Реставрація контексту

Не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад

Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з Яном без шаблі". Минув час, кам'яному польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичної справедливості, але від тієї модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку, то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…

Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього не можливо звикнути. Хоча, пригадуєте, Еклезіястове: "Ви кажете, час минає? Час стоїть, минаєте ви".

Для мене, і, з'ясовується, для багатьох знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в інтер'єрах, обладунках наших навіть найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці інтер'єри, дратує і приголомшує.

У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на загадковий скрип дерев'яних сходинок, а не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок, бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те, що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій старого майстра.  

Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.

Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему, механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…

Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв") неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.

Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова, Рясного-2 (де ще там передбачено гепланом спальні райони?). Може, колись тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів, цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів, списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?

Чи залишимося львів'янами?

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

До проблеми рефлексів

Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше

Якщо виходити з постулату, що імперія – це трансляція певного зразка на загальний простір, то можна посперечатися з автором давнього чудового есе Дмітрія Бикова. Його писання, як на мене, хибує „завузькою назвою” – „Міфи про Росію”, – і виклад цілком слушних, і своєю слушністю, несподіваних підходів також не слід обмежувати тереном нашого північного сусіда.

Можна, звичайно, дискутувати про ступінь укоріненості „ностальгійного” побутування у свідомості різних вихідців із лона екс-СРСР, він, зрештою, залежить не тільки від тривалості окупаційного періоду, але й від глибинніших, соціокультурних та соціоекономічних чинників, але елемент бажання жити радше минулим, аніж теперішнім, витворювати замість проектів майбутнього його фантазії присутній чи не у кожного мешканця „однієї шостої земної кулі” середнього і старшого поколінь.

Дм. Биков, зокрема, пише, що „однією з обов’язкових умов самовідновлення (російської системи – Авт.) є ностальгія... Вона – лише один зі способів не бачити теперішнього або, у крайньому випадку, не рефлексувати з його приводу. Усвідомлення теперішнього мало б, за ідеєю, породжувати негайні вчинки,.. але оскільки вчинки у Росії неможливі, а історія плине сама собою, заведена, як годинниковий механізм, – росіяни надають перевагу розбиратися з минулим або фантазувати про майбутнє”.

Але, поклавши руку на серце, незаангажовано глянувши на наші з вами реалії, чи не помітимо і в них оцієї „переваги розбиратися з минулим і фантазувати про майбутнє”? Я б навіть не надто вирізняв оцих два, на перший погляд, несумісні рефлекси, оскільки можна жити і „ностальгією за майбутнім”.

Не вдаватимуся до епічних історичних аналогій, до дивної, ледь не мазохістської звички роздирати рани старих поразок та національних невдач, – ці приклади вже доволі обсмоктані вітчизняними публіцистами і стали поважним аргументом зауважень до „нації” з боку „просунутих” діаспорних діячів. Зрештою, літературний пласт українства, як, утім, і московщини (на ньому наголошує Дм. Биков) дає підстави для дещо легковажного висновку: і в Росії, і в підросійській Україні можна було писати лише про минуле: героїчне для Москви, і, відповідно, сумне для її колонії.

Приклади нашого сьогодення, якщо, звичайно, побороти стереотип, зауважений паном Биковим, і зосередитися на ньому, свідчать про ідентичність соціальної, політичної практики.

Що ми чуємо з високих трибун під час запеклих, позірно „ідеологічних” дебатів, на мітингах, по радіо, телебаченні? Нас переконують, що жити, як досі, не можна, нагромаджуючи яскраві, на думку ораторів, приклади з їхнього ж минулого, яке стає частиною спільно пройденого шляху. Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше. Направду, має рацію  Роман Купчинський: “Сьогодні українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.

Акцент на „ностальгійному рефлексі” – доволі ефективний, а головне, – тисячі разів випробуваний інструмент владоможців. Їм не на руку зосередження увагн на тому, що є, на чім, так би мовити, стоїмо зараз. Оскільки така прискіпливість виштовхне на поверхню усі огріхи і зловживання, що ними хибує влада. Будь-які незаангажовані спроби „кинути минуле на шлях сучасності, аби воно там спіткнулося” (Гюнтер Грасс) трактуються як „постріл в історію”, а зазіхання на власне бачення майбутнього сприймаються щонайменше за виклик міфічній „спільноті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Єлєна Новосьолова