«Успіхи того чи іншого державного керівника,
який стояв біля витоків такого роду відродження
та модернізації країни, не можна піддавати сумніву,
навіть якщо цей керівник (Сталін – Авт.) відзначений лиходійствами…
Ми віддаємо ці історичні персонажі на суд Божий,
але ніколи негативне не повинно
давати права виключати все те позитивне,
що було зроблено…»
Партіарх Кіріл (Гундяєв). Промова на на
відкритті
виставки "Православна Русь. Моя історія.
XX століття. 1914-1945.
Від великих
потрясінь до Великої Перемоги». 05.11.2015
На тлі розмов про ймовірність «м’якого авторитаризму», – ними особливо
полюбляють лякати загал політики, які власне й сповідують близькі до
авторитарних течій початку минулого століття, – особливо контрастують порухи до
тоталітаризму сусідів України. Зі сумнівною екстравагантністю білоруського
«бацьки», здається, змирилися навіть у Європі. Може, там, за океаном, плекають
ілюзії, що Лукашенка, як його київський колега Кучма, зважить на невиїзну
перспективу і толерантніше поводитиметься із власним народом.
Натомість російський правитель свідомо обрав собі за мету збудувати на
рубежах вільного світу таку собі Північну Корею, і послідовно та наполегливо
втілює цей проект. Поодинокі острівки спротиву, які ще жевріють на берегах Москви-рєкі,
як от середовище Макарєвіча, Ахеджакової тощо, апелюють до того ж Заходу,
сподіваючись одним пострілом убити “двох зайців” – власного президента і спадщину
Сталіна. Акція проходить під супровід справжнісінької канонади – росіяни невтомно
вчаться захищатися від... ймовірної агресії НАТО, нервуючи тамтешні ПВО
регулярним порушенням повітряного простору.
Вишколи, (серед них і на наших кордонах) націлені, у першу чергу, проти прибалтів
– нових членів нелюбого Північноатлантичного альянсу. Але чи не можна
припустити, послуговуючись логікою кремлівських стратегів, не поталанило всім
вчорашнім сателітам СРСР?
“Імперія – це трансляція певного зразка на
весь простір”, – зауважує сучасний російський філософ Владімір Каганскій. Простір, окреслений не лише державними
кордонами, але й ментальний терен. Апологія Сталіна в устах Кіріла Гундяєва
цілком логічна, адже в Росії її освічені й не дуже діячі чомусь апелюють саме
до комуністичного диктатора, коли відчувають потребу порівнянь. Ось і Сергєй
Шаргунов на сторінках “Русского журнала” взявся “мочити” лібералів за допомогою
випробуваного вже слогану “Путін – не Сталін”. Запопадливість публіциста аж
надмірна, особливо, коли зважити, що більшість росіян ідентифікують постать
правителя саме із “міцною рукою”, себто з диктатурою. На відміну від білорусів,
для яких, як вже зауважено, таке сприйняття є реакцією самозахисту від системи.
Патерналізм “царя-батюшки” у свідомості
мешканця російської глибинки позбавлений будь-яких ознак навіть скупої
батьківської ласки: якщо він милує, то лише з власної захцянки, а не через
якісь раціональні, якщо бажаєте, “легітимні” підстави.
У цьому контексті українська ситуація
виглядає дивною. Здавалося б, бажати диктатури мали б мешканці політичних квартир
постколоніального стилю. Але навіть з середовищ Опоблоку не чутно таких
голосів. Натомість вимоги гетьманського бунчука для президента лунають з табору…
української ліберальщини. Чи то наші нацдеми таким чином підкреслюють свою
тяглість від містечкової шляхти, яка, за прикладом метропольного дворянства,
шукала милості у хоромах імператриць та імператорів? Чи, може, як писав
Винниченко у досі маловідомому Першому Універсалі Центральної Ради, хочуть, щоб
“місцева власть на Вкраїні була об’єднана
одним представником від Центрального Російського Правительства»?
У кожного своя
ідентифікація диктатури.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: o-leusenko-politolog.blogspot.com
