Той, хто не
бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе
принизити
Колись Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у бличкучому есеї
„Ніколи більше!”, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30-х минулого віку і
першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича досі добрий непомітним, але для
уважного читача знаковим висновком про те, що „докоряти українцям,.. що вони
своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам,..
що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні
претензії".
Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та
народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального
масштабу, й досі толерує поділ на „рівних” та „рівніших”. По суті, сповідує
право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.
...Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри,
однак, чи можуть українці вимагати у світу толерантного ставлення, коли в їхніх
душах культивують відчуття приниження?
Так, ми не маємо підстав надто пишатися тим, що називаємо державою. Але,
даруйте, ми не маємо й права вимагати від її представників, обраних нами після
банальної оборудки – кого – за кілограм гречки, кого – за чвертку оковитої,
кого – за солодкими обіцянками-цяцянками – чогось революційного. Вони купили
більшість з нас, і вважають, що тепер повертають витрати. А ми купилися, дали
себе принизити...
Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не
бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе
принизити. Будь-яким робом: бюлетнем, укинутим в виборчу скриньку, пікетом під
радою, врешті-решт повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був
ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив
спротив, – до слова, серед них і автор згаданого есею, – навіть тих, хто обрав
„внутрішню еміграцію”, не бажаючи жодним чином толерувати систему, – зламали
її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону
комфорту, позначену страхом і байдужістю, – що ж, для них двадцяти п’яти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.
Приниження одних штовхає на спротив, інших – на самогубство. Гадаю, дилема
надається до розв’язання на користь першого. Але до
спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до
самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним „тося зробить”,
відчуватимуться гнаними і ображеними навіть в раю.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: caricatura.ru
