Кожен політик, мабуть, не враховує
цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки
«унизу»
Демократія як «найгірша
система влади, якщо не зважати на решту» (Вінстон Черчіль), укотре потрапила в
пастку зужитих стереотипів. За замовчуванням уважають, що політичні діячі,
обрані демократичним шляхом, не несуть жодної відповідальності за політичні
вчинки. Правда, досі адепти саме таких суджень не спромоглися окреслити чітку
межу між «політичним» і, скажімо, власним мотивом того чи іншого діяча. Як, до
прикладу, трактувати угоди, компроміси, поступки, що відтак мають недобрі
висліди для спільноти і країни загалом, але були народжені бажанням лідера
утриматися при владі за будь-яку ціну? Або ж чи заслуговують осуду політики,
які через незнання наслідків усе ж зважилися на ризиковані експерименти?
Мілан Кундера спробував по-своєму розібратися у цих хитросплетіннях ситуацій,
принаймні у знаній йому Чехословаччині після трагічного 1968 року. «Від тих,
хто вважає комуністичні режими у Центральній Європі виключно справою рук
злочинців, вислизає основна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами (курсив
наш – Авт.), переконаними, що
відкрили єдину дорогу до раю», -- пише він у своєму романі «Осоружна легкість
буття». Та врешті відомий чех доходить to sources, екстраполюючи
відповідальність легковажних політиків на історію Едіпа.
Тобто йдеться не про те, чи постануть ті чи інші діячі перед кримінальним судом, -- йдеться про моральну відповідальність, ба більше, здатність до справедливої самооцінки власних вчинків.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із «гарячих точок» Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу». Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Аналізуючи сучасні протестні рухи, поодинокі із дослідників почали вживати термін «прекаріат». Прекаріат – це середовище осіб, не здатних забезпечити власні потреби власною ж працею. Людей, які живуть тимчасовими підробітками, воліють існувати на соціальні виплати, коштом батьків etc. Фактично ті, хто усувається не тільки від відповідальності за «долю країни», «перспективи нації», але й за власний завтрашній день. Їм так комфортно, і не випадково. Адже перед ними безвідповідальність і безкарність легіону державних діячів. То пощо перейматися?
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і «окупантів Волл-Стріт», і «арабських весен», і турецької «зеленої» революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських «ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю»?
Ігор Гулик. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов
Тобто йдеться не про те, чи постануть ті чи інші діячі перед кримінальним судом, -- йдеться про моральну відповідальність, ба більше, здатність до справедливої самооцінки власних вчинків.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із «гарячих точок» Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу». Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Аналізуючи сучасні протестні рухи, поодинокі із дослідників почали вживати термін «прекаріат». Прекаріат – це середовище осіб, не здатних забезпечити власні потреби власною ж працею. Людей, які живуть тимчасовими підробітками, воліють існувати на соціальні виплати, коштом батьків etc. Фактично ті, хто усувається не тільки від відповідальності за «долю країни», «перспективи нації», але й за власний завтрашній день. Їм так комфортно, і не випадково. Адже перед ними безвідповідальність і безкарність легіону державних діячів. То пощо перейматися?
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і «окупантів Волл-Стріт», і «арабських весен», і турецької «зеленої» революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських «ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю»?
Ігор Гулик. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов
