Огризки демократії
Тут днями перший президент України Леонід Кравчук висловив думку, що в умовах війни не варто заікатися про повноту демократії. Попри моє
стійке переконання, що говорити про демократію у нас – це видавати бажане за
дійсне, ЛМК взагалі-то проартикулював загальний тренд настроїв постмайданної
спільноти. Можливо, навіть більше спільноти, аніж влади: вона в Україні мовчки
робить те, що забажає.
Ми всі полюбляємо розумувати про європейський вибір і тамтешні
цінності.Так, назагал, загально і розмито. Тобто переконуємо себе й інших у
тому, що європейськість для України – то природний стан, а головні сутнісні
наповнення цього стану закладено ледь не у генах пересічного земляка. Коли ж
справа дістається конкретики, то з’ясовується, що всі наші
лексичні вправи є лише стрясанням повітря, не більше. Між сказаним і зробленим
пролягає безмежна прірва напівпонять, напівуявлень, двозначностей і симулякрів.
У нас вже майже рік триває війна, а ми все не зважимося витиснути з себе це
осоружне слово, безсоромно підмінюючи його ледь не орвелівським новоутвором
АТО. У нас мали б діяти закони воєнного стану, але – далебі, - ми не здатні
впоратися із виконанням мирних законів. Ми волаємо до світу про допомогу, а
відтак світ дивується: кому допомагати, - казнокрадам і колаборантам, які не
тільки грабують і без того злиденну державну калитку, але й заробляють,
торгуючи з агресором? Причому не варто скаржитися на минулу владу, все
відбувається вже за законами, ухваленими «революційною владою» під тиском, так
би мовити, революційної потреби.
Стоп’ятсот разів на день в ефірі
телебачення, на сторінках газет, та, зрештою, на кухнях і в громадському
транспорті дивуються головоломним зигзагам курсу гривні. У відповідь – не
вельми обнадійлива мовчанка влади, аргументована красномовною поведінкою голови
національного регулятора, яка, виявляється, підконтрольна лише Господу Богу, і
аж ніяк не парламенту.
Стоп’ятсот разів
лунають мантри про боротьбу з корупцією, а генеральний прокурор Ярема оперує
лише метафорами, пояснюючи відсутність покараних волею Провидіння, і, звісно,
браком доказової бази.
Стільки ж разів владу тикають носом у не надто чисті оборудки вже нинішніх
клерків, а вона, знай своє, гне кадрову лінію: скандальні призначення не менш
скандальних осіб стали звичною практикою, як і вибіркова люстрація невгодних
(здебільшого – стрілочників).
Утім, - що влада? Варто лише поблукати нетрями інтернету, щоб переконатися
– за розподіл постреволюційного пирога дуже рвучко взялися найрозмаїтіші
громадські середовища. Звідки їх стільки – з царини непояснених феноменів,
однак таке враження, що направду усе шумовиння, що громадилося упродовж двадцяти
п’яти років незалежності серед низів, врешті вийшло на поверхню. Розбірки між
ними, свари і компромати – ще брудніші, аніж у владних коридорах, бо для
«еліти» вони звичні, вони - неодмінний
атрибут, а от серед «діячів»-активістів раз-у-раз зустрічаєш якщо не колишнього
колегу, то принаймні знайомого. Причому демократія у таких сутичках, зазвичай,
завершується патетичним: «Я на Майдані стояв, а ти...».
Певна річ, колись вся ота мишача вовтузня зійде на пси, завершиться
закономірним фіналом. Як завше, після зміни режимів чи просто ротації вищих посадовців, суспільство вгамується,
пропустивши на хлібні посади найнахабніших і найпроворніших. І знову – не
найрозумніших і не найобдарованіших. Перші, схоже, чудово розуміють релятивізм
непевного чиновницького «щастя», другі – цілком самодостатні, аби заробляти на
хліб, не бруднячись політикою.
Розумію і тих, й інших. Тільки не можу втямити, де ж прогрес? І, зрештою,
де демократія?
