Публічність брехні

Безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів

Про сумну традицію вітчизняного політичного класу говорити одне, думати інше, а чинити – геть протилежне, сказано чимало. Ця згубна звичка вже давно набула рис традиції, а від того, мабуть, і втратила елемент ризику для тих, хто так чи інакше причетний до ухвалення рішень в Україні. Брехати, брехати і ще раз брехати, – заради хвилевих вигод, на потребу моменту, аби зберегти обличчя перед виборцем, аби здобути його прихильність. На гадку навертається порівняння з сумновідомим міністром пропаганди Третього райху, але, даруйте, Геббельс – це персонаж іншої опери, який не надто прагнув, аби його вважали «своїм» демократичні лідери решти світу, натомість наші очільники, здається, ще не міняли своїх зонішньополітичних орієнтирів. Принаймні, про людське око.

Я не відаю, яким чином українці мають здолати цю ваду свого провідництва, але знаю, що вона, якщо не буде викорінена, спричинить загальний колапс людських стосунків навіть на побутовому рівні. Оскільки пересічний обиватель, зазвичай, схильний виправдовувати власні не надто шляхетні вчинки киванням убік «ясновельможних». Мовляв, вони брешуть по-крупному, то чому мені заказано покривити душею в дрібницях.

Утім, у дрібницях ховається знано хто. І «мізерна неправда» з уст «маленького українця» часто вилазить йому боком у прямому сенсі цього слова, тобто регламентована усією суворістю цивільного чи карного кодексів. А ось брехня, що нестримним потоком ллється з телеекранів та радіоприймачів, вихлюпується з газетних шпальт, брехня, яку не тільки толерують, але й інтенсивно практикують у владних ешелонах, ще жодного разу не стала прецедентом судової практики і лише в поодиноких випадках будила громадський осуд у його публічному виразі. Складається враження, що безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів.

Коли б схожа поведінка стосувалася лише «брехунців-самітників», то, мабуть, справа не вартувала б і виїденого яйця. Гірше інше, – брехню окремих персонажів заповзято покривають: а) партії, до яких належать ці панове; б) державні структури, у яких вони незле поживають на кошт платників податків; в) бізнес-парнери, які послуговуються чиновницьким дахом для власних оборудок. Список можна продовжити до безконечності. Все залежить від рангу і «потрібності» брехуна.

Але ж ми з вами, ті, хто, у принципі, вважають себе порядними і слухають, якщо не священицькі проповіді, то власне сумління, прекрасно розуміємо, що із брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. З яких це пір нам стало  комфортно серед публічної брехні?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Поні й погоничі

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири

…Я розумію, «колись їх підуть». І маю надію, що їхній «похід від влади» не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, «великих», визріла думка про право бути погоничами для «поні, які ходять по колу»?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із «Машины времени», але його метафора дуже дочасна і влучна.

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за двадцять п’ять років? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять п’ять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…

…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх «Солідарністю», і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.

З’ясувалося, здатні.

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за шваль, яку нам видають за «команду реформаторів».

Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…  

То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто «чує кожного». А й, мабуть, у тих, хто дуже «свідомо» пособляв їм спинатися на олімп. Настільки «свідомо» та «національно», що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам.  Таке «каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь» (Ларошфуко).

А решта, – справа наживні, суєтні. Ось вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sport-express.ru