Рік бабака

"А що б ти робив, коли б застряв в одному місці, і всі дні були б однаковими, і що б ти не робив, не мало б значення?". "Це – історія всього мого життя".

Мабуть, чимало з вас упізнали відомий діалог з американської комедії "День бабака" з неперевершеним Біллом Мюрреєм у головній ролі. Його герой — бундючний телеведучий із "зіркою" в голові Філ Коннорс взяв собі за традицію щороку відвідувати містечко Панксатон, де бабак Філ провіщує весну. І якось, під час чергової поїздки, самовпевнений сноб застрягає в одному і тому ж дні. Минають ночі, а у Коннорса все те ж 2-го лютого… Виборсатися з цього зачарованого кола виявляється непросто…
Розмірковуючи над пережитим нами роком, я спіймав себе на думці, що, по суті, 2021-й був таким собі "роком бабака" для нас усіх, принаймні тих, хто бодай трохи пильнує над тим, що відбувається в країні. І не тому, що ми усі так захотіли, — все набагато банальніше. Хай там як, але порядок денний в країні все ж формує влада, і якими б аполітичними не були її громадяни, він позначається на їхньому щоденному житті.

Нинішній "найвидатніший лідер", попри прямі аналогії з професією Коннорса (теж телезірка і не позбавлений комплексу нарцисизму), разом зі владним Кварталом, видається, лише сприяють продовженню "епохи бабака". Як у фільмі: "Я знаменитість в екстремальній ситуації". А разом з ними країна вже не дивується ні несосвітенним "зашкварам", ні скандалам, ні кричущому невігластву. Прокидаючись вранці, очікуємо на якусь нову витівку наших керманичів, — чи то з Офісу президента, чи з середовища "Слуг…", чи з довколавладних тусовок. Суспільні рецептори за два з половиною роки каденції Зе! кліки настільки притупилися, що, видається, вже й нема чогось такого, що могло б струсонути країну, по-справжньому розгнівати чи бодай, дотримуючись канонів улюбленого жанру, розсмішити її.

Хоча, якщо розважити по-серйозному, то, мабуть, справа не у безпорадності вчорашніх коміків, стендаперів чи весільних фотографів. Це цілком усвідомлена політтехнологія тестування суспільства на стресостійкість і опірність. А оскільки вона можлива лише з використанням екстравагантних витівок, які супроводжуються скандалами, то наступними мусять бути глупства ще вищого левела, ще безумніші вчинки і заяви… Скандал, як правило, гаситься ще більшим скандалом, і вишикувавшись у ланцюг, вони просто притуплюють пам'ять і адекватну реакцію. Зрештою, природа подбала про захисні механізми для людської психіки.
Політичний популізм базується, серед іншого, на пошуку "винних". Особливо, коли ці "офірні цапи" є успішнішими, професійнішими та вправнішими. Тому не слід дивуватися черговому загостренню комплексів рейтингозалежного актора у його намаганні "посадити" Порошенка. Ба більше, усі ці "підозри", підписані невідь ким, є димовою завісою, аби прикрити власні зловживання і співпрацю з терористичними "ЛДНР", зокрема з постачанням вугілля. Журналістка Тетяна Чорновол розкрила подробиці цієї співпраці, і колись руки української прокуратури (у нормальному сенсі цього слова) дійдуть до цієї, направду підривної роботи Зе! і його "менеджерів".

І ще один штришок. Взявшись за переслідування політичних опонентів, Зеленський вдається до вже випробуваних методів. Зокрема, Путіним у Росії. Той теж усіляким чином намагався "вижити" невгодних з країни, зокрема вчинив так з Березовським. З Порошенком у Зе! цей фокус навряд чи пройде. Адвокати п'ятого президента вже висловилися з цього приводу. Тож для чинного недоавтократа світить перспектива продовження "року бабака".

Та, попри пошук "ворогів", Зе! режим невтомно працює над тим, аби навіть ті, хто наполегливо бажає Україні вирватися з зачарованого кола "днів бабака", розчарувалися у її спроможності це зробити. Приклад зі зривом конкурсу на посаду очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури лише через те, що беззаперечний переможець, — Олександр Клименко, — м'яко кажучи, не влаштовував Банкову, — це, мабуть, вершина цинізму. Можна лише дивуватися дипломатичній витримці присутніх на "процедурі" іноземців, які, мабуть, вперше у житті бачили схожі маніпуляції і дурість. Один з них Драго Кос не втримався: "Мені дуже шкода, що ви зараз це робите. Очевидно, що ви перебуваєте під тиском… Вам байдуже, що про вас думають люди. Але одного дня вас запитають, що ви робили у комісії півтора року".

Але ці заклики зависли у повітрі. Марно апелювати до осіб, які, по-перше, живуть в ілюзіях про всесилля того, на чиєму сумнівному авторитеті їм поталанило "злетіти у владу", по-друге, не здають собі справи, що завтра обов'язково прийде, і воно може бути не схожим на звичний день чи рік бабака.

І коли завершиться епоха популістів, то лише міські божевільні зроблять свій вибір за таким критерієм: "Ви впевнені, що раніше не грали на фортепіано?". "Впевнений. Але мій батько був вантажником роялів" ("День бабака").

Тож бажаю читачам залишити у минулому році зневіру і розчарування і взяти у новий 2022-й здоровий глузд, практичність і винахідливість у подоланні негараздів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

На порозі Зе!Енду

Ці рядки я пишу не тому, що на Майдані Незалежності, а відтак і під Офісом президента України зібралися люди, і їхня акція у багатьох повернула ностальгію за подіями восьмирічної давності. І попри те, що з усіх прасок і мікрохвильовок провладні "лідери громадської думки" волають, що новий Майдан – абсолютно недоречний, бо "Путін нападе!"Навіть усупереч тому, що у повітрі просто таки висить запитальна фігура: "На дідька нам такий президент?".

Є чимало непримітних симптомів того, що популістська влада занурилася у затяжну агонію. Бо якщо вони свідомо прагнули хаосу і сподівалися "просто поржать", то мали б прочитати застереження російського публіциста Віктора Єрофеєєва: "Безлад тому й безлад, що вимагає розправи над усім, з царями включно".

Один з таких опосередкованих натяків на агонію нереалізованої "зеленої автократії" – відмова Центральної виборчої комісії готувати всеукраїнські референдуми за сумнівними "ініціативами". Хай за ними не стояв сам Зе!, але, пригадуєте, як під час місцевих виборів 25 жовтня минулого року під дільницями тинялися люди зі скриньками та виготовленими на простих аркушах А-4 "бюлетенями" з п’ятьма запитаннями від президента? Таким, за задумом політтехнологів з Банкової, мало б виглядати "народовладдя". Відтак "Слуги…" у турборежимі ухвалили закон про всеукраїнський референдум, але настільки недолугий, що виправляти його взялася ще одна "вічна революціонерка" Юлія Тимошенко. І саме з її легкої руки з'явилися оті п’ять ініціатив, які кілька днів тому "закопала" ЦВК. І мала на те вагомі підстави: ініціативна група не спромоглася зібрати трьох мільйонів підписів, потрібних для реалізації "процедури". Здавалося б, що Зеленський, що Тимошенко у звичному для себе стилі спробували "піймати хайп" на питаннях, які, на їхню думку, викликають суспільний інтерес. Але з'ясувалося, що ні легалізація канабісу і грального бізнесу, ні "велика приватизація" не гріють душі громадян, яким, радше, доведеться думати над тим, як зігріти власні помешкання у час довгої й високотарифної зими. Ну, і, зрештою, сам факт "непослуху", здається, майже ручної ЦВК є симптоматичним.

Як і відмова Конституційного суду приводити до присяги щойно призначених за президентською квотою "свіжих колег". Я вже писав про те, що, прагнучи необмеженої влади й усіляко намагаючись усунути будь-які перепони на шляху реалізації такої захцянки, Зеленський, усупереч здоровому глузду і, зрештою, усіляким кадровим параграфам вирішив посадити "своїх людей" у не вакантні (за законом) крісла в КСУ. Тобто підкинути полінець у багаття задавненого конфлікту, спричиненого невмотивованим звільненням головного судді Тупицького і члена КСУ Касмініна. Вважаючи, що його укази оскарженню не підлягають, "юрист" Зеленський плюнув на реальну перспективу успішного оскарження призначень "своїх людей" у будь-якому суді, включно з ЄСПЛ. Але КСУ, - чи не вперше за 2,5 роки перебування Зе! при владі, - насмілився нагадати гарантові про Конституцію, яку той, за всіма приписами, мав би захищати сам. "Для того, щоб процедура призначення суддів Конституційного суду України та набуття ними повноважень відповідала вимогам європейських стандартів, установлених Страсбурзьким судом, неодмінно має бути дотримано приписів Конституції України, які гарантують верховенство права (правовладдя) в Україні та поділ державної влади", - сказав цього разу суд. Хотілося б вірити, що люди у мантіях захищали не тільки власне реноме і посади, але й зробили це з державницьких міркувань. Оскільки каток руйнівників інституцій зайшов настільки далеко, що громадяни мали цілком достатньо підстав остерігатися появи відверто колаборантських законів на кшталт "виборів в ОРДЛО" чи "амністії для бойовиків". І КСУ залишався чи не єдиною перепоною для "тихої" капітуляції перед Росією з волі Єрмака, Демченка та інших відомих персонажів вітчизняного "марлезонського балету".

Правда, події минулого тижня засвідчили, що агонія режиму пустила метастази у середовищі найбільшого досягнення популістів – монобільшості. Її реально штормить, - і не тільки унаслідок скандалу з відставкою спікера. Разумков, що був натхненником перемоги Кварталу 2019 року, обрав власний шлях, і прихопив зі собою два з половиною десятки однодумців. Аж ось і мажоритарник Роман Соха згадав про сумління: "Я хочу бути чесним перед самим собою та виборцями, яким я маю дивитися в очі", - заявив цей "сірий депутат-мажоритарник" і гримнув фракційними дверима. Хотілося б вірити у те, що його мотивували справді високі пориви. Але чомусь видається, що це типова поведінка щурів під час серйозного шторму. Якщо врахувати, що у групі Разумкова ще шість схожих до Сохи мажоритарників, то їм нічого не важить безкарно (тобто без втрати мандата) вийти зі "СН".

Те, що монобільшості вже за фактом немає, свідчить і голосування за звіт ТСК Безуглої, яка реально відбілювала Зеленського і Єрмака у справі "вагнерівців". "За" було… 212 "слуг" з 242-х…

Процес, безумовно, триватиме. Особливо, коли зважити на останні соціологічні заміри. Так, Київський міжнародний інститут соціології заявив про тектонічний злам в електоральних симпатіях наприкінці листопада. За його даними, найвищу підтримку мають "Європейська солідарність" (14,8% серед усіх респондентів і 17,1% - серед тих, хто визначився з вибором), "Слуга народу" (відповідно, 13% і 15%). Тобто вперше "слуги" поступилися політсилі "попередника". Не думаю, що це сприятиме згуртуванню дивного зібрання випадкових людей, які трималися за свого "найвидатнішого лідера", як воші кожуха. Поки він, принаймні про людське око, виглядав таким…

Ілюстрація з відкритих джерел

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін

Право публічно брехати

Я не втомлююся повторювати: Зе!режим здобув повноту влади в Україні на тотальній і брутальній брехні. На початках це була брехня безвідповідальних, але амбітних невігласів, керованих цілком певними залаштунковими сценаристами, з цілком визначеною метою. Та брехня загорталася у яскраві популістські папірчики "Кварталу", у захоплюючі для обивателя, на перший погляд, безневинні сюжети серіалу з Голобородьком, подавалася у численних "відосіках" коміка. Отож, говорити про відповідальність, — пуста розмова, оскільки хто б кому боронив у демократичному суспільстві висловлюватися з будь-якого приводу.

Тепер, наділений майже необмеженими повноваженнями, Зеленський та його свита вирішили, окрім іншого, узурпувати ще й право публічно брехати. Брехати, не озираючись на очевидні факти, на те, що самі говорили раніше, обіцяли; брехати, наплювавши на суспільну та міжнародну опінію, на мораль та будь-які етичні застороги. Брехати голосно, безкарно і головне — невпинно. Брехати, намагаючись, як казав німецький публіцист Вільгем Швебель, "з безлічі дрібної брехні зробити щось схоже на одну велику правду".

Публікація першої ж частини журналістського розслідування Bellingcat про реальність спецоперації українських спецслужб задля затримання військових злочинців з терористичного угруповання ПВК "Вагнер" продемонструвала, наскільки цинічно і беззастережно Зе! і його камарилья користуються цим правом публічно брехати. Коли радник глави Офісу президента Михайло Подоляк розповідає, що Bellingcat спростовує міф про залученість іноземних розвідок у діяльність нашої розвідки, то він мав би пам'ятати, що сам "найвидатніший лідер", викручуючись, мов вуж, від прямих запитань журналістів, заявляв буквально таке: "Це точно не була наша операція. Я точно розумію, що ця ситуація, ідея цієї операції була інших країн, точно не України, й те, що Україну максимально затягували в це питання". Але Подоляк фальшує, не моргнувши, вважаючи, мабуть, що "громадська думка не знає історії".

Та що Подоляк. Киньмо оком на парадигму "потоку свідомості" на тему спецоперації від самого Зеленського. 20 серпня 2020 року: "Навіщо ви ставите таке провокаційне питання? Навіщо зараз ви президенту України кажете, що операція планувалася? Я про це читав. Сумно, що деякі засоби масової інформації передрукували „Комсомольську правду“ (здається, російську), зробили з цього сенсацію в Україні. Я не знаю ні про який „злив“ якоїсь там операції". 24 червня 2021 року: "Я подзвонив Олександру Григоровичу, я попросив його, я його попередив, що готовий передати йому всю інформацію щодо цих людей, там були прізвища, ми розуміли, хто це такі".

Той же Подоляк, відбілюючи власного шефа, розповідає, що "Андрій Єрмак ніколи й за жодних обставин не міг навіть пробувати керувати розвідкою і тим більше якимись її оперативними заходами". Тоді з якого дива він опинився серед утаємничених у деталі операції того знакового липневого дня 2020 року? І чи стане заперечувати сам Єрмак, що саме він був промоутером "великого перемир'я" 27 липня, через два дні після планованого дедлайну операції?

Я часто думаю над тим, що штовхає цих людей, у руках яких, без перебільшення, — доля великої європейської країни, на такі очевидно нешляхетні і неприпустимі речі. Як на мене, мотиви можуть бути різними, — від далекоглядного передбачення чогось важливішого до банального страху за власні персони. У випадку ж з "вагнерівцями" цілком схиляюся до версії, яка побутує серед більш утаємничених. Вона присутня і в розслідуванні Bellingcat. Опитані Bellingcat колишні оперативники ГУР МОУ висловили думку, що однією з причин зриву операції могло стати упереджене ставлення президента та його апарату до Василя Бурби, який уже мав тертя з офісом президента. Тріумфальне завершення такої значущої спецоперації зробило б його героєм в очах широкого загалу і додало б йому політичної ваги. Ну, вчорашній комік не міг "поділитися оплесками" з непримітним і утаємниченим контррозвідником, банально через випрацюваний роками у його мізках нарцисизм і завищену самооцінку.

Взагалі, говорити про Андрія Єрмака, як і про його шефа, у конструкціях "ніколи і за жодних обставин не могли навіть пробувати…", — смішно і гірко. Вся політична практика Зе! та його посіпак базується на ігнорі меж повноважень і прав, окрім права тотально і публічно брехати. До, прикладу, Зеленський де-юре не міг призначати двох суддів Конституційного суду на… невакантні посади, але таки призначив. Цікава виходить ситуація, чи не так? Бо реально йдеться про делегітимізацію найважливішого органу, який ще спроможний (за присутності сумління і вірності присязі у суддів) зупинити волюнтаризм популістів. Зокрема, у випадку, коли вони наважаться ухвалити реально капітулянтські закони про вибори в ОРДЛО чи амністію для бойовиків.

Воюючи за право публічно брехати, Банкова і її господар, природно, не готові терпіти присутність інших, альтернативних джерел інформації. Історія стосунків Зе! з мас-медіа, яка рясніє і дрібними конфліктиками, і гучними скандалами, і направду боксерськими клінчами, потенційно може перейти у зовсім іншу площину, коли режим не зупиниться перед відвертими репресіями. Принаймні, "закон про олігархів" здатен не тільки заткнути рота опозиційним ЗМІ, але й просто знекровити їх фінансово.

Ілюстрація з відкритих джерел

  

Трагіфарс від Кварталу

Все частіше в інформаційному просторі звучить передбачення того, що, мовляв, Зеленський поступово набуває рис "трагічної фігури". Йдеться, мабуть, насамперед про особисту трагедію "найвидатнішого лідера", спричинену невмолимим падінням рейтингу, що його фіксують різні соціологічні служби. 

Так, до прикладу, "Социс" подає безпрецедентні досі цифри антирейтингів найзнаковіших фігур, які могли б претендувати у майбутньому на президентську посаду. Зеленський у ньому – лідер, причому, вже без лапок: 29,3 відсотка українців у жодному разі й за жодних обставин не проголосували б за донедавна 73-відсоткового "свого хлопця".

Трагізм фігури колишнього коміка – це, перш за все, його особиста історія. Звісно, учорашньому хедлайнеру "Кварталу" важко жити без оплесків, теплої ванни фанатського захоплення, вседозволеності, яку дарують акторові його глядачі. Та проблема у тому, що особисте будь-якого очільника так чи інак транслюється на його "аудиторію" – вчорашніх прихильників, тих, хто з різних причин вирішив поставити на "темну конячку".

"Комедію може грати один; для мелодрами потрібно вже двох; а для трагедії – трьох", - зауважив колись американський письменник та філософ Елберт Хаббард. Так і в нашому випадку: Зеленський у Кварталі грав вар'ята самотужки, після приголомшливого результату виборів його стосунки з фанатами набули рис мелодрамного і сентиментального медового місяця. А тепер маємо трагедію – Зеленський, його розчарований електорат і українська реальність після екватора каденції викінченого популіста та невігласа.

Недавно розмовляв із селянкою з львівського прикордоння – зони, яка 2019-го майже тотально проголосувала за "свого хлопця". Тепер вона з гіркотою згадує, як сусіди та знайомі напоумили її обрати "актора", який "не вміє красти", і "щось змінить". "Якби я тепер його зустріла, то, мабуть, не втрималася б, і потовкла йому пику", - каже жінка.

Це – людина з глибинки, яка обирала кота у мішку, не заглиблюючись у політичні нюанси свого вибору. А ось діалог доктора Євгена Комаровського та Дмитра Гордона значно "трагічніший", оскільки кидає світло на цілком очевидну річ, про яку нині вчорашні Зе!фанати воліють й не згадувати: "Так це і була наша з тобою дурна помилка. Ми з тобою лоханулися, і 73% так само лоханулися. Тому що нам було важливо, щоб це не була команда Порошенка. Ми лохи. Реальні. Я почуваюся винуватим", - каже доктор. І трагедія двох іменитих і, здавалося б, недурних людей, у тому, що їм, - завсідникам Олімпу і майже небожителям, - доводиться ототожнювати себе із легіоном лохів, яких вони (серед інших) допомагали одурити. Бо гасло "тільки не Порошенко" продукувалося як головний наратив російської пропаганди, а його автори знали достеменно, що другої каденції п'ятого президента не переживе імперський агресор.

Говорити про потребу та навіть життєву необхідність щеплень, - шкодити не лише електоральній довірі, а й взагалі – визнати безперспективність "другого терміну", на який вже сьогодні замахнувся "той, хто тільки один раз".

Та ж історія – із сумнозвісним "законом про олігархів", який, за задумом Зе!команди, мав би стати черговою фішкою у рейтинговому казино "Слуг". Однак і її вже можна схарактеризувати словами того ж Хаббарда, мовляв, "будь-яка історія – це гарно розказана плітка". Бо насправді, "воюючи з олігархами" на "олігархічних каналах", Зеленський і його радники прагнули сегрегації багатих і впливових українців на "наших" і "не наших". А сам закон, що виник у доволі сумнівний з правової точки зору спосіб, і містить ще сумнівніші дискримінаційні новели, мав, за задумом авторів та промоутерів, стати битою для неугодних. На Банковій вже й зараз не приховують, що з набуттям чинності, "антиолігархічна дубина" розв'яже руки Зеленському, перетворивши його на одноосібного автократа.

Однак елементи недолугого фарсу вже почали проступати крізь тонке мереживо політтехнологічної павутини. В олігархів – свої сценаристи, і вони вже роз'їдають "зелену більшість" у парламенті і ставлять напередодні зими на енергетичний шпагат Банкову та її господаря. Та й чому б не розглядати гарячкову медійну активність тих же таки Комаровського чи Гордона як заявку на майбутню участь цих персонажів у виборчих перегонах. А що як "ковтнуть" барвисту наживку?

Зеленському ж не залишається нічого іншого, як лише тішити крихти досі відданої публіки "відосіками"… прощання з вечерею. Сумнівне полегшення, скажу я вам…

Ілюстрація з відкритих джерел

Запрошені й обрані

За деградацією Зе! ідіотократії кожен зацікавлений може стежити, так би мовити, у режимі реального часу. Не минає й дня, щоб українське повітря не стрясали мікро — чи макроскандали. Та "колективний Зеленський" (вислів відомого публіциста Віталія Портникова) легко ковтає ці образи, досі почуваючись переможцем і носієм істин в останній інстанції.

Про кадрові ротації, затіяні минулого тижня монобільшістю можна було б і не говорити, якби не кілька штришків цього, з дозволу сказати, "пересування ліжок у владному борделі". Вони залишилися на узбіччі суспільної уваги, але, як на мене, доволі рельєфно дають зрозуміти, куди рухається чинний режим, і чому перед його фанатами маячіє перспектива депресії і безнадії.

Коли очільник фракції "Слуг" Давид Арахамія, з притаманною цьому типові маскою недоумка на фізії, розповідає, що монобільшість постановила для себе не слухати звітів екс-міністрів, то це свідчить, принаймні про три речі. Перша: "Слуги" не були зацікавлені у тому, аби призначені ними ж очільники важливих урядових відомств привселюдно з'являлися на публіці. Попри офіціоз звітів могли б бовкнути щось не надто приємне государевому вуху. Друге: Арахамії і його отарі глибоко наплювати на те, що країна і зокрема виборці мають право почути, що ж робили ці топпосадовці коштом платників податків. Третє: звіт був зайвим через те, що в Офісі президента вже ухвалили рішення про відставки Андрія Тарана, Олега Уруського, Олексія Любченка, про ротацію Олексія Рєзнікова і призначення Ірини Верещук, і відповідно, якісь ритуальні танці у Раді нікого не цікавлять.

Очевидно, що коло "обраних" звужується до кола найлояльніших, тих, хто "в темі" стратегії Зе-режиму, його дрейфу у керунку автократії, з усіма наслідками цього процесу і результату.

Узагалі до рекрутованих на міністерські чи віцепрем'єрські посади не мало б бути запитань. У тому сенсі, — що їх задавати й нікому. Але чомусь перед призначенням новоспечений міністр оборони, а ще кілька днів тому — віцепрем'єр з питань реінтеграції окупованих територій Рєзніков, — для вузького кола "обраних" розповідав про те, як інтенсивно працюють його підлеглі над документами про… амністію для ОРДЛО та визнання деяких документів цих терористичних організацій. Для "запрошених" цю інформацію на Банковій та Грушевського вважають зайвою. Навіщо засмічувати незаймані інтелектом мізки… Між тим, "обраним", виглядає, йдеться про повзучу "штаймаєризацію" України, а якщо вже зовсім відверто — про виконання "хотєлок" Путіна.

З цієї точки зору вже не виглядає випадковістю інформаційна війна між американськими ЗМІ, які, базуючись на даних розвідки, опублікували застереження про масовану передислокацію російських військ неподалік українського кордону, і нашим Міністерством оборони. Якщо виходити з "амністійної", скажемо відверто, капітулянтської логіки Банкової, то, звісно, "обраним" не варто дратувати Москву. А для "запрошеного загалу" теж не завадить інфантильна риторика на кшталт "У Багдаді все спокійно…".

Не можу не оминути і ще одного випадку вибіркової, а отже, — спотвореної політтехнологами ОПУ, подачі інформації. Йдеться про участь Зеленського у Кліматичному саміті в Глазго. Так от, — для пересічного українця ("запрошеного") Подоляк і його підручні склепали фейковий ролик з "виступом" "лідера", який він буцімто виголосив у компанії очільників багатьох країн. І лише "обрані" були в курсі того, що Зе! не виступав взагалі. Попри те, що його особисто запросив Джон Керрі, і його виступ взагалі-то мав би стати прекрасною нагодою для України розповісти світові про екологічні бомби на окупованих Росією територіях. Бо промова Зеленського планувалася третьою після виступів представників США та Канади.

Ну, от як реагувати на такі безпрецедентні вибрики популіста? Трактувати їх як безвідповідальність і тупе нерозуміння своєї місії і своїх повноважень? Як неповагу до міжнародного співтовариства? Як, зрештою, невиконання посадових обов'язків, роботи, оплачуваної з кишень платників податків? Чи як свідоме шкідництво задля досягнення цілком визначеної мети, дискредитацію держави і її громадян?

Час, гадаю, дасть притомним українцям відповіді на всі ці, наразі риторичні запитання. Але чи зрозуміють їх ті, хто свідомо погодився на роль "запрошених" і сторонніх спостерігачів на банкеті "обраних"? Наряд чи…

Ілюстрація: Сєргєй Соколов

Росія активізує деструктивний вплив на Галичині

Сутність кремлівської пропаганди – пошук існуючих протиріч в цільовому суспільстві, використання будь-яких інформаційних приводів, або створення власних, на які потім нанизується брехня, що повністю паплюжить дійсність і утворює нову реальність, що спирається на забобони, вигадані факти, або емоційне забарвлення історичних подій у вигідному Москві ракурсі.

Звісно, в кожному регіоні існують свої чинники, своя історія, своє унікальне відношення до тих чи інших подій, свій менталітет. На сході України найбільш гостро стоять соціальні питання, проблеми використання мови та історично тісні економічні стосунки з Російською Федерацією. На Закарпатті доволі легко можна сіяти розбрат, використовуючи наявні конфлікти між реальними етнічними групами, або вигаданими на кшталт "русинів".

На Галичині традиційною ціллю кремлівських пропагандистів є польсько-українські відносини, маніпулювання роллю ОУН-УПА в історії двох народів, провокування ненависті з використанням агентів впливу серед радикально налаштованих верств населення в Україні та Республіці Польща. При цьому, при публічно задекларованому "антифашизмі" Москви, її спецслужби насамперед тісно співпрацюють с представниками саме ультраправих угрупувань, спонукаючи їх до проведення постановчих провокаційних націоналістичних маршів та інших акцій. Не зайвим буде згадати хоча б так званий "марш націоналістів" цього року в Польщі, організований спеціально для російських камер, на якому несли російський прапор та клялися у вічній любові двох "братських народів" під нацистські та антисемітські лозунги. Або "вуличні марші пам’яті волинської різанини", яскраво висвітлені засобами масової інформації лише однієї країни – Російської Федерації. Ця тема найбільше використовується пропагандою Москви для провокування міжнаціональної ворожнечі. Причому, геть ніколи не згадується роль радянських партизанів в провокуванні того насилля. Після тих подій пройшло майже 80 років і про них ніхто не згадував. А знов актуальною ця тема стала в Польщі лише коли почалась Російсько-українська війна. Як каже класик: "Совпадєніє?" - питання риторичне. Для роздмухування ненависті, Кремль активно використовує агентів впливу, таких як лідер партії "Конгрес нових правих" Януш Корвін-Мікке та відомий польський псевдожурналіст Томаш Мосейчук. Останній активно грав роль волонтера і навіть був в зоні проведення АТО. Потім, коли заслужив собі авторитет у аудиторії, став постійним гостем політичних шоу в Росії, де викривав в українських добровольчих батальйонах "неонацистів" для потреб російської пропаганди. Згодом, після заборони йому в’їзду в Україну, перекваліфікувався у "польського незалежного експерта" і взяв для польського видання Onet.pl інтерв’ю у Пушиліна, легалізуючи для інформаційного простору Республіки Польщі ватажків терористів "ЛДНР", а заодно, нібито ненароком, "ввів у гру" ще одну добре відому в Україні та Росії, але практично не відому в Польщі дійову особу – відеоблогера з проросійськими і відверто антиукраїнськими поглядами Анатолія Шарія.

Це лише приклад того, на що може бути спрямована російська пропаганда, в залежності від конкретного регіону. Звісно на Галичині, зважаючи на історично високий відсоток патріотів серед населення, пропагандистам Кремля працювати не просто. Тому підшукуються будь-які актуальні приводи. Будь-то перехід Львова в червону зону по спалаху ковіду і нестача кисню для хворих, чи демонтаж радянської зірки на "Марсовому полі" в рамках  виконання програми декомунізації, яку в Москві вже охрестили як "информационную политику, направленную на очернение действий российских властей или граждан, прямо связанную с украинским национализмом.

Але, напевно, основні зусилля пропагандистів в регіоні і надалі будуть спрямовані на руйнування саме україно-польських відносин. Для цього експлуатуватимуться будь-які природні, або штучно створені приводи. Від пандемії, до начебто погіршення становища і дискримінації поляків в Україні.

Втім, між всіма сусідами, що віками живуть поряд, бувають різні часи. Сварки та непорозуміння, війни та примирення. Сподіваємось, що нашим народам вистачить мудрості не піддаватися на провокації Кремля, усвідомлювати всі події, які були між нами, та мирно і в дружбі жити поряд, підтримуючи один одного в скрутні часи. Наприкінці хотілось би навести, як приклад, чудовий напис на Личаківському цвинтарі при вході до меморіалу, який урочисто відкрили президенти наших двох країн: "Ми, президенти України й Республіки Польщі, відкриваючи меморіал Української Галицької армії й польські військові поховання 1918-1920 років на Личаківському цвинтарі, прагнучи зміцнювати українсько-польську злагоду на благо спільного Європейського дому, урочисто повідомляємо про історичне примирення й порозуміння між нашими народами".

Ілюстрація з відкритих джерел

Час равликів

Я сьогодні з черговою історією, яка, мабуть, матиме продовження. На жаль, нерадісне.

Десь з місяць тому мій сусід раптом запитав, чи я не в курсі, де можна вакцинуватися і скільки це коштує. Був щиро подивований тим, що тут – "шара". Ми з ним спілкуємося нечасто, знаю, що буквально донедавна він орендував дві ятки на сусідньому ринку. А ще – літав, прямо таки "світився" від перемоги Зеленського, який, на його думку, "прийде й порядок наведе з баригами". Поступово той ентузіазм згасав, а ось кілька днів тому я зауважив, що ятки на ринку закрилися, а його дружина у ліфті повідомила, що рушив чоловік у Польщу на заробітки. "Оренди не стягував, та й покупців зараз катма", - пояснила. "Ось для чого йому потрібна була вакцинація…", - зробив я для себе висновок.

Я не схильний впадати у моралізаторство чи повчати когось, як жити. Річ невдячна, і, мабуть, таки, геть непомічна. Ба більше, завжди знайдеться хор "народолюбців", які хутенько розкажуть тобі, що народ завжди має рацію, він мудрий і бачив все. Хоча досвід кількох останніх років дав чимало аргументів на користь протилежного висновку.

Власне, з цієї точки зору цікавою, як на мене, є думка письменника Андрія Бондара, озвучена ним під час публічної дискусії "Культура вибору: Як ми обираємо" у рамках цьогорічного BookForum-у. Аналізуючи електорат, що голосував 2019 року за героя телевізійного серіалу, а відтак – і за його склепану на коліні популістську партію "Слуга народу", Бондар (з цифрами ЦВК у руках) з'ясував, що його основу склали люди віком до 25-и та 65+. На підставі цього літератор робить несподіваний висновок: "Люди, які не мали досвіду опору системі, і люди, які мали можливість опору, але не опиралися системі, – голосують однаково".

Тобто, попри випробування воєнного часу, коли пасіонарна частина суспільства демонструє здатність і бажання опору, планка опірності загалу (умовних 73 відсотки) свавіллю і безкарності обраних ними ж владців катастрофічно падає. Психологи кажуть про "ефект дзеркала", що свідчить про невдоволення своїм же відображенням в люстерку, з яким, далебі, нічого не вдієш. Бо "свій хлопець", "президент на велосипеді", - реально є віддзеркаленням інфантильних, легковірних виборців. Принаймні, його ретельно спланований і відретушований імідж, за задумом сценаристів, мав би бути саме таким.

Мав би, але не став… І на екваторі каденції розчарованому і зневіреному Зе!прихильникові доводиться ковтати глевкі млинці від учорашнього кумира. Голограма насправді виявилася фальшивкою, а наслідки урядування телевізійного "супергероя" вже зараз виглядають катастрофічними. І одна річ, коли б мова йшла про матеріальні речі. З інфляцією, астрономічними тарифами і непідйомними цінами на продукти, з прийдешньою, ймовірно, холодною зимою і закладеними у недолугому бюджеті драконівськими податками українці вже спробують давати собі раду. Річ у суттєвішому: попри традиційну нелюбов "народу" до влади, у того ж таки народу за ці два роки суттєво атрофувалася життєво важлива риса – здатність до опору. Прийшов час равликів – коли не наділений мізками молюск ховається у власну мушлю з надією перечекати біду…

Згадаймо, як раніше суспільство реагувало на будь-які переступи меж його свобод і прав. Якою жорсткою і недвозначною була відповідь на утиски свободи слова, скільки людей збирали тарифні майдани, яке обурення здіймалося від чергових неоковирностей чи свавільних витівок чиновників. Фермент опірності не тільки живив суспільні процеси, додавав їм сенсів і, якщо бажаєте, драйву. Він, цей чинник, цементував демократію, тримаючи у тонусі її інституції – формальні чи неформальні.

Чи бачимо щось схоже зараз? Так, - суспільні дискусії, ба навіть баталії тривають у віртуальних світах, протестні настрої успішно каналізуються у фейсбуках чи телеграмах. Однак не забуваймо, що саме соціальні мережі раніше були каталізаторами реального протесту, який, зокрема, матеріалізувався у перших виступах другого українського Майдану, названого відтак Революцією Гідності. Нині ж равлики у своїх мушлях здатні лише на жалі й жовч на адресу уявних чи нав'язаних політтехнологами опонентів, - і на цьому вичерпується потенціал їхньої опірності.

А ще, можливо, спрацьовує дуже неприємне відчуття власної причетності до речей, які, переконаний, не матимуть виправдання. Зокрема, ковідного пекла, влаштованого "проффесіоналами" веселого жанру, що "розважалися" на корупційних схемах "Великого крадівництва" замість того, аби подбати про захист від пандемії. Сотні щоденних смертей, - і… єдиний "відосік" із закликом вакцинуватися, видалений з мережі майже миттєво, оскільки серед залишків фанатів "рейтингоносця" здебільшого равлики-"антивакси".

Є ще один небезпечний, але знову ж таки – вже освоєний українцями – аспект наслідків популістського режиму. Йдеться про старий тренд, який потихеньку знову починає виринати у суспільних дискусіях. Обивательське "противсіхство", - мовляв, кого б ми не обирали, все одно схибимо. Бо "там, нагорі", - свої схеми, закони та правила, бо там – "всі однакові". Так працює психологія "равлика", і цим успішно користуються політичні пройдисвіти й аферисти, коли на кону постане проблема нових виборів.

Але чомусь мені видається, що цього разу "равликам" не вдасться "перебути". Їх виколупають з непевних і крихких будиночків фатальні обставини. Не хотів би бути зловісною касандрою, однак все вказує на те, що Зе!режим невпинно йде до свого фіналу. Зруйнувавши демократію, його адепти та дійові особи не залишили іншого вибору активним громадянам. Суспільні катаклізми легко ламають уклад, стереотипи, змітають з політичної сцени вчорашніх всесильних "лідерів". А равликові мушлі для них - то геть дрібне…

Ілюстрація з відкритих джерел