Верховна Рада теж мусить піти. Вона
грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її
більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках
підігрувала шулерам
Коли нардепи ледь не хором
вимагають від уряду Яценюка звіту, знаючи наперед, що рішення про те, що
прем’єр залишається, вже ухвалене, мені залишається лише розвести руками. Або
наші обранці настільки наївні, що не припускають думки про те,щопозитивне
голосування автоматично означає імунітет для Кабміну, або свідомо піаряться на
псевдорадикалізмі у час, коли його слід застосовувати деінде.
«Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!») – гасло антидиктаторських рухів в Аргентині та Бразилії з усією прямотою постає в Україні 2016-го. Еліти не встигають за часом, вони прогавили зміну поколінь, їхні цінності та життєві орієнтири застаріли щонайменше на півстоліття. Ні влада, ні опозиція не знайде спільної мови зі студентами, які б міністерські політінформації їм не влаштовував Яценюк, і якими б компліментами не улещувала їх БПП зі "Самопоміччю". Це – люди двох світів, кардинально протилежних сенсів і життєвих мотивацій.
Звісно, першим на виліт є Яценюк. Офірний цап за визначенням і призначенням, якого має спіткати не тільки політична догана, а цілком очевидно – правова відповідальність за самоуправство, перевищення службових повноважень, порушення купи конституційних параграфів і юридичних новел. Відставка прем’єра і всього Кабінету реальна навіть у випадку «вашингтонського захисту», коли Нуланд разом зі всім МВФом ні сіло-ні впало прислухаються до країни і «почують кожного». Бо саме ці люди три роки терплять корупціонерів при власній касі, заплющивши очі на грабунок траншів і дерибан допомог... Саме ці люди поставили на Україну і її 46-мільйонний народ, і, - парадокс, - саме вони причетні до майбутніх недовір, ігнорацій, «руконеподавань» з боку серйозних світових лідерів.
Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам. Як це зробить парламент – не має значення. Саморозпуститися чи скласти мандати – це деталі. Причому, аби зберегти обличчя і не втратити перспективи, виграють ті, хто першим зробить цей жест.
І врешті президент. Порошенко, звісно, добре усвідомлює, що у цій катавасії він переграв сам себе. ПОП мав би піти зараз, разом з усіма. Хай на дочасні вибори, але вчинити так, згідно із уявленнями спільноти про повноваження, а головне – відповідальність гаранта. Спільноти, для якої він два роки видавався найактивнішим промотором євроінтеграції. Спільноти, яку, зрештою, він обдурив.
Я цілком усвідомлюю, що викладене мною – ідеальний варіант, не позбавлений елемента романтизму. Але... Погляньмо на тих, хто відстояв на майданах, і хто досі залишається там. Невже їх можна запідозрити у прагматизмі, у подвійних стандартах, у нещирості врешті-решт? Вони – романтики, які одного дня зрозуміли, що мрію слід захищати, що так просто її ніхто не подарує. Вони – люди майбутнього, і я б не радив комусь ставати на його шляху.
Тож - que se vayan todos!
«Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!») – гасло антидиктаторських рухів в Аргентині та Бразилії з усією прямотою постає в Україні 2016-го. Еліти не встигають за часом, вони прогавили зміну поколінь, їхні цінності та життєві орієнтири застаріли щонайменше на півстоліття. Ні влада, ні опозиція не знайде спільної мови зі студентами, які б міністерські політінформації їм не влаштовував Яценюк, і якими б компліментами не улещувала їх БПП зі "Самопоміччю". Це – люди двох світів, кардинально протилежних сенсів і життєвих мотивацій.
Звісно, першим на виліт є Яценюк. Офірний цап за визначенням і призначенням, якого має спіткати не тільки політична догана, а цілком очевидно – правова відповідальність за самоуправство, перевищення службових повноважень, порушення купи конституційних параграфів і юридичних новел. Відставка прем’єра і всього Кабінету реальна навіть у випадку «вашингтонського захисту», коли Нуланд разом зі всім МВФом ні сіло-ні впало прислухаються до країни і «почують кожного». Бо саме ці люди три роки терплять корупціонерів при власній касі, заплющивши очі на грабунок траншів і дерибан допомог... Саме ці люди поставили на Україну і її 46-мільйонний народ, і, - парадокс, - саме вони причетні до майбутніх недовір, ігнорацій, «руконеподавань» з боку серйозних світових лідерів.
Верховна Рада теж мусить піти. Вона грала роль колективного блазня, ухвалюючи якісь «єврозакони», причому її більшість свідомо тасувала мічені карти, а «опозиція» у багатьох випадках підігрувала шулерам. Як це зробить парламент – не має значення. Саморозпуститися чи скласти мандати – це деталі. Причому, аби зберегти обличчя і не втратити перспективи, виграють ті, хто першим зробить цей жест.
І врешті президент. Порошенко, звісно, добре усвідомлює, що у цій катавасії він переграв сам себе. ПОП мав би піти зараз, разом з усіма. Хай на дочасні вибори, але вчинити так, згідно із уявленнями спільноти про повноваження, а головне – відповідальність гаранта. Спільноти, для якої він два роки видавався найактивнішим промотором євроінтеграції. Спільноти, яку, зрештою, він обдурив.
Я цілком усвідомлюю, що викладене мною – ідеальний варіант, не позбавлений елемента романтизму. Але... Погляньмо на тих, хто відстояв на майданах, і хто досі залишається там. Невже їх можна запідозрити у прагматизмі, у подвійних стандартах, у нещирості врешті-решт? Вони – романтики, які одного дня зрозуміли, що мрію слід захищати, що так просто її ніхто не подарує. Вони – люди майбутнього, і я б не радив комусь ставати на його шляху.
Тож - que se vayan todos!
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
