Кістяки у шафі

Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо

Усе, що відбувається в Україні упродовж останніх принаймні десяти років, дивним чином корелюється із висновком одного із персонажів роману Харукі Муракамі «1Q82». Мовляв, не варто довіряти тому, що бачимо, реальність насправді інша.

Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.

Я маю на увазі не тільки реанімацію давно забутих персон з часів минулого режиму, про «нагальну потребу» повернення люстрованих кадрів. Ба більше, - спроби погасити будь-яку інакодумщину випробуваними, - але хіба не дискредитованими? – шляхами.

Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…

Муракамі, звісно, писав белетристику. Без суттєвих наслідків для читача, окрім як задоволення від його романів, або ж роздратування через згаяний на них час. Однак ми живемо у реальному світі, і відчуття того, що ця реальність насправді є ілюзорною віє холодком по спині.

Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.

Хтось знову заговорив про політичне примирення заради країни. Хай так, але чи буде воно достатнім ліком для нинішніх недуг суспільства, у якому політика і «бізнес» нероздільні, у якому крадуть (чи крали) усі, хабарі беруть (чи дають) усі? Чи не стане це сумним «рімейком» так званого перемир’я на Сході?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Вигнання з пекла

Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими

Гра на публіку з головним скандальним ньюз-мейкером останнього часу – екс-очільником СБУ, – єдине, на що спромоглися пропрезидентські кріейтори у боротьбі з власним іміджем. Гра, відомо, не вартувала свічок, оскільки Україна вкотре стала посміховиськом в очах незаангажованого світу. Однак це вже мало переймає команду Банкової, позаяк їй більше залежало на тому, аби до останнього використати шанс «засвітки» незмінності курсу держави перед європейськими чиновниками. Наголошу, чиновниками, а не спільнотою, яка не має наміру відвертатися від Києва, безнадійно поховавши «постмайданні ілюзії» у вирві власних проблем.

Бажання демонструвати «спокій та благодать» після фактичного розгрому команди Наливайченка, підрихтувавши таким чином «потьомкінське село» українських політичних реалій, завершилося черговим пшиком.

Однак рівною мірою мені не імпонує «гра на публіку», до якої вдається вчорашній есбіст, намагаючись створити собі певний імідж борця за правду в умовах, не надто сприятливих до такого потрактування його певних учинків. Гучно висловивши своє невдоволення перед юрбою симпатиків, пан Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими.

Цілком ймовірно, що Валентина Олександровича загнано у глухий кут натяками про ув’язку його портфеля зі статусом однопартійця київського мера. Тривожний симптом про перспективу розірвання шлюбу між УДАРОм та БПП, і голосування декого з «кличкових» нардепів урозріз із прийнятими в коаліції правилами свідчать, що насправді заміна Наливайченка стала нагально потрібною для Порошенка.

Мені важко повірити, що такий важковаговик вітчизняної політики погодився на роль «хлопчика для биття» легко і безтурботно. Втім, ніхто не заважає Наливаченкові повернутися у табір Кличка, аргументуючи «колабораціонізм» черговим набором фраз з президентського лексикону про «добро для України» та її єдність. Але його поведінка свідчить про інше, про те, що для Валентина Олександровича влада не є абсолютною цінністю. І це, погодьтеся, несподіванка для українського істеблішменту, який вміє об’єднуватися лише за умови, коли «потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» (П’єр Манан).

І даремно Шокін натякає Наливайченку на відповідальність за гучні телевізійні заяви. Конфлікт можна розв’язати значно простіше, пам’ятаючи, насамперед, що «істина, яку доводиться захищати за допомогою карного кодексу, виявляється, радше, брехнею». У даному випадку, зважаючи ще й на хитку позицію самого Генпрокурора, це і є громадженням «влади, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади». Компрометуючи екс-голову СБУ, Шокін компрометує ідею «білосніжності й пухнастості» парламентської коаліції, яка через скандали схожого штибу стане не надто вживаним харчем для Європи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb