Лише
перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні
разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого
прагнемо. І цей
здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися
Коли мова заходить про
Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави
яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми.
Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не
півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою
виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з
окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й
немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським
прикметником.
Отож, коли депутат німецького бундестагу Манфред Ґрунд каже, що «втомився» від
України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ,
демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну
ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і
візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні,
що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно
українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать
«шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?
Зрештою, Грунду гарно відповів Адам Міхнік: "Нині я чую арґумент (i від кого чую? – в об’єднаній Німеччині!), що більшість росіян підтримує Путіна. Саме в Німеччині цей арґумент мене не дивує, бо це є та країна в Центральній Європі, яка більшим хіба відсотком, аніж 80, підтримала диктатора. У консервативній Німеччині маляр-невдаха з Відня, австрійський єфрейтор, який заволодів душами, умами та серцями німців – він що, репрезентував німецький національний інтерес? Ні, він Німеччину довів до катастрофи. Я стверджую, що Путін своєю авантюристичною політикою теж доведе до катастрофи, тільки вже своєї нації".
Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.
Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.
Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися. Хоча "зміни не можуть ставатися так швидко, як ми цього потребуємо, - вважає Славенка Дракуліч, хорватська письменниця. - Це дуже повільний процес. Думаю, що боротьба з ментальністю – це одна з найскладніших битв, які тільки бувають. І також думаю, що в цій частині світу ми досі потребуємо людей, які сказали б нам, власне, в категоріях моралі, що слід робити".
Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Віктор Кудін
Зрештою, Грунду гарно відповів Адам Міхнік: "Нині я чую арґумент (i від кого чую? – в об’єднаній Німеччині!), що більшість росіян підтримує Путіна. Саме в Німеччині цей арґумент мене не дивує, бо це є та країна в Центральній Європі, яка більшим хіба відсотком, аніж 80, підтримала диктатора. У консервативній Німеччині маляр-невдаха з Відня, австрійський єфрейтор, який заволодів душами, умами та серцями німців – він що, репрезентував німецький національний інтерес? Ні, він Німеччину довів до катастрофи. Я стверджую, що Путін своєю авантюристичною політикою теж доведе до катастрофи, тільки вже своєї нації".
Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.
Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.
Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися. Хоча "зміни не можуть ставатися так швидко, як ми цього потребуємо, - вважає Славенка Дракуліч, хорватська письменниця. - Це дуже повільний процес. Думаю, що боротьба з ментальністю – це одна з найскладніших битв, які тільки бувають. І також думаю, що в цій частині світу ми досі потребуємо людей, які сказали б нам, власне, в категоріях моралі, що слід робити".
Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Віктор Кудін
