Множинність сумління

„Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні

„Подвійні” громадяни, про присутність яких українська влада починає розмову час від часу, -- не що інше, як симптоматичне утілення одразу кількох проблем. Нині офіційно ніхто не квапиться до такої дискусії, однак десь на маргінесі зринають пропозиції на кшталт того, щоб запідозрених у сепаратизмі позбавляти громадянства взагалі.

Але до масштабніших проблем. Перша з них, -- подвійність стандартів, які практикують наші державці, такий собі дуплет ідеологем для загального вжитку і світобачення для внутрішнього користування. Можна відчайдушно просторікувати про мораль і благочестя, а відтак потай аморально і цинічно визискувати опанований ресурс країни, -- при цьому розуміючи безкарність. Ну то й що, що громадська опінія вважатиме тебе лицеміром, -- від цього ні гаряче, ні зимно. Перспектива втратити електоральний ресурс на майбутніх виборах постає цілком ефемерною, коли зважити на розвинуті піар-технології, тим паче, на апатію переважної більшості виборців. До того ж, як засвідчує вітчизняна практика, той, хто хоча б раз здійнявся на владну висоту, ніколи і за жодних обставин не потрапить „на вулицю”, -- будь-який режим потребує „цінних кадрів”, що, не покладаючи рук, вміють працювати задля його збереження.

Друга проблема, -- стосунки влади і спільноти. „Подвійні” громадяни – це цілком природна реакція на непевність ситуації в країні, це, я б сказав, прошарок „раціоналістів”, які прагнуть передбачити наперед все і вся. Причому їхній „раціоналізм” живить сама ж влада, яка, -- і це щораз рельєфіше окреслюється, -- ніколи нічого не доводить до пуття. Упродовж незалежності було кілька гучних скандалів з урядниками, які буцімто тримають у шухлядах по кілька паспортів. І щоразу ці „спалахи” патріотизму, ці публічні спроби „лінчування” неугодних завершувалися пшиком. Громада так і не дізнавалася достеменно, чи направду панове «біпатриди» можуть у будь-який момент дременути за кордон, послуговуючись своїм подвійним громадянством, чи, у випадку чого, той же Ізраїль (чомусь саме ця країна завзято „роздає” свої паспорти українським високопосадовцям) вдасться до екстраординарних заходів для захисту своїх гнаних „синів”.

Але проблема – далебі, глибша. Українська держава не здатна і не хоче захищати своїх громадян на власному терені. Вона просто не виконує дефінітивних функцій – надавати послуги своїм утримувачам у царині безпеки, дотримання людських прав, соціального захисту. Можемо стонадцять разів сипати прокльони на голови тих, хто справді заникав паспорт з двоголовим птахом чи менорою, але при цьому давайте визнаємо очевидну істину: допоки порятунок потопельників буде справою самих потопельників, кожен з них має право вибору рятівної соломинки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru       

«Коза ностра»

Влада у «демократичній» країні таки непорушна, боіснує вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі дочасних виборів зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів.

А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів (як оце зараз, коли ширяться чутки про парламентське перезавантаження), референдумів і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: peritus.com.ua