Касетні бомби від  Human Rights Watch

Учора новинні стрічки  інформаційних агенцій рясніли повідомленнями від поважної міжнародної правозахисної організації  Human Rights Watch, яка звинуватила українських військових у застосуванні касетних боєприпасів, заборонених усілякими конвенціями. Відтак з’явилися категоричні заперечення наших компетентних осіб та установ. Питання, здавалося б, вичерпане. Однак...

Є такі люди, ба навіть – цілі структури, яких важко запідозрити в упередженості, дворушництві, тим паче, - у злих намірах. Однак час од часу із їхніх уст (наприклад, Германа ван Ромпея), або ж речників (коли йдеться про позицію цілих організацій) іноді лунають зовсім неочікувані, абсолютно несприйнятні речі. Відтак ми чуємо щось про «труднощі перекладу», неправильне трактування тощо. Журналісти називають незгарбних артикуляторів ще більш несуразних думок «корисними ідіотами».

До чого це я, запитає шановний читач. Та до того, що вчора стався доволі дивний збіг. Одного і того ж дня про застосування Україною касетних бомб на Донбасі заявила не тільки HRW, але й Міністерство закордонних справ Росії. Там уповноважений МЗС з прав людини господін Константін Долгов презентував третій (!) том «Білої Книги про злочини на Україні» (не прискіпуйтеся до займенника «на», подаю назву за тріумфальним повідомленням ТАСС). Так от, у цьому брудному пасквілі майже дослівно повторено «звинувачення» фахівців Human Rights Watch...

Постає проблема першоджерела. Книгу, знано, не підготуєш за п’ять хвилин. На це потрібно щонайменше тиждень. А на талмуд від Лаврова – значно більше часу. Повідомлення HRW нам подали, як свіже. Хто звідки списав? Гадаю, відповідь очевидна.

Нас звикли зацитькувати, коли йдеться про думку наших зарубіжних партнерів. Зовсім недавно об’єктом журналістської критики і не тільки, стали відверто антиукраїнські факти у діяльності окремих представників місії ОБСЄ на Донбасі. Human Rights Watch, здається, має шанси теж спричинити недовіру до себе після таких прикрих збігів.

Звісно, ніхто не має наміру транслювати окремі епізоди на всю досьогоднішню практику HRW. Але й не варто перекреслювати її корисним для Путіна «ідіотизмом». Бо якщо послуговуватися лекалами і чернетками з пропагандистських «білих книг» Кремля, то можна взагалі дійти до маразму. Виправдання «гуманітарних конвоїв», яким, в лавровській інтерпретації, Київ чинить опір, твердження про те, що «мільйони громадян України позбавлені можливості дивитися не тільки випуски новин, але й улюблені передачі російською мовою», - чого тільки не знайдеш   в презентаційній промові господіна Долгова. Особливо тішать його філіпіки про «неонацистські марші» в Києві і про те, що Росія «не втручається у внутрішні справи інших держав, зокрема й у внутрішні справи України».

Та залишмо Долгову його «білу книгу», хай покладе на полицю щефа і тішить власне самолюбство. Що ж до HRW, то побажаймо її фахівцям ретельніше ставитися до своїх «проколів». Адже вчорашній епізод – це граблі, на які наступила Human Rights Watch після жовтневого скандалу. Тоді, нагадаю, речник МЗС України Євген Перебийніс заявив, що шанована організація «стала жертвою елементарного шахрайства з боку терористів». Шахрайство ж Лаврова і К виглядає не таким елементарним, як тоді...

Ігор Гулик. Ілюстрація:  espreso.tv

Про долю  революції

Чимало політтехнологів, а ще більше так званих політологів, прогнозують Порошенкові долю Януковича. Мовляв, якщо чинний президент й надалі „танцюватиме на старих граблях”, він доведе, що глава держави в Україні, обраний на потребу моменту, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою. А от щодо висновків, то з такою публікою можна і треба полемізувати.

Реально визначити „долю революції” дочасні вибори 26 жовтня навряд чи могли. Переформатувати коаліцію – так, майже без сумнівів; дати країні нового прем’єра – так, як бачимо, за сприятливих обставин; визначити головних фігурантів майбутніх президентських перегонів – ледь не однозначно. Але повністю розвернути країну навряд чи поталанить.

Навіть найзатятіші опоненти Порошенка і його команди після Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і відмовитися від цих реалій, значить, – готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів – хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.

Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, залишиться Порошенко на своїй посаді чи піде, поступившись іншим.  Множинність згаданих вище середовищ, з одного боку видається дуже проблематичною у сенсі так званої „єдності нації”, бо переслідують вони розмаїті інтереси; з іншого ж – ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.  

Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста – ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін – абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).

Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли інтегруватися у світову господарку, і, врешті-решт, саме Майдан спрацював як доволі потужних іміджевий чинник у цьому процесі. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Порошенка-олігарха, і Коломойського, і Фірташа. Інша річ, що країна ще довго спостерігатиме за їхніми міжусобними чварами. Але нема на те ради, – так є повсюди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: avivas.ru