Жоден народ у світі, зважаючи на
тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як
українці
Серед сучасної
української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона
фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай, Боже, збережеться статус
кво, себто з якоїсь незнаної і незрозумілої причини житимемо з цими провідниками
відведену їм каденцію. Причому, на моє глибоке переконання, загал вже й не
надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння
ситуації, позаяк уся минула практика комунікації між «верхами» і «низами»
скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось
пояснювати, то це, радше, скидається, на сварку базарних перекупок.
Коли Леон Фейтвангер
писав, що «увесь світ складається не із
запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони
відповідають», він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його,
цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції,
натомість за ось уже 25 років незалежного існування держави, її мешканці не
отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на
шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання
перешкод, взагалі, – нічого…
Як на мене, жоден
народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав
зневажати владоможних нероб, як українці. Ба більше, усі більш-менш помітні
досягнення на терені від Карпат до Хутора Михайлівського, усі спроби поступу
тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками,
через зламані, понівечені долі
пересічних громадян, що ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно упасти
господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які
випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюються важливі рішення, але хутко
змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж
їх «йшли» через «неформат» їхніх натур.
Біда ще й у тому, що
володарі наших з вами доль, – як би це по «совковому» не звучало, але це, на
жаль, досі так, – навіть не завдають собі труднощів переконати у свій правоті
решту. «А навіщо? Досить «кинути клич», висловити свою незаперечну думку, і
кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний
стояти за таку «ідею» на смерть», – Ортега-і-Гассет у «Безхребетній Іспанії»
бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми,
пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх
очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.
Нам же випало мати
справу зі справжнісіньким «лохотроном», який крім коштів видурює в посполитих
залишки довіри, надії, виторговує для себе і челяді ще один зайвий день, аби
конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії
безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на
осонні «фініта ля комедії», розпочатої рік тому, завмираючи біля телевізорів в
передчутті чогось значущого у пусто-порожній балаканині, сподіваючись на
завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків,
під якими нема призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так
просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники одразу ж потрактують
наш емоційний спалах на користь своїх таборів, і вкотре заведуть поміж собою
дискусію від нашого з вами імені.
А, може, досить
сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів і їхні виверти? Може, час для
вибудовування іншої моделі стосунків поміж «плебсом» і «знаттю». Стосунків, які
базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на
якісно новому рівні комунікації, – рівності перед законом, невідворотності
покарання за негідні вчинки, а особливо, бездіяльність. Може, геть різнобарвні
партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під
державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?
Це, мабуть, єдина
відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
