборону під шквальним вогнем, майже в режимі он-лайн стежать за… гламурними тусовками, на яких у столиці щось теревенять про потребу 180-градусного розвороту культурної політики. Панове, це вже не смішно, це – гротеск…

Я переконаний, що реформу робитиме не цей уряд і не цей парламент. Справжні зміни у країні розпочнуться тоді, коли виконавши історичну місію на фронті, звідти повернуться навчені життям майбутні державники. Кому, як не їм, знати про справжню ціну свободи, і, хто, як не вони, берегтиме цю країну гідно, а не лише тому, що вона є годівницею для тисяч паразитів?

Тому, послухаймо де Голля. «Бувають часи, коли воля кількох людей руйнує детермінізм і відкриває нові шляхи. Якщо ви переживаєте зло того, що відбувається і переймаєтеся гіршим, вам скажуть: «Такі закони історії». І вам науково все доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузтвом».

Ігор Гулик. Ілюстрація: zaholovok.com.ua

Про політичну долю

Екс-президент Кучма вирішив, що від нього залежить майбутнє Путіна

…На місці Леоніда ІІ я б не ризикував так легковажно розкидатися словами. Навіть у статусі екса, навіть у ролі спеціального представника президента у так званій контактній групі. Розумію, що найліпше спостерігати за процесом з пенсійного узбіччя, але це – винятково у випадку, коли в тебе за плечима – стаж пересічного обивателя, а не людини, яка колись (через посаду, зокрема) насолила багатьом.

Кучма днями заявив, що у Мінську-2 на кін поставлено політичні долі Владіміра Путіна, Ангели Меркель та Франсуа Олланда. Завбачливо вирішивши не вживати усує в цьому переліку Петра Порошенка. «Прорив я бачу в тому, що ми посадили за стіл (переговорів) європейців, Путіна і Україну, що європейці і Путін взяли на себе відповідальність за ті документи, які були підписані в Мінську», - продовжив ЛДК.

У поданій цитаті акцент на слові «ми». Так необережно Кучма ідентифікує себе з усіма представниками контактної групи, у якій, нагадаю, окрім Леоніда Даниловича, Міхаїла Зурабова, Хайді Тальявіні, є ще й представники терористів – Дєніс Пушилін і Владіслав Дейнего. Поблизу помічено також і кума Путіна Віктора Медведчука.

Отож, Кучма має цілком усвідомлювати, що у контактній групі він взявся на «брудну роботу», - тиснути руки бандитам, вести з ними сякі-такі перемовини, що, як свідчать перші дні так званого «перемир’я», йдуть з димом над Дебальцевим, Щастям, в околицях Маріуполя. І, можливо, саме на ньому, - крім ВВХ, звісно, - уся відповідальність за дії «партнерів» у переговорах. З Пушиліна і Дейнего толку, як від цапа молока, - оскільки, що б вони не підписали, все одно остаточне слово за Захарченком. Зрештою, - для цих персонажів участь/неучасть у контактній групі навряд чи стане пом’ягшучою обставиною у майбутній Гаазі.

Леонід Данилович, напевно, добре розрахував усі деталі, перш ніж погодитися на таку, доволі сумнівну як на політика, хай навіть колишнього, роль. Цілком можливо, він розраховує, що мінська послуга стане для нього незабаром своєрідною індульгенцією, якщо ув’язнений Пукач на суді у справі Гонгадзе остаточно пуститься берега і ляпне зайвого. Отут акурат Кучмі варто подумати про власну політичну долю, а не про ВВХ з його європейськими візаві.

Тривога екса пов’язана також і з запопадливістю нового Генпрокурора. Шокін може керуватися якими завгодно мотивами – піару, спокути давніх гріхів, тією ж таки власною перспективою, - але те, що він майже блискавично схвалив ордер на затримання Єфремова, - гучний дзвіночок усім колишнім «елітам». Не тільки регіоналам, які почасти пішли у глибоке підпілля, дехто прикрився мандатами нардепів, ще інші реально втекли у стан ворога, передислокувавшись у Москву. Єфремов, якщо його розговорити, може чимало розповісти про живильний грунт, на якому з’явилися перші паростки диктатури Януковича, - і цілком прогнозовано, фігура Кучми тодішнього постане у цілком очевидному, однак наразі не задокументованому, амплуа – сумлінного доглядача цих паростків.

Шокін, нагулявши апетит, цілком може взятися і за Медведчука. Оскільки – за аналогією зі звинуваченнями, висунутими екс-керівникові фракції ПР, - Єфремов виглядає на тлі цього персонажа ледь не невинним ягням. У всякому випадку, слідчим не варто навіть піднімати свої п’яті точки зі зручних крісел, а знічев’я зазирнути на сайт Українського вибору. І всі докази сепаратизму Віктора Володимировича, закликів до розколу країни, - ось вони, як на долоні. А, не забудьмо, - Медведчук був чи не головним архітектором «кучмізму», системи, яка забрала життя Гонгадзе й інших, системи, проти якої вийшов Перший Майдан, і яка впала під його ударами.

А щодо політичної долі Путіна, - то хай нею переймається сам х…о. Асортимент невеликий – або прецеденти Чаушеску, Каддафі, Гусейна, або Гаага. О, ледь не забув, - ще «куля в лоб». Хоча, як свідчить український досвід, такий варіант політики вважають неприйнятним.

Ігор Гулик. Ілюстрація: blog.poltava.to

До питання потреби офір

Конституційний суд взявся за закон про депутатський імунітет

У день, коли українські депутати зважилися на позірно безпрецедентний крок (позірно тому, що його суть геть втопилася у реляційному галасі довкола самого факту), і офірували невідь-кому свою недоторканність і пільги, я згадав чомусь ще одну звістку про дивні жертви. Кілька літ тому якась бідна південно-азійська країна, що має у своєму розпорядженні усього лиш два літаки, довго потерпала від несправності одного з них. Бідували не тільки власники повітряного судна, але й нечисленні пасажири, що силою обставин опинилися серед моря злиднів, не маючи можливості вирватися хоч кудись.

І тоді було ухвалено здійснити традиційне для тамтешніх культів жертвоприношення. Двох нещасних кіз закатрупили на облавку старенького „Боїнга”, і він щасливо дістався до Гонконга. Чорношкірий бог небес виявився прихильним і до кількох відчайдухів, які зважилися здійснити цю доволі ризиковану подорож, увірувавши у всеперемагаючу силу козячої крові.

Либонь, саме випадковій алюзії цих двох звісток, а ще легковірству залучених у них осіб, можна завдячувати цілком несподіваним аналогіям між ними. Іноді людям доводиться певним чином конструювати події, маючи на меті втілення ідей несусвітніх, або ж таких, що надаються до полагодження нормальним трибом. Ну, що, здавалося б, природніше – узяти фахового бортмеханіка, який, подлубавшись у череві літака, замінив би там якусь гайку і все. Банально, прісно, зате надійно. Або ж, як в українському випадку, – скасування імунітету без зайвих проблем, просто через переписування схожих новел європейського законодавства, а ще - рівність засобів для існування для небожителів та посполитих. Просто, зручно і... надто дешево. Без скандалів, без можливості дешевого пі-ару за кошт платників податків, без ораторських вправ Луценка і промоції радиалізму Ляшка.

Символізм вітчизняної політики, зрештою, є прямим наслідком умовності самої влади. Важко вірити президентові, який то рветься завершити АТО за тиждень, то запровадити військовий стан урядові, важко вірити прем’єру, який що не тиждень, то корегує планований курс долара у бюджеті, окремим міністрам і депутатам. Не ймемо віри Раді, що намагається, своєю чергою, влаштувати то позачергові шоу, то якісь дрібніші прикрощі, виходячи при цьому на нульовий результат. Іншими словами, представники різних політичних середовищ умовно воюють поміж собою, брязкають іграшковою зброєю, спричинивши серед решти публіки спочатку дезорієнтаційний синдром, а відтак – гомеричний сміх.

Насправді ж своєю атракційною поведінкою українська «еліта» нищить не свої шляхетні привілеї, а залишки авторитету влади, щодо якої у мізках пересічного громадянина виробився стійкий стереотип – „зграї злочинців і брехунів”. Вирізають „офірних кіз” на облавку спільного човна, у якому, за іронією долі, доводиться плисти усім, кому у VIP-каюті зі SPA, кому третім класом, – проблема лише в тому, що й і ті, й інші мають здатність йти на дно, бо рятувальних камізельок, зазвичай, бракує.

Тож містечкові Вашингтони мали б послуговуватися порадою 16-го президента США Авраама Лінкольна, який твердив, що „можна обдурити одну людину багато разів, можна обдурити масу людей один раз, та нікому ще не таланило обдурити велику кількість людей багато разів поспіль”. Мені можуть дорікнути: українським владцям це вдавалося упродовж усіх років Незалежності. Без сумніву, але дурити зневірене товариство, заклопотане проблемами власного виживання, легко. Тепер – дещо інші часи, коли спільнота таки усвідомила свій ресурс, і, видається, вона не надто потребує сумнівних офір від тих, кому, власне, й платить гроші на те, чого вони тепер публічно цураються.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vn.cominformua.com

Заціпило...

Чому рот Путіна відмовився коментувати ситуацію після Мінська?

Пєскову вчора заціпило. Ще уранці, поскаржившись на «спотворення інформації» про підписані 12 лютого угоди офіційними українськими та іноземними особами (хто-хто це каже – куратор Кісєльова?!), вже по обіді він, - зауважте, за кілька годин до режиму тиші, - відмовився взагалі коментувати перебіг виконання мінських угод. Мовляв, усе, що потрібно, вже сказали...

А запитання було, до слова, з тих, що «на засипку». Оскільки упродовж учорашнього дня терористи з російської зброї ретельно перетворювали Дебальцеве, Широкіне і ще кілька прифронтових міст на новітні Дрезден або Сталінград. Бо вчора Джеффрі Пайєтт недвозначно натякнув Путіну на наслідки, про які, мабуть, йшлося за зачиненими дверима саміту. Креативно так натякнув, опублікувавши потрібні фото з потрібного ракурсу. І вже по обіді, звіривши годинники з Меркель та Олландом, а згодом і з Обамою, Порошенко категорично пообіцяв воєнний стан. Думаю, він переконував у своїй готовності до такого кроку не стільки власних громадян, як четвергового співрозмовника у Мінську.

Спробую припустити, що у гостинного Лукашенки проговорювали саме такий сценарій. Він, до слова, міг би «врятувати обличчя» гарантів України згідно з Будапештським меморандумом. Фейси всіх, окрім Путіна. Останньому, певно, було невтямки, що запровадження воєнного стану означатиме – врешті-решт – офіційне визнання Києвом війни проти суверенної країни. Декоративна постанова Верховної Ради, як завжди, помпезно ухвалена і тут же забута, зрозуміло, не мала такої ваги, як ймовірний указ президента країни-жертви агресії.

Воєнний стан як крайній, відчайдушний крик по допомогу дав би привід Заходу уповні задіяти всі можливі механізми. І країни-гаранти почули б його, оскільки на тлі тотальної критики за бездіяльність та лицемірство, у них виникала чи не остання нагода переконати світ (власних виборців) у тому, що вони не кидають слів на вітер. Я чомусь схильний вірити, що Путіну у Мінську вклали у вуха саме такий месидж. У всякому випадку чуйка прямо підказала цій політичній тварині, що думають вони саме у такому керунку.  Аби не забув, ще раз втовкмачили на саміті G7, яка, мовляв, «готова ухвалити відповідні заходи проти тих, хто порушує «Мінський пакет» і, отже, інтенсифікувати для них витрати, зокрема, проти тих, хто не дотримується узгодженого загального припинення вогню і виведення важкого озброєння». 

І ще – учора під вечір оприлюднено думку нового міністра оборони США Ештона Картера на його слуханнях у Сенатському комітеті. Він, виявляється, готовий «вийти за межі політики Білого дому щодо України», іншими словами – надати Києву летальну зброю.

Після того, як Порошенко, глянувши на годинник, заікнувся про ВС, заціпило не тільки Дмітрія Пєскова. По обіді бандватажки Захарченко і Плотніцкій, які ще кількома годинами раніше озвучували наполеонівські плани і безглузді ультиматуми, почали здуватися, як гумові вироби №2. Ми почули заяви про відведення важкої артилерії з району Дебальцевого, про наказ припинити вогонь опівночі і, - що взагалі не вписується у півнячі парадигми терористичної риторики, - пропозицію про створення на Донбасі «вільних економічних зон». Будівничі, однак... Державники такі державники...

То що розповідати Дмітрію Пєскову? Про початок кінця божевільної авантюри свого господаря? Про наслідки імперської лихоманки? Про апокаліпсис «рускаго міра»?

Невдячна це справа – коментувати кінець світу. Кому воно треба, за великим рахунком?

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.rfi.fr

Час для вбивства

Дату припинення вогню призначали новоявлені янголи смерті?

Знано, що «тішь да благодать», згідно із документами, підписаними у столиці Білорусі 12 лютого, має прийти в зону війни у ніч проти понеділка. В 00.00 15-го... Якщо, звісно, таке трапиться. Не буду «вангувати», що буде далі, однак не втримаюся від запитання: невже високим перемовникам було важко ще у четвер набрати відповідні номери телефонів і віддати наказ про негайне припинення людовбивства?

Річ не в тім, що, як пишуть зараз прихильники конспірології, Путін вимагає від терористів за будь-яку ціну втілити у життя його мінські галюцинації – замкнути кільце довкола «кількатисячного угруповання» українських військових під Дебальцевим. І не в тім, що у Москві плекають шанси таки вибити укрів з Маріуполя. По суті, ситуація складається так, що Кремль вже не може віддавати накази своїм годованцям під орудою Захарченка, він здатен лише нашпигувати зону, яка теоретично, за задумом авторів Мінського меморандуму, мала б стати демілітаризованою, якомога більшою кількістю смертоносного залізяччя.

По суті, - це моє особисте враження, - дату припинення вогню у Мінську визначали не Олланд з Меркель, не Порошенко з Путіним, а саме керівники бандугруповання, яке спочатку шантажем намагалося зірвати будь-які домовленості. Саме Плотніцкій із Захарченком вирішили, що так буде спідручніше. Саме ці, з дозволу сказати, особи перебрали на себе щонайменше роль богів, яким визначати час для життя і час для смерті. Ту дозу людської крові, яку, на їхню думку, ще варто пролити для задоволення ілюзії власної величі і безкарності, ту чашу страждань, яку мають випити невинні жертви їх збочених планів.

Учора ми мали чітке і недвозначне підтвердження таким висновкам. Пєсков, - цей рот Путіна – майже прямим текстом визнав, що Росія не має наміру (не може?) виконувати те, що запропоновано 12 лютого. Вже вкотре Москва устами то Лаврова, то Пєскова, пробуючи зіскочити з теми будь-яких стосунків з терористами і замилити очі світу на присутність своїх кадрових військових на Донбасі, - фактично визнає натомість свою нездатність керувати конфліктом. Її заблукалі рейнджери все частіше змушені втихомирювати сп’янілу від крові кримінальну публіку, яка, як повідомляють, вже з боями починає рейдувати на терени РФ. Путін прагнув керованого хаосу, - а вийшов (цілком у російській традиції) просто хаос.

Вочевидь, це було б проблемою того ж таки ВВХ, російських гарнізонів і ватажків розмаїтих банд (Мотороли, Гіві, Мозгового тощо), коли б, за прикладом поводиря стєрхів, вони стверджували власний мачизм на підвладному їм терені і мірялися біцепсами поміж собою. Але ця їхня війна рикошетить по долях українських громадян, яким не поталанило опинитися у не той час, м’яко кажучи, не у тому місці. Можливо, саме це мотивує агонізуючих упирів – розуміючи, що так чи інак приречені, вони гатять Градами і Смерчами по Краматорську, Артемівську, Гірнику, Щастю. Учорашня географія терористичних атак на мирні поселення, школи, кафе безапеляційно засвідчує, що з виразкою Донбасу вже слід розбиратися не дипломатам та політикам, а вишколеним спецпідрозділам з досвідом тотальних зачисток. Безжалісних, я б сказав, хірургічних. Але, - і це мусимо знати теж, - таких в Україні наразі немає.

Якщо події розвиватимуться за схожим сценарієм, якщо терористи й надалі визначатимуть час для смерті, то Україна ризикує отримати – ні, не Придністров’я, і навіть не Абхазію. Донбас перетвориться на Чечню, з тією лише різницею, що там повстанці воювали за високі ідеали незалежності і без надії на сторонню допомогу, а тут – за власне виживання, амбіції карликів і на повному «довольствіі» з боку «зацікавленої» держави.

Гадаю, для Олланда та Меркель, не кажучи вже про Порошенка, ясно, як Божий день, що присутність Путіна на Мінську-2 була безсенсовою. Ліпше б він здійснив свої погрози і не приїхав. А так, - забравши у лідерів дорогоцінний час і сили, - він дав повний карт-бланш бандитам на власний розсуд встановлювати час для життя і час для смерті. Добре, як діждемо ще часу, коли міжнародні прокурори Гааги допишуть цю деталь до грубезного обвинувального вироку кремлівському фюрерові.

Ігор Гулик.  Ілюстрація: 2000.ua