Коротке есе про відповіді

Жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці

Серед сучасної української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай, Боже, збережеться статус кво, себто з якоїсь незнаної і незрозумілої причини житимемо з цими провідниками відведену їм каденцію. Причому, на моє глибоке переконання, загал вже й не надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння ситуації, позаяк уся минула практика комунікації між «верхами» і «низами» скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось пояснювати, то це, радше, скидається, на сварку базарних перекупок.

Коли Леон Фейтвангер писав, що  «увесь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають», він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його, цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції, натомість за ось уже 25 років незалежного існування держави, її мешканці не отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання перешкод, взагалі, – нічого…

Як на мене, жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці. Ба більше, усі більш-менш помітні досягнення на терені від Карпат до Хутора Михайлівського, усі спроби поступу тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками, через зламані, понівечені  долі пересічних громадян, що ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно упасти господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюються важливі рішення, але хутко змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж їх «йшли» через «неформат» їхніх натур. 

Біда ще й у тому, що володарі наших з вами доль, – як би це по «совковому» не звучало, але це, на жаль, досі так, – навіть не завдають собі труднощів переконати у свій правоті решту. «А навіщо? Досить «кинути клич», висловити свою незаперечну думку, і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку «ідею» на смерть», – Ортега-і-Гассет у «Безхребетній Іспанії» бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми, пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.

Нам же випало мати справу зі справжнісіньким «лохотроном», який крім коштів видурює в посполитих залишки довіри, надії, виторговує для себе і челяді ще один зайвий день, аби конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на осонні «фініта ля комедії», розпочатої рік тому, завмираючи біля телевізорів в передчутті чогось значущого у пусто-порожній балаканині, сподіваючись на завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків, під якими нема призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники одразу ж потрактують наш емоційний спалах на користь своїх таборів, і вкотре заведуть поміж собою дискусію від нашого з вами імені.  

А, може, досить сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів і їхні виверти? Може, час для вибудовування іншої моделі стосунків поміж «плебсом» і «знаттю». Стосунків, які базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на якісно новому рівні комунікації, – рівності перед законом, невідворотності покарання за негідні вчинки, а особливо, бездіяльність. Може, геть різнобарвні партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?   

Це, мабуть, єдина відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Від війни до… війни?

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини

У польському Ґданську 1 вересня зазвичай планують урочистості з нагоди річниці найтрагічнішої події минулого століття – початку Другої світової війни. Лідери з’їжджаються на берег Балтики, аби спільно вшанувати пам’ять мільйонів жертв, помолитися за їхню пам’ять, висловити сподівання на те, що схожого не буде, принаймні, пообіцяти усіма силами протидіяти спробам роздмухати воєнну пожежу на континенті.

На жаль, не всі налаштовані таким чином. На жаль, країна, яка разом зі союзниками з антигітлерівської коаліції підписала акт капітуляції нацистського режиму, нині налаштована по-іншому трактувати історію, вишукувати у ній відверто драстичні епізоди, а відтак – творити власні міфи, сіючи ворожнечу і скандали.

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини. Тут вже мова про доконечно принципові непорозуміння із дальшими сусідами, зокрема із Польщею. Звинуватити Варшаву у тому, що саме її колишні керівники спричинилися до початку світової бойні, бо були «надто непоступливими» перед територіальними захцянками Третього Райху, можуть тільки божевільні. Але що вдієш, часто народами керують неадекватні політики…

У російських ЗМІ час від часу виринають публікації на кшталт тих, що, мовляв, міністр закордонних справ Другої Речі Посполитої Юзеф Бек активно співпрацював із абвером, натомість прем’єр уряду-вигнанця після окупації нацистської Польщі Станіслав Міколайчік був агентом британських спецслужб. Ба більше, кажуть, що Польща разом із Берліном плекала плани нападу на СРСР.

Що тут скажеш? Можна прямо і безапеляційно заявити: «Це свинство, звичайна брехня та сталінська пропаганда», як це вчинив історик Анджей Фрішке. Можна продовжити дискурс у толерантнішому тоні, нагадавши Кремлю про пакт Молотова – Рібентропа, але це вже зроблено з нагоди річниці сталінсько-гітлерівської змови. А можна просто не реагувати на схожі маразми, бо, видається, ті, хто їх продукує, розраховують якраз на нервову, нерозважливу реакцію, аби відтак мати нагоду для чергових звинувачень.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Петер Шранк   

Наш едем

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами

Якось довелося гаяти час у провінційному шинку з претензійною назвою "Едем". Зовні, та й зрештою, всередині, – все, як у людей: новітні будівельні матеріали і модні інтер'єри. Але обслуга і кава, – як у призабуті совєтські часи, коли на шинквасах схожих закладів сором'язливо плавали тушковані у помідоровому соусі кільки серед паперових квітів, а мухи на столах допивали розлитий шмурдяк…

Чи не здається вам, шановний читачу, що інтер'єри нашого з вами повсякдення схожі на оту містечкову забігайлівку, у якій поруч з модерновими лаштунками ховається (а що гірше, – вилазить з усіх закутків!) тупе совкове минуле з усіма його "привабами"?  І не важливо, – столиця це чи районовий загумінок, – іноді цивілізований зовні Київ являє регіонам такі зразки свавілля, що сільські фільозофи резонно асоціюють його з хрущовською хвилею рагулізму.

Живемо як живемо, – час од часу проклинаючи владу, яку самі ж хвацько обирали, час од часу згадуючи закон, який самі ж порушуємо на догоду хвилевим інтересам, час од часу сподіваючись на краще, поза тим звикаючи до гіршого. І химерний Стівен Кінґ звучить, як молитва: "Господи, дай мені спокій духу прийняти речі такими, як вони є, якщо я не зможу змиритися з ними, то дай мужності, щоб змінити те, що можу змінити, і мудрості, аби втямити різницю".

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами. 

Можна списати все на історичну традицію нелюбові українців до всіх режимів, позаяк донедавна усі владні інституції сприймалися за чужинські, а, отже, ворожі. Можна бавитися у бісер, порівнюючи передвиборчі обіцянки тих чи інших осіб, середовищ, і реальний вакуум, коли йдеться про їх виконання. Можна нігілістично твердити, що українцям взагалі невластива традиція законництва через свою скіфсько-азійську генеалогію.

Втім – все це намагання втекти у софістику і демагогію, пропонуючи спільноті шлях до глухого кута. Насправді у контексті здебільшого досконалих законів і, як подейкують, найдемократичнішої Конституції (за винятком останніх змін), у нас відсутній суспільний пакт про пошанівок і безумовне виконання цих законів.  І це, гадаю, чистить поле не тільки для банальної зневаги до права, але й для застосування різноманітних технологій з метою позірного дотримання закону, по суті ж його ігнорації.

Кожна з таких технологій – відверто кажучи, ошуканство, скільки б мені не твердили про потребу узгоджувати життя з параграфами. Хай я буду двічі формалістом і буквоїдом, але, звиняйте, люди, які пишуть закони, себто займаються таким узгодженням, передбачають не лише особисте солодке відчуття виконаного обов'язку, а й те, що їх, ці закони, хтось буде виконувати. Закон є однозначним в усіх демократичних ситуаціях, технологія ж навпаки, дозволяє собі оперувати псевдопоняттями "зважаючи на обставини", "враховуючи інтереси", "задля загального добра", якщо треба, то вже призабуте "йдучи назустріч…".

…Враження від відвідин вже міського бару, де заповзялися боротися з курінням. Зробили просто, дешево і сердито: на кожному другому столику написали: "Курити заборонено". І квит. Поруч, за кожним першим, – будь ласка. Все – у рамках. Технологія називається.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, інжирний листочок порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. І все ж у сотнях емейлів та епістол, якими щодня повниться редакційна поштова скринька, знаходимо благання до совісті владоможців, натяки на варіант "пожити у ролі прохача", моральні мотивації для ухвалення позитивного рішення.

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.

Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії, прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації.

Цей елемент світосприйняття, як, на мене лише актуалізувався після відомих подій на Майдані. Направду, як у Бернарда Шоу, "якщо ви розпочинаєте зі самопожертви заради тих, кого любите, то завершите ненавистю до тих, кому себе офірували".  Нинішні ремствування з приводу "зради Майдану" спричинені масовою "самопожертвою", бо революція для багатьох була не усвідомленим бажанням побороти несправедливість, а більше офірою "заради тих, кого любили", себто знакових фігур здвигу, втілень совісті і справедливості. Тоді вони були поза владою, то ж у масовій свідомості не знайшлося місця для критичного погляду на те, що вони проголошували, що пропонували, яким чином відповідали на запити часу і прихильників. Нині ж, коли "вожді" обійняли владні посади, маємо ситуацію за тим же Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…".

Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Вади судочинства

Розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Мене надзвичайно тішать ситуації, за яких бундючний чиновник, скорчивши серйозну міну, відповідає журналістам на закиди про скарги мешканців – "Хай подають до суду!". У 95 випадках зі ста можна виснувати, що у цього завзятого прихильника "цивілізованого полагодження проблем" є приязні стосунки з місцевим суддею або ж, принаймні, він має адвокатів, що добре вивчили прейскуранти правничих послуг. Але це, так би мовити, другий план, залаштункові сенси реальності, позірно ж постава нашого чиновника виглядає вельми демократично і стильно, цілком у контексті часу і в традиціях найвитонченішого лібералізму.

Мене надзвичайно переймає інша проблема, яку обговорюють, зазвичай, пошепки, кулуарно і довірливо. Після того, як виконавчу і законодавчу гілки влади збурено конституційною реформою, та так, що вони й досі заледве оговтуються від неї, намацуючи ледь не у сутінках артикулів і параграфів свої майбутні функції і завдання, третя галузь не зазнала відчутних змін, а тому, фактично, залишилася найпевнішим інструментом здійснення владних повноважень. Тобто суди, тимчасово опанувавши монополією у цій царині, перетворилися, як це не сумно, на осередки свавілля, корупції і суспільного шантажу. Ба більше, – ми змушені говорити, що трактування суду як останнього бастіону для захисту конституційних прав пересічного громадянина стало макабричним оксюмороном, – "маленький українець" остерігається втрапити між шестерні судового механізму, знаючи наперед, що спроба відшкодувань – моральних чи матеріальних – може закінчитися злиднями і психологічними розладами.

Мій близький знайомий після рясного потопу, влаштованого сусідами зверху, дійшов аж до Верховного суду, намагаючись реанімувати справедливість. А все тому, що матеріальні збитки, оцінені місцевим судом більш менш-адекватно, після низки апеляцій відповідачів перетворилися у суді вищої інстанції на жалюгідну суму в… 180 гривень. Скажіть, чи майстер, що бодай трохи поважає свої вміння і здоров'я, підніметься на восьмий поверх за такі гроші?

Це, так би мовити, побутовістика, яка, втім, забирає надмірно багато життєвих сил та нервів, породжує у душах почуття незахищеності і меншовартості, рідше, – бажання спротиву. Що ж до останнього, то я цілком певен, що саме у судових залах, за умови дотримання служителями Феміди професійних кодексів і законів, можна було б завчасно вгамувати сотні суспільних конфліктів, застерегти десятки пікетів, маніфестацій, голодувань та інших акцій громадянської непокори. Але ні, навпаки, розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Про використання судів і суддів як зброї проти політичних опонентів, інакодумців і в'їдливої преси говорити, мабуть, і не доводиться. За бажання і ресурсів можна змусити замовкнути будь-яке видання, а журналістів надовго прописати на біржі праці. Проти суддів не сміє повстати навіть міліція, оскільки їхню недоторканість, з одного боку, захищає закон, а з іншого, – корпоративна солідарність осіб у мантіях гарантуватиме будь-кому з порушників неписаного правила, м'яко кажучи, гнів та обструкцію.

…І ще один приклад з повсякдення. Разом з моїм сином вчиться найбільший у школі шибеник. Йому дозволено усе, і все йому сходить з рук. Ви гадаєте, він зростає у проблемній родині? Ні, він просто син судді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Коротке есе про зло

Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки

Я цілком певен, що допоки громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей, допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини державних структур також не спатимуть спокійно.

Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.

Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?

Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейцських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?

Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?

Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".  

Їх, відповідей, чекає весь народ. Той, з яким ви були на Майдані.

Ви сприйняли це, як черговий парад, чи, може, вчасно перебрели на бік очевидного переможця, аби згодом повернутися до звичної практики? Ви пишаєтеся тим, що через вашу високу свідомість у столиці два роки тому  не пролилася кров. А чи міркували ви, скільки її пролито у брамах, під'їздах на темних вулицях і серед білого дня? Про кров на Донбасі вже й не згадуватиму, про неї щодня – новинні стрічки.

"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.

Скільки ще виборів маємо пережити, аби нас не будили постріли?

Ігор Гулик. Ілюстрація: styknews.info

Смак свободи

Слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми

«Найбільше рабство - не володіючи свободою, вважати себе вільним», – вважав Гьоте і передав своє розуміння цілком недвозначно.

А почасти так є в Україні. Мабуть, між визначенням великого письменника і нашими реаліями – набагато серйозніша дистанція, яка полягає у мотиваціях сучасної спільноти; і усвідомленим становищем після того, як реальність зазирнула у вічі досвідченим після двох новітніх революцій громадян.

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися пересічному українцеві за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чужих дитей, як злочинців.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що кийок і сльозогінний газ можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Влаштуймо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: скульптура Зеноса Фрудакіса "Свобода"

Про гідність і приниження

Той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити

Колись Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у бличкучому есеї „Ніколи більше!”, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30-х минулого віку і першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича досі добрий непомітним, але для уважного читача знаковим висновком про те, що „докоряти українцям,.. що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам,.. що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні претензії".

Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального масштабу, й досі толерує поділ на „рівних” та „рівніших”. По суті, сповідує право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.

...Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри, однак, чи можуть українці вимагати у світу толерантного ставлення, коли в їхніх душах культивують відчуття приниження?

Так, ми не маємо підстав надто пишатися тим, що називаємо державою. Але, даруйте, ми не маємо й права вимагати від її представників, обраних нами після банальної оборудки – кого – за кілограм гречки, кого – за чвертку оковитої, кого – за солодкими обіцянками-цяцянками – чогось революційного. Вони купили більшість з нас, і вважають, що тепер повертають витрати. А ми купилися, дали себе принизити...

Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити. Будь-яким робом: бюлетнем, укинутим в виборчу скриньку, пікетом під радою, врешті-решт повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив спротив, – до слова, серед них і автор згаданого есею, – навіть тих, хто обрав „внутрішню еміграцію”, не бажаючи жодним чином толерувати систему, – зламали її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону комфорту, позначену страхом і байдужістю, – що ж, для них двадцяти п’яти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.

Приниження одних штовхає на спротив, інших – на самогубство. Гадаю, дилема надається до розв’язання на користь першого. Але до спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним „тося зробить”, відчуватимуться гнаними і ображеними навіть в раю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Війна навусібіч

Для України у її євроатлантичних прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої України: зразка 2005-го чи штибу 2015-го?

Українське патріотичне громадянство переймається нині щонайменше двома непересічними проблемами – «гібридним миром» на Донбасі та загрозою #зради у тилу. Я не кажу вже про дрібніші справи, як от, – спротив наступові різномастних реваншистів; корупцією; спробам захланних олігархів повернути колишні впливи.

Фронтів, як бачимо, чимало, їхній перелік забрав би не одну газетну шпальту. І ледь не щодня спалахує новий конфлікт, який знесилює й без того розшарпану і дезорієнтовану спільноту. Мені видається, що навіть у часи УНР молода держава не перебувала у схожій скруті, хоча її шарпали зусібіч і большевики, і власні горе-отамани.

Що гірше, – ні держава, ні громадськість не має жодних ефективних засобів протидії руйнівним процесам. Заяви у відповідь на розмаїті виклики, які час од часу народжуються у нетрях різнобарвних небайдужих середовищ, аж ніяк не стали предметом роздумів «компетентних органів», завданням яких є виробляти стратегії.

А правоохоронці, з’ясувалося, попри декларовану аполітичність є чи не найполітизованішими структурами, позаяк діють, здебільшого, виконуючи партійні замовлення тих чи інших еліт. Є одна проблема, – органи насильства змирилися з роллю жертв насильства, оскільки годуються з рук тих, хто формує державний бюджет і вибивають крихти зі столу владоможців ціною не тільки надлюдських зусиль, а й нелюдського приниження.

Тепер про зовнішню політику, якщо вона у нас є. Сумніви породжені недавнім голосуванням за зміни до Конституції, довкола яких громадили неймовірні чутки. Мовляв, США та Європа диктують порядок денний Ради, але задля гарантій змушені особисто наглядати за парламентською залою. Є й дрібніші симптоми. Про адекватну реакцію на систематичне паплюження, а то й нищення пам’ятників УПА у Польщі годі й говорити. Міністерство закордонних справ виглядає якщо не заручником внутрішньополітичних обставин, то вже точно стороннім спостерігачем процесів. Так, божевільним витівкам «кресов’яків» можуть противитися, як у Польщі, так і в Україні, але що спротив маргінальних культурно-просвітніх товариств у порівнянні з лобіюванням «проекту» у польських владних кабінетах? І чи зроблять ці комарині укуси погоду, коли навіть у Львові дискутують над перспективою передачі сусідам архіву Оссолінських чи думають над тим, як позбутися невгодної Возницької, аби уволити бажання Варшави і перевезти епічне полотно Альтамонте із Олеського замку до католицького костелу у Жовкві.

Я розумію, – для України у її євроатлантичних прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої України: зразка 2005-го чи штибу 2015-го? І якщо вже польський лобізм Києва видається на публіці за обопільний інтерес народів, то чому ж мусимо платити додатковий бонус, заплющуючи очі на глум над власною гідністю? Чи буде щирою і тривкою така «дружба»?

Отож, воюючи навусібіч, вже ж варто виокремити стратегічний напрям своїх змагань і зосередившись на ньому, розвивати решту ініціатив. На мою думку, таким концептом має стати оборона національної гідності. Лише переконавши громаду, що цей елемент її існування є первнем, можна сподіватися на її підтримку і монолітність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: delyagin.ru   

Шокова евтаназія

Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення

Навіть якщо припустити, що Україна, розвиваючись в єврокерунку, крок у крок прошкує шляхом своїх найближчих сусідів, то перспективи, скажу я вам, не вельми... Крім того, що жодна Польща чи навіть Болгарія стартували з радянського табору, менш переобтяжені досвідом тоталітаризму, що ці країни не переймалися, зокрема, проблемами цілісності і домінуючих суспільних векторів, їхній стрибок до Євроунії був не надто тривалим у часі. Як на українські реалії, то 25 років борсань, тяглих псевдореформ, невизначеності та індивідуальних стресів – цілком достатньо, аби збити на манівці навіть сформовану і сконсолідовану націю.

Але попереду – чергові "реформи", ймовірно, шокова терапія господарки, якщо, звісно, відшукаємо доморощеного Бальцеровіча. Тобто, чергова порція негараздів, причому у таких масштабах, які досі не наснилися навіть у найжахливіших мареннях.

Британські дослідники кажуть, що у Росії та Латвії, які не надто переймалися „делікатністю” суспільних змін у 90-х, смертність дорослих чоловіків зросла ледь не на 50 відсотків. Загалом, висновують знавці, у країнах Східної Європи останнього десятиліття ХХ віку можна було запобігти передчасній смерті одного мільйона чоловіків працездатного віку. І це – найбільший докір американцю Джефрі Саксу, який пропагував тоді так звану „шокову терапію”.

Гадаю, не варто переконувати, що ця загроза є найповажнішим викликом Україні, – куди там війни чи особисті кредитні дефолти. Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення. 5 мільйонів українців не стало за останні півтора десятка років і оця "надсмертність" притаманна людям працездатного віку. За цими показниками, на думку Миколи Поліщука Україна випередила Європу в чотири рази. Також, порівняно з цивілізованими країнами, тривалість здорового життя в Україні на 15 років менша.

Звідси – кілька запитань. Зокрема, про вартість людського життя в країні, де ця категорія ніколи серйозно не обговорювалася, ба більше, – досі замовчувалася, зокрема, коли йшлося про Голодомор 1932-33 років. За моралізаторством нинішніх провідників держави приховується насправді цинічне нехтування глибинним сенсом ціни кожної з семи, дев’яти, десяти (чи скільки там?) мільйонів жертв цієї катастрофи. Може, тому „наполегливіть” Києва у питанні визнання делікатно „змазується” його європейськими візаві? Може, вони підозрюють у такій настирності політичну складову, політичні зиски?

Ще одне питання – доцільність „шокової евтаназії”, оскільки налаштованість на подальше провисання над прірвою може означати добровільне приречення на смерть чергових мільйонів.

Хто відповість на цю риторику?

Ігор Гулик. Ілюстрація: velelens.livejournal.com

Синдром "любих друзів"

Партійним бонзам комфортно ховатися за високими ідеалами Майдану

Мені не надто важить на подальшій долі провладних партій, – ці проекти, вдалі, радше, для опозиції, одразу ж після здобуття статусу зродили надто серйозні побоювання щодо конструктивної перспективи. Набагато серйозніше я переймаюся майбутнім тих, хто ідентифікував їх, з одного боку, із здоровим, позбавленим ура-риторики патріотизмом, а з іншого, – мислячих, неординарних осіб, цілком невлаштованих у системі світоглядних координат "домайданівської доби". 2014-го вони вийшли з внутрішньої еміграції для того, аби спробувати реалізувати свій потенціал, а зараз, розчаровані, злі і, власне кажучи, обдурені, шкодують за тим давнім, щирим, але, як виявилося, не надто розважливим вчинком.

Мені можуть заперечити суттєвим аргументом: мовляв, саме ці люди вистояли справедливість на Майдані, саме вони, а не хто інший, поклали на вівтар у центрі столиці усе, що мали (й власну харизму, і бізнесові перспективи). Це – безсумнівно. Але в тому то й суть, що зараз їм доводиться нести на собі хрест комплексу вини за те, що трапилося опісля. Цей хрест дедалі важчає навіть тому, що вони направду не мали "зерна неправди за собою…".

Натомість партійній верхівці легко ховатися за високими ідеалами Майдану. Їй, зрештою, мало важить на тому, що десь у сільській глибинці мешкає громадянин N, який щоранку вислуховує докори сусідів за владу, яку він захищав і яку, зрештою, переконував підтримати.  Для сотень і тисяч таких "анонімів" з партійними квитками придумано "офірних цапів". Як раніше, за Ющенка, так званих "любих друзів".

Справжніх залаштункових радників-порадників вже розвінчували кільканадцять разів, а вони, живучі, й надалі вештаються довкола «світлих образів» гаранта/прем’єра, щоразу витворюючи підступи з єдиною метою – кинути на провідників тінь підозри.

Залишилося дуже мало легковірних, які ковтають цю перестояну страву. Звичайно, "за спиною президента, – так вважає К. Хаббард, – завжди стоять певні особи, яких вартувало б виставити попереду, аби він міг за ними наглядати". Але міф про "сірих кардиналів", як на мене, витворено лише для того, аби прикрити ним невизначеність, нерішучість і двозначність позиції головних "покривджених" - Порошенка і Яценюка.

Нищівна критика, яка мала б слугувати "холодним душем" для партійних бонз, навпаки розбурхала пристрасті. За ними забули про власну відповідальність, відсікши будь-які спроби дискусії довкола цієї болючої теми.

Ігор Гулик. censor.net.ua

Дипломатичне невігластво

Позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще має нечисленних наївних прихильників, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу і бажаних для нової команди функціональних рішень

Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де нардепи вправляються в казуїстиці, правлячи буквально вчора ухвалені «проєвропейські та реформаторські» закони, і мимоволі хапаєшся за думку, що насправді, як писав Гьоте, "нема страшнішого за діяльне невігластво".  Особливо, коли воно маскується округлими фразами, що їх взято за незаперечний креатив моменту, кам'яними посмішками міни за поганої гри і дулями у кишені.

Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години, перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще має нечисленних наївних прихильників, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу і бажаних для нової команди функціональних рішень. Різновекторність устремлінь, – і в царині зовнішньополітичних пріоритетів, і тим паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить рейвах в урядовому середовищі. Я вже не кажу, як мають порозумітися представники конкуруючих політтусовок у Кабінеті Міністрів.

Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти, яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про "мого президента". Мабуть, нинішні постмайданні міністри, які з різних міркувань потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться думкою експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони кивають на главу держави: "Я людина президента/прем’єра, отже, слухатимусь тільки його".

Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самих Порошенка/Яценюка потрактуванню їхніх персон як "президента/прем’єра європейської України", по-друге, хибують вадою двозначності узгодження лінії партійних структур, представниками яких є їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.

Я не схильний уважати, що фундатори коаліції мали наміром дезорієнтацію свого усталеного електорату. Проект "веселкового" за партійними кольорами Кабміну навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув втомлений Майданом та війною виборець. Але власне такий спектр є тим запобіжником, який, на думку зарубіжжя, боронитиме Україну від дочасного згортання демократичних реформ. Однак така ситуація ладна спричинити цікавий ефект "цапів-відбувайл" за всі огріхи президента та уряду загалом. Якщо так станеться, то невдоволення і розчарування знову таки обернуться на Порошенка/Яценюка – "мого президента/прем’єра" для "неформатних урядовців".

А ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу. Судячи з усього, команда «реформаторів» має намір перебути біля владного керма ще три роки. Не думаю, що амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних змін останнього часу, погодяться плентатися охвістям у фарватері чужої команди. Хай навіть дипломатично натякаючи, що роблять це для загального добра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb      

Фетишизм при владі

Імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя

Спостереження за поведінковими стереотипами різновекторних політичних середовищ мимоволі штовхає до висновку про певні алгоритми, стандарти, притаманні усім представникам владного і опозиційного бомонду. Це не дивно, особливо, коли врахувати, що інакодумці у нас, здебільшого, мають у трудових книжках записи про державну службу, а коло осіб, що мають шанс потрапити на вершину, обмежене певними цензами, не прописаними у Конституції, але такими, які сповідуються не менш ретельно ніж "Отче наш" ревнивими християнами. У зв'язку з цим мушу зауважити, що навряд чи вчасно ми перестали послуговуватися терміном "номенклатура", уважаючи його атавізмом соціалістичної доби, бо принципи добору і розстановки владних кадрів у "демократичній" Україні навряд чи суттєво різняться від тих, якими керувалися орговики комуністичних ЦК.

Проте, попри генеалогію, кілометраж апаратних коридорів, пройдених зазіхачем на владний портфель, існують ще й певні світоглядні, ментальні критерії, дотримувати які вважають за правило доброго тону. Пошанівок авторитетів набув серед представників істеблішменту хворобливо-спотворених рис, а від того, що, здебільшого, цей пошанівок не є щирим, а радше – мусовим, то й вміння грати на публіку – річ вельми бажана.

Публіка, приміром, не проти попорпатися у брудній білизні – політиків, начальників, сусідів. То чому ж не спробувати й собі продемонструвати зацікавлення "тіньовою стороною" життя ближнього, тим паче, що імідж такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми котується у ласого на приколи обивателя.

Своєрідним фетишом українського політикуму стала, між іншим, як це не дивно, спідня білизна. Тимошенко, фрази, вчинки і манера поведінки якої мають здатність інфікувати легковірну тусовку, як от вкотре зараз, мабуть, мала б остерігатися численних плагіаторів та епігонів. Якось, аргументуючи свою відданість певній особі, вона зронила сентенцію, яку довго мусували вітчизняні мас-медіа. Мовляв, погоджується бути прачкою на "задньому дворі" виборчих перегонів. Очевидно, виконувати такі обов'язки важко, особливо коли твої долоні оповиті мереживом від найкрутіших дизайнерів, а рівновага ніжок на 17-сантиметрових підборах ледь втримується неймовірною мобілізацією політичної волі.  Тому роль сепараторів "брудної білизни" виконували за леді Ю. підконтрольні їй ЗМІ і штатні спікери з партійних штабів.

Захисники схожих політтехнологічних стратегій сьогодні не коментують зміни іміджу Тимошенко (природного, зрештою, роки беруть своє), а щодо етичного зрізу висловлюються на зразок Сімони Вейль, яка вважала "культуру – засобом університетських професорів для продукування університетських професорів".  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі 

Експертна самодостатність

Декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції

Я доволі скептично ставлюся до розмаїтих проектів ревізії Основного Закону держави. Особливо, до поліваріантності поглядів на сам процес – від всенародного обговорення до конституанти, тобто незаангажованих, авторитетних осіб, які мали б уплинути на суть і сенси написаного у новому документі. Маю зауважити одну дуже драстичну для наших активістів річ: громадянське суспільство в Україні, як на мене, радше – мрія, ніж реальність, оскільки громадянство у нас доволі інфантильне, а будь-які спроби консолідувати його дрібні анклави серед суцільної байдужості чомусь обов’язково набирають з часом партійних барв.

Та що там конституанти і асамблеї, – в країні досі нема механізмів формування неупереджених Конституційного суду і ЦВК, і будь-яка схожа затія зі скликанням позірно незалежних органів для Основного Закону миттєво трансформується у звичний шарварок з поділом партійних квот.

Усяка влада, – і наша, між іншим, теж, – надзвичайно вразлива до недуги, яку можна окреслити «експертною самодостатністю». Тобто, декларуючи врахування думок, проектів, підходів, що їх виробляє спільнота, влада а-пріорі налаштована на те, щоб знехтувати ними, вважаючи себе найвищим знавцем, легковажно перебираючи на себе шати носія істин в останній інстанції.

… Коли Олександр ІІ, імператор-реформатор, знаний ще й  як автор Валуєвського та Емського указів і душитель повсталої Польщі, спробував вдатися до кардинальної зміни земельних відносин на теренах Росії, загал вперше почув звичні для вуха нашого сучасника слівця «пєрєстройка» і «гласность». Ба більше, – у чиновницьких нетрях зродилася потреба скликання так званих «редакційних комісій», які могли б укласти свої проекти звільнення селян від кріпацтва. До складу цих спонсорованих урядом інституцій входили так звані «люди знаючі» (в російській транскрипції – «свєдущіє»). Вони ретельно приходили на працю, виписували глибокодумні параграфи, аж поки одного прекрасного ранку не «поцілували клямку» своєї резиденції. Влада, яка покликала їх до життя, вмить обірвала цю бурхливу діяльність, навісивши на двері масивну колодку. Росія пішла іншим, не передбаченим тимчасовими дорадниками шляхом, звернувши на манівці громадського володіння землею, що відтак впало на країну лихом голоду 1891 – 1892 років, і, зрештою, вибухом 1905 року.

Цей історичний екскурс мав би засвідчити тяглість владної практики: не залежно від того, коли її застосовують – в умовах феодального устрою чи демократичного «розвою». Ідентичність термінології, способів маніпуляцій суспільною думкою «проєвропейця» Олександра ІІ і нинішніх позірно проєвропейських політиків є вражаючою. Чи хтось запитав думки людей, готуючи численні проекти, чи хтось радився з ними перед тим, як оприлюднювати ці, безумовно, доленосні речі?

Найкращим порадником для влади є не народ, який вона час од часу називає своїм «джерелом», а потреба моменту, відчуття експертної самодостатності. За таких умов, слід думати, резонно було б перебирати усю повноту відповідальності на себе. Але цього не трапляється. Зазвичай, навпаки – у нас винні всі – неготова спільнота, ласі до сенсацій журналісти, іноземний чинник, несприятлива світова кон’юнктура, стихійні лиха, а ще… марсіани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: tapirr.livejournal.com

Апологія невизнаного

Ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки

Сьогодні мова не про війну чи переділ сфер впливу серед нашої «еліти», а про скромніші речі, вагою у кілька грамів і обсягом, далебі, набагато меншим, аніж скажімо, пересічний закон. Скромніші і, я б сказав, буденніші, затерті, – оскільки про них чуємо чи не кожного дня, апеляції до них стають елементами арсеналу тієї чи іншої політичної сили, а мало б бути акурат навпаки, – шукати захисту на цих кількох десятках сторінок мали б пересічні мешканці України. Мова – про Конституцію країни, точніше, про те, у що перетворився цей дуже поважний на час його ухвалення документ, і перспективи подальшого розвитку конституційного процесу. 

Генеза вітчизняного конституціоналізму новітніх часів, – промовистий образок суперечностей і непримиренних антагонізмів, які переслідують державу упродовж її посткомуністичної історії. Втім, сподіватися на те, що Основний закон, ухвалений, як це часто буває в українських реаліях, посеред ночі, заангажованим парламентом та ще й після сповненого погроз телефонного дзвінка Леоніда Кучми, – що такий Основний закон буде життєздатним і довговічним, не доводилося. Мені здається, що власне з дня свого народження, українська Конституція стала ще одним аргументом на користь П’єра Буаста, який свого часу припустив, що „слово конституція може бути талісманом деспотизму, що підміняє насильство хитрощами”.

Ура-патріотизм днів ухвалення Конституції, історичні алюзії Основного закону 1996-го із першим у світі таким документом –  „Конституцією прав і свобод Запорозького війська” (1710) Пилипа Орлика; компліментарні характеристики з уст європейських діячів никли перед елементарними потребами спільноти, яка, як з’ясувалося, не мала жодного стосунку до того, що записано у цьому кодексі її прав і свобод. Найелементарніше порівняння із Орликівською Конституцією зводило усі одичні філіппіки „на пси” – ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки.

А далі, – далі Конституція стала забавкою в руках тих, хто плекає неймовірні амбіції, не позбувшись і досі бажання помсти за поразку у далекому 1996 році. Причому механізм цієї іграшки заводився доволі просто, за допомогою калькування практики, застосованої уночі проти 28 червня. Політична доцільність стала для „ревізорів” Конституції найвагомішим аргументом, найпростішим шляхом латання дірок. Я не кажу вже про одіозні зміни до Основного закону, внесені шляхом „парнокопитного голосування” 8 грудня 2004 року. Це – очевидний волюнтаризм, який, однак, зміцнив у свідомості „конституціоналістів” переконання, що таке поводження з головним кодексом держави є природнім і безкарним. Це стало визначальним мотивом тих, хто в часи Януковича по-своєму творив «нову редакцію Конституції», хто ухвалював диктаторські «закони 16 січня».

Чи не тому й зараз Верховна Рада поспіхом схвалює нові поправки, аби вже восени, перед місцевими виборами парламенту ухвалити їх, невідь звідки взявши для цього 300 голосів. Якщо за таку, з дозволу сказати, конституцію голосуватимуть маргінали Ляшка і Опоблоку, яких куплять, залякають, вмовлять, то, звиняйте, може, хай вони і живуть за цим кодексом? 

Мабуть, висловлю думку, яка вже давно муляє багатьох: якщо вже й міняти щось у Конституції, то власне її саму. Тобто піти випробуваним шляхом, який вже позаду для нормальних країн: скликати конституційні збори не заангажованих і авторитетних діячів (поки ще в Україні такі є), укласти текст Основного закону і подати його народові. Хай думає і вирішує. Але зробити це перед виборами (не обов’язково жовтневими), щоб виборець добре зважив, хто підтримуватиме його Конституцію.

Ігор Гулик. Ілюстрація: otkritka-reprodukzija.blogspot.com  

До проблеми поразок

Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину

Українську традицію акцентів на поразках та нещастях минулого розкритиковано лише нелінивими. І проблема тут, радше, є предметом для етнопсихолога, аніж для політика-практика, тим паче у добу, позначену засиллям піар-технологій, які навіть найдошкульніше фіаско здатні перетворити на ерзац найвидатнішої вікторії. Інша річ, що, як наспівував колись Булат Окуджава, наші п’єдестали, зазвичай, вищі від перемог.

В Україні маємо ситуацію, коли апелювати до визнаних авторитетів національного пантеону означає щоразу наштовхуватися на ризик визнання їхніх невдач, а тому формула сучасного російського філософа Алєксєя Сахніна «усіляка традиція – це лише конкретна форма панування мертвих поколінь над живими» знаходить у вітчизняному котексті цілковите підтвердження.

Однак не варто впадати у крайнощі і гадати, що час зупинився, а наслідки учорашніх звитяг чужинців над українцями зафіксовано на вічних скрижалях. Час – то дивна штука, якій властиво повертати предмет людських зацікавлень зовсім несподіваною гранню, а відтак змінювати й просторові уявлення про минувшину.

Ось недавно була чергова річниця «Полтави», і з цієї нагоди, хай не часто, та згадували Івана Мазепу. Не тільки у Чернігові, Мазепинцях чи Перхтольдсдорфі чи Кергонксоні. Пам’ятник гетьману наразі не постав лише на полі битви, яка ось уже понад триста літ уважалася фактом його поразки, рівно ж як і остаточною крапкою незалежності України. Втім, – і це властивість часу, – крапка виявилася всього лише комою, складно-підрядність історичного ланцюга потверджена наступними віхами, аж до 24 серпня 1991-го.

Та ж історія і з російською анафемою «зраднику»: РПЦ змушена була скасувати її як архаїзм ще 1918-го, але дотеперішні викрутаси російського кліру, особливо Алєксія ІІ і Кіріла можна вважати прозорим натяком на підпорядкованість духовної інституції сусідським світським структурам.

Бо цілком можливо, що в Кремлі прекрасно усвідомлюють: полтавська поразка Івана Мазепи зараз має реальні перспективи трансформуватися у перемогу справи його життя.

Недавно стало відомо про невдачу першого офіційного порозуміння вищого духовенства Української православної церкви Київського патріархату і УАПЦ, яку чомусь підозрюють у симпатіях до Кіріла. Хай надії наразі мало, однак Собор УАПЦ все ж свідчить, що для подолання розділення Української Церкви не досить односторонніх кроків – рух до єдності повинен бути обопільним.

Я, звісно, не буду вельми оптимістичним, однак усе, про що тут йдеться, свідчить про бодай обережний, але поступ до постання в Україні єдиної помісної православної церкви, до втілення ще кравчуківського гасла «Одна держава – одна церква».

Зрештою, чому кравчуківського? Іван Мазепа, закладаючи наріжні камені рукотворних храмів, у яких згодом його, – іронія долі! – проклинали, також міркував про єдність держави і віри.

Ігор Гулик. Ілюстрація: iuic.info

Про „них” і про нас

Нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти

Одного разу сказані лідерами у вужчому колі слова мають здатність проростати у мізках їхніх симпатиків, сприйматися як абсолютна істина, керівництво до дії, програмна вимога. Тому іноді варто прислухатися до голосів зазомбованого народу, аби ліпше втямити справжні мотиваційні рушії провідництва, яке, зазвичай, приховує їх за хмарою написаних спічрайтерами промов.

Короткий коментар, ясна річ, не місце для розлогих занурень в історію. Але тим не менш, маю зауважити, що нестямна довіра до вождів, навіть коли вони демонструють легковажність до сказаних собою ж слів, не є показником здорової спільноти. Оця остання мала б покладатися на власний глузд і власний досвід, аналізувати фрази і вчинки лідерів, тобто критично ставитися до них. Лише у такому суспільстві неможливим у принципі є поділ на „своїх” та „чужих”, такий собі рудимент якщо не первісного укладу, то феодалізму вже точно. Така спільнота має поліваріантність вибору, і не тільки біля скриньок для голосування, а й упродовж усього життя, оскільки перетворює дилеми на прості розв’язки, керуючись особистісними критеріями.

Оці поділи на „наших” і „чужих” формують не тільки атмосферу недовіри, зневаги, ворожнечі між людьми, які фактично нічого не завинили одне одному, вони є підґрунтям для доволі небезпечної тенденції, перші ознаки якої вже встигли зауважити нескомпрометовані політикою соціологи. Соціологи щораз частіше натякають на посилення авторитарних настроїв у суспільстві, пояснюючи цей феномен розчаруваннями, по-перше, демократичної системи, а, по-друге, невиправданими надіями на Майдані. З одного боку, зауважують вони, громадяни спраглі за „сильною рукою” (40 відсотків українців хочуть саме такого лідера), з іншого цілком усвідомлює, вдавшись до сусідського прикладу, що „у нас один Путін буде визнаний половиною суспільства, а другий Путін – не визнаний іншою половиною”.  Хоча, чесно кажучи, історія дає нам чимало прикладів того, коли „путіни” не запитували у мас їхньої думки.

Втім, соціологи оперують ще й таким поняттям як допустима похибка. В українських умовах ця похибка часто грала злі жарти з тими, хто надто довіряв враженням від позірної картини подій. Особливо, з владцями на кшталт наших, які легковажно гадають, що народ є настільки керованим та прогнозованим, що проковтне будь-яку пілюлю, загорнену у яскравий папірчик демагогії та брехні. Євген Сверстюк колись опублікував з цього приводу чудове есе і, цілком погоджуючись з його висновками, додам лише, що з кожними новими виборами спільнота усе докладніше освоює важелі, за допомогою яких вона може впливати на владу, не вдаючись до відчайдушних жестів. А це означає, що рабська меншовартість, в основі якої лежить „мрія про ринок, де продають панів” (Єжи Лєц) поступово відходить у минуле, залишаючись там лише зловісним привидом, тінню давніх поразок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: pda.anekdot.ru

Влада і вольності

Ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо

Для команди, яка недавно опанувала владу в Україні, видається, немає більшої проблеми, аніж узгоджувати свої дії із чинними законами. Власне, ніхто не пробує переконувати, що вони досконалі, витончені й абсолютно прикладні. Але які вже є… Змінити їх можна, дотримуючись процедури, а не стрімголов ламати все і вся.

Ніхто, до того ж не заперечує, що якою б не була нова влада, її проста присутність на олімпі передбачає зміни. Так вже влаштована людська природа, що ми навіть у найбездарнішому керівництві схильні спочатку вбачати потенції до удосконалення того, що маємо. Інакше навіщо змінювати тих, хто біля керма?

Те, що наразі демонструє Порошенко, Яценюк і їхні команди, можна трактувати двояко. Зрештою, визнані фахівці з європейських університетів теж не хибують однозначністю. Для них, як, зрештою, в Україні, добре видно явну неготовність учорашніх обіцяльників уповні виконати свої передвиборчі гасла. І це – природно, оскільки кандидат передбачає один статус, а глава держави – значно вищий рівень відповідальності.

З іншого боку, – маємо цілковиту «вольницю», самодіяльність, яку, до слова, засудив свого часу Пилип Орлик.  Його «конституція» («Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу») передбачала: «…Задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу?... Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: «Так хочу-так повеліваю».

Ці слова написано три сотні літ тому, і чомусь нам видається дуже промовистим факт, що в Україні жодного разу на державному рівні належно не відзначали роковини документа Пилипа Орлика.  А, може, це цілком зрозуміло: бо не можна лицемірити, нехтуючи чинною Конституцією, вшановувати її давню попередницю?

Ця поквапливість і, я б сказав, правова неохайність, свавілля (принагідно зацитую тут Вольтера, сучасника Орлика: «Свобода полягає у тому, щоб залежати тільки від законів), можуть стати першими підвалинами для майбутнього фіаско «колишніх». Роздратування їхнього ж електорату голослів’ям обіцянок, зрозуміла невдоволеність кадровими «вибриками»тих, хто голосував проти, розгубленість середнього класу (хай мало чисельного, зате здатного до самоорганізації) перед планами економічних реформ, – а ще ж не минуло й половини каденції Порошенка…

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

Нова драма

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси

Пересічний аптекар, який міг би до кінця своїх днів товкти у ступі компоненти панацей від грипу, однак зміг осягти усю глибину суспільних протиріч, – засновник «нової драми» Генрик Ібсен, – залишив нам просту сентенцію, яка цілком годилася б для нинішніх фігурантів «боротьби за престол» («Боротьба за престол» – так називалася одна із перших народно-історичних п’єс Ібсена). Він радив уникати чорного ходу, коли двері до зали відчинені.

Однак часто змагання за найвищу державну посаду в Україні розпочинаються акурат із чорного ходу, перетворюючи їх, радше, на «ляльковий дім» (найвідоміша драма норвезького «аптекаря»). І в цьому, мабуть, трагедія тих, хто бере участь у цих безконечних перегонах, а відтак – лихо для загалу.

Транспарентність української влади закінчується там, де починаються кулуарні домовленості, дрібні недомовки, цинічні компроміси, а що найгірше – приховані у глибокі прокурорські шухляди стоси компромату на політичних опонентів. Відтак маємо вже не драму, а суспільний шок, коли виборець, зупинивши свій погляд на конкретному персонажі з кількох десятків інших, одного чудового дня дізнається про його не надто чисту спідню білизну. На жаль, це не поодинокі трафунки, це – ретельно сплановані спецоперації на знищення, це – політика по-українськи. Зрештою, не тільки по-українськи…

Але сяк-так обравши собі провідника, нація знову ж таки з превеликим подивом спостерігає, як його колишні супротивники, які буквально вчора із піною на губах ґвалтували про ницість актуального фаворита, за будь-якої нагоди починають возносити його шляхетність та непересічність, його «історичну місію», його далекозорість… Заради чого? Та задля самозбереження, задля того, аби пережити «окаянні дні» правління «ворога», здатного зараз застосувати проти них усю міць та витонченість державної каральної машини. Так пристосуванство, конформізм і зрада перетворюються на неодмінні атрибути суспільної моралі, перебираються у «лялькові доми» обивателів, в офіси і контори, себто стають загальноприйнятним стандартом. Так корупція, про боротьбу із якою легко і натхненно розповість вам навіть неотесаний дядечко з будь-якого львівського ринку, проникають у найдрібніші клітини суспільного організму, підтримуючи пандемію подвійних стандартів, вибіркового правосуддя, вседозволеності тих, хто на престолі або ж поблизу нього.

На жаль, ці вибори навряд чи змінять звичаї нашого «лялькового дому». На жаль, тому що загал не готовий повірити у щирість та альтруїзм кандидатів, а якщо й повірить, то є мало сумнівів, що наступного ж дня після перемоги, вишуковуватиме у них первородний гріх. Гріх безсилля перед системою, яка здатна перемолоти найсильніші натури і найпрекрасніші задуми. Системи, до якої веде тільки «чорний хід».   

Ігор Гулик. Ілюстрація: ua.racurs.ua