Жахіття у російській глибинці,
на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід
бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій
російської держави з обов'язковим її елементом – церквою
Свого часу
італійський письменник Мандзоні стверджував "Ніщо так не псує народ, як
звичка до ненависті". Культивація ненависті, – цього доволі ницого
поняття, якщо воно не супроводжується природним антонімом – любов'ю, – властива
не тільки нашим північно-східним сусідам, але й доволі цивілізованим націям
Старої Європи. Однак суттєвою є відмінність контекстів. На Захід від
українського Чопа добре засвоїли уроки порівняно недавньої історії, коли
нагнітання ненависті оберталося якраз супроти адептів таких суспільних доктрин.
У пострадянській Росії, яка до того ж несе хрест сповненого "кривавими
хлопчиками" столітнього минулого, навпаки – доктрина ненависті є основою
будь-якого ефективного режиму – чи то самодержавства, чи комуністичної диктатури,
чи так званої керованої демократії Путіна.
Мені заперечать,
мовляв, навіщо обгрунтовувати бузувірські вчинки затуманених наркотиками чи, -
як у російському контексті - самогоном голів, що ладні продавати за випивку
колоди зі зрубів власних домівок, високими теоріями облаштування держави? Я не
відкидаю банально-побутових мотивацій злодіянь, звістками про які ряснів і
рясніє інтеренет, поза тим, у ньому чітко простежується життєвий триб
"відсутності гальм", коли йдеться про ближнього. Стереотип стосунків вояка-федерала і
чеченських мешканців; зажерливого чинуші і безправного прохача; всесильного
"царя-батюшкі" і його підлеглих "смєрдов" поступово
перекочовує у Російське Нечорнозем'я, у сибірські простори, на Далекий Схід.
Тисячі молодиків пройшли "добру школу" – спочатку в Афганістані,
відтак – в Ічкерії, Абхазії, в українському Донбасі, і ось зараз – у Сирії, - –
і продовжують втілювати її уроки в безпросвітті тисяч «карамазових». Це не
синдром мілітариста-свавільника, це – єдиний, на думку тисяч, спосіб вижити,
вивищитися, взяти своє…
Спосіб, в
ефективності якого посилено переконує аудиторію російська верхівка. Бо що таке
імперія? Це, за визначенням одного з російських філософів, "трансляція
певного зразка на увесь простір". Цим зразком для росіян, принаймні,
більшості з них, не надто перейнятих високими матеріями, є, за історичною
традицією, керівник держави. Якщо він дозволяє собі "мочити у сортирі
чеченських повстанців", якщо за його згодою злітають у повітря авта
провідників моджахедів у будь-якому куточку земної кулі, якщо підозри в
організації найрезонансніших злочинів останнього часу падають саме на ВВП, –
то, скажіть-но, чи не показовим є цей "певний зразок"?
Чи може стати
авторитетом в російських умовах церква? Чи можуть її священики покладатися на
імунітет святості та недоторканості? Тоді запитаймо себе, чи засудив найвищий
клір із Загорська бодай один нелюдський вчинок у Чечні чи в Україні? І матимемо
відповідь на запитання про харизму РПЦ. Вона давно перетворилася на інструмент,
який "транслює певний взірець на увесь простір", куди сягають її амбітні
плани. Саме вона не може змиритися з втратою України, бо левова частка церковної
калитки сусідів наповнюється саме нашим богобоязливим людом.
Жахіття у російській
глибинці, на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід
бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій
російської держави з обов'язковим її елементом – церквою. Коли убивали
священиків – Мєня, отця Германа, начальник прес-служби Московської патріархії
Владімір Вігілянській заявляв, що "значить нема страху перед
Господом". А якщо Бога немає, то дозволено все (щось дуже знайоме із курсу
росіської класичної літератури).
Але коли страх
Господній – ніщо у порівнянні зі страхом перед державою?
Ігор
Гулик. Ілюстрація: news.sarbc.ru
