Крок у прірву

Анонсований росіянами фільм «Крим. Шлях на батьківщину» - справжній подарунок для прихильників Фройда

Учора «Россия 1» взялася анонсувати черговий витвір кисєльовської пропаганди. Воно б, може, й не вартувало пильної уваги, та кілька аспектів змушують все ж застановитися на короткому роликові. Участь в обіцяному росіянам «бойовику» «самого» Путіна свідчить не тільки про замовників стрічки, але й устами vip-героя викриває суть збудованого ним режиму і справжню мотивацію дій нинішнього господаря Кремля.

У майже хвилинний проморолик умонтовано підсвідомий страх новоявленого фюрера перед таким непевним і геть незрозумілим для осіб його штибу майбутнім. Лексика ВВП вже не містить евфемізмів чи округлих дипломатичних фраз – кілька слів (майже за Зигмундом Фройдом) – однозначно дають зрозуміти, з ким нині бореться Україна і хто кинув виклик світовому співтовариству. «Спецоперація», «крупнокаліберні кулемети», намір «із’ять» Януковича прямо з Донецька прямим нападом на територію суверенної країни... Так говорить імперія, точніше, те, що залишив у спадок нинішній Росії увесь сонм большевицько-комуністичних правителів. Так промовляє ВЧК-НКВД-МГБ-КГБ.

Якщо вірити Путіну, то ніч проти 23 лютого, коли «золотий батон» на катері ВМС Росії утікав до свого покровителя, була рубіконом, переступивши який, полковник спецслужб вже не зупиниться. Тієї ночі його фантазії про тиху окупацію України зазнали остаточного краху. Мабуть, приблизно ті ж почуття переживав колись перестарілий Чєрнєнко, коли Войцех Ярузельскій, під ударами «Солідарності» змушений був скасувати воєнний стан у Польщі. «Дарагой Лєонід Ільїч» не дожив до того чорного дня.

«Із’яв» Януковича, Путін і собі вхопився за рятівну соломинку. Він, вочевидь, плюнув на перспективи повернення хабаря, кинутого горе-губернаторові Малоросії за відмову від Європи, і рефлективно почав діяти за неписаним законом кримінальників – «своїх не здавати». За лекалами того ж таки Сталіна- Брєжнєва, змушених збирати під Москву усю «п’яту колону» комунізму – від Бели Куна до Луїса Корвалана. Путіну доведеться теж непросто, - якщо порахувати, скільки закордонних політиканів живуть на гроші від «рускаго міра», а – найважливіше – скільки вони знають! - то час уже проектувати ціле котеджне містечко, аби прихистити всіх сумнівних типів.

ВВХ, очевидно, й досі переконаний, що силою зброї можна змусити когось до «братерства і дружби». Інфіковані його маренням 86 відсотків росіян наразі готові класти власні життя, ламати долі своїх найближчих під териконами Донбасу. Ця ілюзія – тривка, хоч і облудна. Ілюзія всесилля «ядерної кнопки», вседозволеності і свавілля по периметру свого обійстя. Гадаю, вже нині, рік по анексії, тисячі росіян – мешканців Криму переконалися, що не кожен із них зможе здолати без втрат путінський шлях на «родіну». Добре, коли обійдеться матеріальним виміром збитків, тут би життям не заплатити.

Насправді крок, учинений Путіним 23 лютого 2014 року, - це стрибок у прірву. Це відчайдушна спроба самоутвердження, самонавіювання і самозаспокоєння політика-лузера, який, з’ясувалося, на ділі й не вартий й дещиці електоральної довіри. Бо вона, як не прикро, базувалася на іміджі «альфа-самця», всесильного і всемогутнього лідера, який на рівних розмовляє з найбільшими потугами світу. Насправді ж – рятує крадіїв і ошустів, маріонеток, які не впоралися із дріб’язковою, на перший погляд, справою, - урезонити волелюбних «хохлов».

Путінська «візантійщина» завершилася. Тепер він, за власним визнанням, готовий на все, «щоб довго не розмовляти». У випадку з Януковичем для цього достатньо було важких кулеметів. Тепер арсенал нарощено до «Градів», «Ураганів» та схожого залізяччя.

ВВХ хоче розмовляти зі світом звичною для нього мовою. От тільки світ вже давно спілкується по-іншому. Ефективніше і зрозуміліше, а головно, - переконливіше. Я вірю, що 23 лютого 2014 року Росія справді розпочала «путь на родіну», підібгавши хвіст і руйнуючи за собою мости. Їй у цьому допоможуть...

І коли у власній барлозі Путіна дістануть його вчорашні симпатики, ті, хто тримав його при владі, хто лестив його амбіцям, хто вирощував у цьому карликові наполеонів комплекс, світ просто заплющить очі на чергову криваву розв’язку російського питання. Хіба йому, світові, звикати до таких сценаріїв?

Ігор Гулик. Ілюстрація: politota.d3.ru       

«Меморіал» для енкаведистів

Проблемою Росії є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття

Так буває, що брехня, викривлення справжнього стану речей, спотворене світосприйняття, - попри зусилля зацікавлених у тому осіб, усупереч маніпуляціям заточених під те інструментів, - руйнуються одним, позірно непомітним, другорядним фактом. Тоді шило вилазить із мішка, і для загалу стають зрозумілими не тільки мотивації ошуканців, але і їхнє, так би мовити, детермінантне підгрунтя.

Днями з’явилася новина про «перекваліфікацію» музею «Пермь-36» у Росії, - головно через перехід підпорядкованості цієї установи безпосередньо державі. Отже, тепер на терені, обплутаному колючкою, втиканому сторожовими вежами, у бараках та «адмінприміщеннях», розповідатимуть не жахливі людські історії жертв тоталітарних режимів, а про те, як велося тут наглядачам і мучителям.

Така собі сіра, непримітна деталь сучасного сусідського побуту, - з більш ніж очевидною алюзією «откуда єсть пошла руская земля...» у її актуальному розумінні. Ще один елемент макабричної колекції «духовних скрєп», які, на думку нинішнього господаря Кремля, його ізборской свити та гундяєсковго кліру, мають не тільки зміцнити російську ідентичність, але й ефективно протистояти усіляким піндоським, та й назагал «загальнолюдським цінностям».

Цинізм ситуації полягає ще й у тому, що «переформатування» «Перми-36» освячене устами одного із керівників Міжнародної організації «Меморіал», точніше її росіїйської філії, Алєксандра Каліха. Він заявив, що «тепер «Пермь-36» – це музей, в якому розповідається про важку і благородну працю доблесних співробітників ГУЛАГу, про те, які технології застосовувалися, щоб захистити великий народ від «п'ятої колони» і різних нацистів з України». От просто взяв і сказав, ніби й немає на просторах колишньої однієї шостої суші, як гордовито називали большевицьку імперію у часи СРСР, - ніби вимерли до ноги усі в’язні цього сталінського мордору, з дітьми, внуками, дальшими родичами, себто носіями пам’яті.

Показово, чому саме «Пермь-36» стала першою ластівкою брутальної «музейної реформи», чому саме якесь Богом забуте Кучіно Чусовского району Пермської області обрали полігоном для аж такого невишуканого експерименту? Справа у тім, що саме тут відбували покарання борці за свободу з усіх непокірних окраїн імперії, - серед них, звісно, й «бандерівці». Про «Пєрмь-36» може багато розповісти Герой України Левко Лук’яненко, а серед переліку найіменитіших в’язнів знайдемо імена Владіміра Буковского,  Сєргєя Ковальова, Юрія Орлова, Лєоніда Бородіна, Натана Щаранского, Глєба Якуніна, Баліса Гаяускаса. Тут загинули мученицькою смертю українці Валерій Марченко та Василь Стус. Одне слово, за визначенням псевдо-«меморіальщика» Каліха, предтечі «різних нацистів з України».

У принципі, чого очікувати від влади, на верхівці якої бовваніє утілення сталінського розуміння державного менеджменту? Де, на яких островах неосяжного архіпелагу ГУЛаг, очікувати чергового меморіалу підлуглим Єжова та Берії? На Соловках, куди останніми роками відбувалися справжні прощі українських патріотів? Утім, літературно-художню артпідготовку для кардинальної зміни погляду на соловецькі табори вже успішно здійснив минулорічний лауреат премії «Вєлікая кніга», автор роману «Обітєль» Захар Прілєпін. Звісно, суб’єктом його захоплення є не представники родини Крушельницьких, не Лесь Курбас, які завершили тут своє земне існування, а комендант табору Фйодор Ейхманіс (він пізнаше взагалі став начальником ГУЛагу).

Росія поринає у минуле, - і не проблемою було б прагнення її мешканців згадати «золоті роки» тамтешньої поезії чи її «срібний вік». Проблемою є якесь жагуче бажання глорифікації того, чого цурається людство початку ХХІ століття – антигуманності, жорстокості, репресій вільнодумства, фізичного винищення опонентів, - серед них і цілих народів. Якась хвороблива пристрасть до садизму, прагнення вивищеності, культ брутальної сили.

...От цікаво лише, як відреагують на «переорієнтацію» «Пєрмі-36» у Фонді світових пам’ятників? Адже там записали цей об’єкт у сотню тих, які варто найретельніше оберігати. Давно записали, навіть не маючи гадки, що колись комусь прийде до голови так познущатися над суттю пам’яті.

Ігор Гулик. Ілюстрація: rufabula.com