Навряд чи маленький Ісус у вифлеємському вертепі розумів свою
божественність і могутність. Радше, як і кожне немовля, він потребував
материнської ласки й сухих пелюшок. Тому, певно, не зміг оцінити коштовних дарів
з рук утомлених пілігримів, які прийшли на світло Зорі, мотивовані давнім
переданням про народження Бога.
Вони, троє царів, теж, мабуть, не були достеменно переконані, що маленьке дитя
у стаєнці — Той, про кого їм було провіщено. Однак вони йшли, їх підштовхувала
віра і надія. І після виснажливої мандрівки золото, ладан і смирна вже не
видавалися їм особливо дорогими, важливим було лише те, що вони досягнули
бажаного, дійшли до мети й побачили те, чого бажали.
У всій різдвяній казці-історії не злічити схожих дилем. Але оця: дилема віри
й жертви заради цієї Віри, особливо вражає і водночас вона повсякденна. Бо віра
без жертви — марна, вона девальвується сірістю побуту, монотонністю днів і
врешті-решт перетворює людину на викінченого циніка або нігіліста. Зрештою, як
і безконечна жертовність без усталеної віри стає неймовірним тягарем, породжує
розпач і депресію.
…Щось схоже подарував нам рік, що минає. Він, безумовно, залишиться в
історії і пам’яті роком тектонічних зламів на геополітичній мапі, роком тривог
і надій, нового досвіду і нових викликів. Але, так думаю я особисто, — головним
сенсом прожитих нами 365 днів було все ж узгодження віри і жертви, адекватність
офіри й мети. Окрилених ідеєю свободи і справедливості на Майдані виявилося значно
більше, ніж готових на довшу дорогу, натхненних високими ідеалами стало менше,
ніж тих, хто зміг осилити тягар жертви заради цих ідей. Ми й досі не даємо собі
ради з проблемою воєнних втрат на Сході і тим, заради чого, власне, ці втрати…
Легше жити з думкою, що в Донбасі зібралися якісь недолюдки, і не варто туди
посилати наших хлопців на заклання, аніж зрозуміти, що жертовність цих хлопців
врешті-решт потрібна не стільки Донбасу, як всім нам. І не тільки тому, що вони
у прямому сенсі боронять Україну від орди, але й з огляду на те, що своїм чином
вони стверджують нашу з вами Віру у власну долю.
Я майже переконаний, хто буде Іродом у цьогорічному українському вертепі. Я
майже знаю, що в ньому лунатиме знана на весь світ пісенька про кремлівського
блазня. Але мені чомусь дуже хочеться, щоб, попри нотки ненависті та злоби, в
українських оселях домінували Віра, Надія і Любов. Щоб, запаливши свічку на святвечірньому
столі, ми згадали обов’язково всіх, кого немає на цій грішній землі, щоб
знайшлися серед дванадцяти страв пайки тих, хто на фронті, щоб наша Віра у
добро і справедливість, у перемогу світла над темрявою знайшла порозуміння із
усвідомленням потреби Жертви задля цих речей.
Христос рождається! Славімо Його!
Ігор Гулик. Ілюстрація: Мозаїка
«Дари Волхвів». Базиліка Сант-Аполінаре-Нуово, Равенна, Італія, VI ст. Джерело:
cpg.in.ua
.jpg)
