„Шведська сім’я” українських владоможців зовсім вичерпала потенціал не тільки ідей, але й придворних інтриг
Травнево-святкове затишшя не надто зворохобилося
кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які,
зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто
псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним
чином поміркувати над скандальними відвертостями Фірташа або ж над струсами
повітря довкола ризиків на «Дєнь Побєди». Є підозри, причому небезпідставні, що
реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом вік-ендівської
розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у
розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні
алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні
сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.
Ба більше, у цивілізованих країнах таких
кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Фірташем вони явно схибили з
аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у коротких
відпусках, а телеглядачів в Україні – що рік то меншає. Що ж до 9 травня, то
його, вочевидь, калькують із стереотипів попередніх років, а вони, погодьтеся,
явно не пасують до контексту країни, змушеної відбивати навалу агресора. За
відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...
У принципі, маємо готуватися до численних
збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній електоральний марафон не обіцяє
втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських
владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки
ідей, але й придворних інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти
схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували
геть усі бажання.
Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах.
Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай
якусь перспективу, – усе погляне чорний „піар” і банальна показуха. З
урахуванням того, що за локальні мандати найодчайдушніше змагатимуться дві
провладні сили, «потьомкінські села» від президента та прем’єра, звісно,
виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для
мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки
вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на
будь-яку дармовину, аби вже і негайно.
І ше одне, - на мій погляд, парадоксальне, бо у
цьому сенсі ми мало чим відрізняємося від росіян. Попри нашу цілковиту
переконаність у протилежному. Артємій Троїцкій написав недавно в «Новой
газете», що «людям, звиклим до тотальної брехні, стало просто нецікаво знати
правду».
Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні того
шансу, який сяк-так вимальовувався з огляду на перспективу децентралізації. Те,
як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни до виборчого законодавства, свідчить
про спробу улити старе вино у вже зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За
великим рахунком...
Ігор
Гулик. Ілюстрація: onmounty.blog.tut.by
