Іван
Степанович Мазепа повернувся на місце своєї переможної «поразки»
Узагалі-то, ці топоніми знакових для українця міст мали б стояти у
зворотньому порядку. Спочатку була Полтавська битва 27 червня 1709 року, а вже
відтак – жорстока помста Петра за „зраду” Мазепи.
Рівно ж як українська влада, запізніло «дозволивши» пам’ятник
гетьманові-просвітителю, мала б нарешті вибудувати логічний зв’язок між його
«зрадою» і усвідомленням європейської ідентифікації народу.
Відповідь,
мабуть, варто шукати в особливостях національних орієнтацій еліти. Зовсім
недавно відомий російський учений та громадський діяч Юрій Афанасьєв спробував
зрозуміти феномен нинішньої кремлівської верхівки у розрізі її трактування
історії. І дійшов висновку, який, гадаю, цілком можна застосувати й до сучасних
мешканців Печерських пагорбів у Києві. „Глибинний сенс заклопотаності влади вітчизняною історією,
– пише він, – у тому, що історія для влади – найважливіший і сьогодні чи не
єдиний спосіб власної легітимації”. Інших, модерних, актуальних способів нема.
Путін і К намагаються вибрати з минулого зразки „героїки”, без огляду на
справжній стан справ чи опінію тих чи інших історичних персонажів. Для них
Сталін – вправний державний менеджер, а Друга світова війна – його і тільки
його перемога. Для них Невський – не ординський підкаблучник, а звитяжець.
Київ діє схожим чином, тільки з точністю до навпаки. І Порошенко, і його
однодумці легітимізують своє перебування при владі, спираючись на кроки до
незалежності, датовані не тільки революцією 1917 – 1921 років, але й сивою
давниною. От тільки всі ці порухи усамостійнення були провальними, а від того
виникає сумнів у позитивному висліді нинішніх спроб. Провальними через те, що
за традицією, не знано ким утвердженою, українство завжди на перший план
ставила національну поразку, а вже відтак – перемогу. Тому давні вікторії аж
ніяк не надихають поспільство, оскільки воно їх елементарно не знає…
Тому й постійні двозначності: Мазепа – як державець, але жертва обставин.
Бій під Крутами – українські Термопіли, але... вислід абсолютної
безвідповідальності Центральної Ради. Навіть пам’ять
про битву під Конотопом було змарновано дипломатичними реверенсами у бік
Москви.
Я не закликаю до заглади історичної правди, до забуття речей, які само
собою слід пам’ятати. Я волів би, аби влада,
якщо вже й легітимізує себе коштом минулого, взяла звідти позитиви. Але,
видається, це не завжди на руку. Бо тоді доведеться прямо й відверто сказати
про УПА, а не прикриватися непевними словесними фігурами, тоді варто згадати
про Сагайдачного, і не приховувати його московський похід на поляків. Тоді,
зрештою, варто говорити про українськість Кубані, а не вести нескінченні
дискусії про морські кордони на Азові...
І ще сотня таких «тому», вчасні відповіді на які могли б, на моє
переконання, унеможливити кровопролиття на Сході. Однак історія, попри
зручність у користуванні для можновладців, не визнає умовностей.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: tsn.ua
