Імідж
такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми
котується у ласого на приколи обивателя
Спостереження за поведінковими стереотипами різновекторних політичних
середовищ мимоволі штовхає до висновку про певні алгоритми, стандарти,
притаманні усім представникам владного і опозиційного бомонду. Це не дивно,
особливо, коли врахувати, що інакодумці у нас, здебільшого, мають у трудових
книжках записи про державну службу, а коло осіб, що мають шанс потрапити на
вершину, обмежене певними цензами, не прописаними у Конституції, але такими,
які сповідуються не менш ретельно ніж "Отче наш" ревнивими
християнами. У зв'язку з цим мушу зауважити, що навряд чи вчасно ми перестали
послуговуватися терміном "номенклатура", уважаючи його атавізмом
соціалістичної доби, бо принципи добору і розстановки владних кадрів у
"демократичній" Україні навряд чи суттєво різняться від тих, якими
керувалися орговики комуністичних ЦК.
Проте, попри генеалогію, кілометраж апаратних коридорів, пройдених
зазіхачем на владний портфель, існують ще й певні світоглядні, ментальні
критерії, дотримувати які вважають за правило доброго тону. Пошанівок
авторитетів набув серед представників істеблішменту хворобливо-спотворених рис,
а від того, що, здебільшого, цей пошанівок не є щирим, а радше – мусовим, то й
вміння грати на публіку – річ вельми бажана.
Публіка, приміром, не проти попорпатися у брудній білизні – політиків,
начальників, сусідів. То чому ж не спробувати й собі продемонструвати
зацікавлення "тіньовою стороною" життя ближнього, тим паче, що імідж
такого собі "плейбоя" чи безпосередньої у дошку "чічки" вельми
котується у ласого на приколи обивателя.
Своєрідним фетишом українського політикуму стала, між іншим, як це не
дивно, спідня білизна. Тимошенко, фрази, вчинки і манера поведінки якої мають
здатність інфікувати легковірну тусовку, як от вкотре зараз, мабуть, мала б
остерігатися численних плагіаторів та епігонів. Якось, аргументуючи свою
відданість певній особі, вона зронила сентенцію, яку довго мусували вітчизняні
мас-медіа. Мовляв, погоджується бути прачкою на "задньому дворі"
виборчих перегонів. Очевидно, виконувати такі обов'язки важко, особливо коли
твої долоні оповиті мереживом від найкрутіших дизайнерів, а рівновага ніжок на
17-сантиметрових підборах ледь втримується неймовірною мобілізацією політичної
волі. Тому роль сепараторів "брудної
білизни" виконували за леді Ю. підконтрольні їй ЗМІ і штатні спікери з
партійних штабів.
Захисники схожих політтехнологічних стратегій сьогодні не коментують зміни
іміджу Тимошенко (природного, зрештою, роки беруть своє), а щодо етичного зрізу висловлюються на зразок Сімони Вейль,
яка вважала "культуру – засобом університетських професорів для
продукування університетських професорів".
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел
Кучинскі
