В Україні вваєають,
що, мовляв, слід ретельно попрацювати над визначенням ймовірних
зовнішньополітичних наслідків радикальнішої вимоги визнання на рівні ООН
Голодомору геноцидом
Учора відійшов у ліпший світ один із найавторитетніших і
безпристрастних дослідників українського Голодомору британець Роберт
Конквест. Саме йому належить, з-поміж інших, думка про надання статусу жертв
радянського геноциду полеглим у роки «Жнив розпачу».
"Ми не хочемо зводити рахунків з минулим, яке не можна змінити, але ми
переконані в тому, що викриття порушень прав людини, збереження історичних
документів і відновлення гідності жертв шляхом визнання їхніх страждань слугуватиме
орієнтиром для майбутніх суспільств і сприятиме запобіганню подібних катастроф
у майбутньому". Це –
з тексту заяви, що її підписали 36 країн-членів ООН з нагоди 70-ї річниці
Голодомору в Україні 1932-33 років.
На цьому тлі пронизливим і принизливим виглядає ставлення вітчизняних
очільників до власного народу та його історії. Міркую, що визнавши Голодомор
геноцидом проти українців лише 2006 року, Верховна Рада створила унікальний для
світової практики прецедент – навздогін сусідам, далеким та близьким, погодившись
з їхнім трактуванням власної трагедії. Адже на той час акти саме з таким
формулюванням української трагедії ухвалили вісім (!) країн світу.
А за роки, що минули після 80-річчя Голодомору, маємо лише кілька вітчизняних
ініціатив, озвучених між іншим, з інших нагод, далеких від предмету
сьогоднішнього обговорення. І кожна з них, зауважмо, зустрічала, крім
поодинокої підтримки представників національно-демократичного середовища, шквал
критики з станів, симпатії яких до української державності, м'яко кажучи,
виглядають сумнівними. Я вже писав про те, як збурила єврейську громаду
ющенкова алюзія Голодомору з Голокостом, хоча сперечатися про кількість жертв цих
вселенських трагедій, справа невдячна і цинічна. Хоч не хоч погодишся з відомим
ревізіоністом Гароді, що термін "Голокост" "висловлює бажання
зробити злочини, скоєні проти євреїв, винятком в історії, бо стражданням і
смерті надається сакральний характер".
Інша річ, – доморощені опоненти ідеї розставити природні крапки над
"і" в історії понад вісімдесятирічної давності. У хорі комуністичних
голосів, які так чи інакше повторюють мелодію з московської партитури, термін
Голодомор (далебі, навіть не геноцид), звучить навіть не третьою партією. Нічого
дивного, тоді лише не варто однопартійцям Симоненка, відхрещуватися від спадку
сталінізму і переводити у цьому питанні стрілки на ефемерних «ортодоксів». Почилий
учора Роберт Конквест, автор хрестоматійної книги "Жнива скорботи", у
передмові до свого дослідження ретельно відстежив поведінку "вождя
народів" щодо українських реалій 30-х років ХХ століття: "Сталін аж
до останньої миті так і не визнав, що він сам і є його організатором, а коли
його противники аж надто голосно протестували, ішов із ними на компроміс
(звісно, тільки на словах); під час розкуркулювання він повертав справу таким
чином, нібито насправді існував "клас" заможних селян, котрих,
мовляв, незаможні селяни самохіть виганяли з їхніх домівок; у ході
колективізації оприлюднена позиція Сталіна виглядала так, начебто він
розцінював це як добровільний рух і вважав, що будь-який примус у цій справі є
прикрим збоченням від його лінії. А коли
спалахнув голодомор 1932—1933 рр., Сталін просто відмовився визнати факт його
існування...".
Натомість в Україні дуже вже обережно констатують, що, мовляв, слід
ретельно попрацювати над визначенням ймовірних зовнішньополітичних наслідків радикальнішої
постави у процесі вимоги визнання на рівні ООН Голодомору геноцидом. Ось і
славний міністр культури взявся корегувати назву Музею жертв. Тим часом у
центрі Вашингтона вчора таки встановили великий як на американські масштаби
меморіал тим, про чиї долі писав Конквест.
...Поза тим, у цьому випадку наша історія могла б стати доволі потужним інструментом, фактично - зброєю у війні з нащадками тих, хто безпосередньо причетний до небаченої трагедії 30-х років минулого століття. Її наслідки у разі визнання Голодомору геноцидом додали б суттєвої ваги вироку Трибуналу, який обов'язково відбудеться, як би його не уникала кремлівська верхівка.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: dt.ua
