Опінія –
ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»?
Політичні баталії в Україні перейшли небезпечну межу між реальністю і
містикою. Банальне перемивання кісточок політичних опонентів, викиди компромату
і технологічні винаходи, що є характерними ознаками борні за владу за усіх режимів
(крім, звичайно тоталітарних, бо там все поділено остаточно), якось поволі
трансформувалися у езотеричні вправи політиків, одержимих ідеєю фікс.
Риторика, яка живила середовища головних бенефіціарів Майдану і лави їхніх
прихильників, подолавши лівацький рубікон благоденственних ілюзій, все частіше
повертається до публіки незнайомим їй досі обличчям, на якому бойові тату
замінено шаманськими символами. Марґінали тішаться, цитуючи проповіді своїх
кумирів, як тішаться гороскопами, нумерологією та іншим газетним непотребом,
укладеним студентами-практикантами, позаяк на штатних астрологів бракує
гонорару...
Здобутки мережевого маркетинґу у виконанні «Посольства Божого», якими колись
втішався космічний столичний мер, – ніщо у порівнянні з «просунутими» апеляціями
до Лі Куана Ю, жонґлюванням інтелектуальними винаходами великого сингапурця.
Козак-характерник хай зачекає зі своєю бандурою на узбіччі українського
політичного манівця, бо куряву наразі здійняв стакун Воїна світла...
То нічого, що схожу епігоністику можна тоннами придбати на книжкових
сміттярках мегаполісів. Загалові ніколи
читати, єдине, що стукає у його зворохоблені мізки, – уривки округлих і смачних
спітчів, візуалістика дорогих шат і вологих від надміру гліцерину зіниць.
Попелюшки у сукнях від Гуччі (гардероб за дві з половиною штуки баксів, який
періодично перетворюється, залежно від обставин, або у футболки революціонерок,
або у демократичні джинси).
Паростки солідаризму знову пробиваються крізь залізобетон казенної риторики.
Нумо тепер у святая святих – душу пересічного обивателя.
Опінія – ніщо, а що таке опінія у порівнянні з креативом, «прикидом»? І
кого вважати мейкерами опіній – жменьку хирлявих інтелектуалів, недобитих
колишнім режимом, чи, може, тисячі «клюмб», де сотні тисяч затурканих мають для
поклоніння і надії нову ікону «Ери Справедливості». «Справедливість не
реалізується у суспільстві, члени якого не визнають себе його боржниками, –
писав Леон Буржуа, один з ідеологів французького солідаризму. – Жоден результат
інтелектуальної, моральної чи фізичної діяльності людини не може бути
досягнутим її власними силами, її власною персоною... Людина, яка живе в
суспільстві і не може жити без нього, є його боржником...». Проблема у тому, що
солідаристи схильні ототожнювати суспільство (перед якими тотально усі
«заборгували»), і державу.
Отже, з’ясовуємо, що не нам завинили
«сильні цього світу»: за непевність у завтрашньому дні, за корупцію і
валтасарові банкети чиновництва, зрештою, за голоси, віддані нами за «обранців»
на чергових виборах. Це ми з вами, мусимо плекати у собі комплекс меншовартості
перед ними – білими і пухнастими, – мусимо молитися на їхні дешеві
плакатики-агітки, мусимо ставати у позу
«чого ще забажаєте?». Все, як по писаному: «На жаль, колись людей обирали на
державні посади не за видатну здатність служити своєму народові, а за видатний
талант вислужитися перед білими боссами» (Лі Куан Ю).
Та обзивайте себе, як вам припаде до душі і смаку, – хоч воїнами, хоч
месіями, – тільки не змушуйте всіх відчувати себе винними перед вами.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: perevodika.ru
