Серед секуляризованого світу, ба – у
постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про
сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї
несамості серед гурту, Майдану
Якось недавно британська
Independent опублікувала зворушливу статтю про результати дослідження так
званих вимираючих мов. З’ясувалося, що два тижні на планеті зникає одна говірка
якоїсь, зазвичай, дрібної народності чи нації. За приклад, автори наводять
нівхську мову. Нівхі – народ зі Східного Сибіру – вони не можуть сказати „все
просто, як раз, два, три”. Залежно від того, про що вони говорять – про нарти,
човни чи про сушену рибу, – вони вживають різні числівники. Власне, 26 різних
числівникових комплексів.
Але вимирає не тільки нівхський. Лінгвісти кажуть, що до кінця нинішнього
століття зникне половина мов світу. Носіями головних – наприклад, англійської,
російської та китайської (точніше, її мандаринського діалекту) є приблизно 80
відсотків мешканців планети, а 3500 „лінгвістичних карликів” залежать від
усього-навсього 0,2 відсотків населення планети.
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
Автор Independent резонно зауважує, що коли йдеться про зменшення популяції дельфінів чи китів, то люди, зворушені наслідками своєї ж діяльності, сентиментально ллють сльози і влаштовують акції протесту. А захисників мови – тобто того, що робить нас власне людьми, – можна порахувати на пальцях. Я не хотів би зараз вдаватися до ситуації з українською і повертати на оскоминні політичні манівці, провадячи якими дехто з лідерів гуртує свій електорат. Коштовність, розміняна на мідяки сумнівних дивідендів, втрачає свою справжню ціну лише для тих, хто несвідомий свого призначення.
Але окрім мов, – за бажання, можемо укласти доволі об’ємний реєстр речей, які серед спільноти трактуються, мов щось архаїчне, необов’язкове, невжиткове.
Серед секуляризованого світу, ба – у постатеїстичному суспільстві, – нам, зазвичай, бракує віри. Я не кажу про сакральне, мова про елементарну людську емоцію, сенсом якої є усвідомлення своєї несамості серед гурту, Майдану, відчуття того, що й інший, ближній, прагне жити за приблизно такими ж законами, що й ми, сповідує ідентичні нашим цінності, має ті ж проблеми. Доволі часто оця відсутність віри провокує нас на цілком неадекватні жести, ми сприймаємо чиїсь учинки за результат добре обмізкованої технології з подвійним дном, а чиїсь щирі наміри – лише за голослівні декларації. Коли ж про сакрал, – то годі говорити тут про якісь вищі критерії, позаяк життя підкидає нам мерзенні реалії здирництва, ошуканства в середовищі священичому, що більше – відсутність відповідей на запитання, які провокує щодень. А навіть – небажання відповідати, мовчазна згода з „сильними цього світу”, осторога перед невідомістю завтрашнього дня, завтрашньої влади.
До „червоної книги” інших, суттєвих, на нашу думку, речей цілком можна записати й шляхетність, яка полягає у, перш за все, дотриманні слова. Обрані нами провідники мали б вважатися взірцевими у цьому сенсі, все ж виходить – навпаки. Либонь, через це звичка ламати слово на догоду хвилевому контекстові міцно укоренилася у свідомості нижчих чиновників, вона присутня й на рівні особистісних стосунків, вона перетворилася на предмет якихось диких гордощів, коли комусь вдається „кинути” когось, зловтіхи і, як це не дивно, зверхності. Проте, зазвичай, такі „успіхи” швидкоплинні, і не тому, що „Бог карає”, а тому, що довкілля надзвичайно сприйнятливе до удач інших, воно починає діяти за випробуваним зразком, і учорашні „жертви” застосовують ті ж схеми, що їхні недавні кривдники.
Я абсолютно не маю наміру моралізувати, повчати когось, я просто спробував зафіксувати речі, які ми втрачаємо: на догоду іншим, собі, часові, – не важливо. І цей перелік, певно, можна було б продовжувати, бо процес скидається на снігову лавину, коли зрушена з місця грудка стає каталізатором тисячотонних зсувів. Годі зупинити їх... Лише на барикадах революцій ми розуміємо гіркоту таких втрат.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
