Найголовнішим
„досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015 років стало забезпечення
собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в
процес, в якому де-юре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано
„джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями
та депресією
Дуже хотілося б, щоб українська еліта (та, що насправді є українською, а не
спекулює українськістю заради інших, часто протилежних інтересів) почитала
Симона Петлюру. Життєвий шлях Головного отамана теж був крутим та звивистим, а
тому, переосмислюючи пройдене, він написав, що,
„змагаючи за самостійну Україну в Україні, часто за „нейтралітету” самого
українського народу, ми, як біблійні євреї, тільки у цих войовничих незгодах
пізнали самих себе, пізнали, чого ми прагнемо і за що боремося”.
Справді, найголовнішим „досягненням” вітчизняного провідництва 1991 – 2015
років стало забезпечення собі „нейтралітету” народу. Він, народ, кілька разів
намагався утрутитися в процес, в якому де-юре він мав би бути головним,
оскільки на папері його визнано „джерелом влади”. Але ці втручання, на жаль,
завершувалися лише розчаруваннями та депресією, усвідомленням того, що тебе, –
народ, – вкотре використали і залишили наодинці з проблемами та негараздами.
Натомість каста провідників усіх мастей й надалі полагоджує власні справи,
легко жонглюючи настроями і почуттями загалу, укладаючи макабричні, з точки
зору здорового глузду, альянси, плетучи інтриги і змови всіх проти всіх.
Із цього приводу є визнання вже призабутого нині Олександра Зінченка, –
одного із активних діячів Помаранчевої революції, а відтак – чи не першого,
який зважився сказати „криве слово” проти її ідолів. Олександр
Зінченко, про Майдан: „Багато хто, і в Україні, і за кордоном, дивилися тоді на
нас, як на цілителів, які поставили собі за мету одужання нації. Та ми самі
виявилися інфікованими тими ж недугами, якими хворіла і надалі хворіє країна.
Ми, радше, не лікарі, а ескулапи, які, далебі, не завжди „чистими руками”
просто роз’ятрили старі рани”.
Як на мене, ті, хто нині намагається позмагатися
за найвище владне крісло в Україні, не цілком усвідомлюють того, що, як писав
Петлюра, ще не пізнали самих себе, не пізнали, чого вони прагнуть і за що борються. Якщо ж
усі вісімнадцятеро кандидатів живуть із твердим переконанням, що це не так, що
все вже втямлено і осмислено, то, видається, у них просто завищена самооцінка.
Бо не помиляються ті, хто не робить нічого, а абсолютно переконаним у власній
правоті буває тільки ідіот. Йдеться про те, що успішним керівником держави може
бути особа, не тільки здатна ставити автографи під іноді безглуздими указами.
Найголовніше – вона мусить вміти визнавати власні помилки, надаватися до
прогресивної генези, і, врешті-решт, пізнати, чого прагне не тільки сама, але й
чого хотів би її народ. Квінтесенція реалізації цих рис і буде програмним
планом України на найближчу п’ятирічку. Якщо ж еліта й надалі послуговуватиметься принципом
„влада заради влади”, то нас чекатимуть не надто добрі часи.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
