У пошуках прем’єра

Новітня українська історія як мильний серіал сварок між президентами і керівниками урядів

Арсеній Яценюк з «кролика» перетворився на «хитрого лиса». П’ятниця, 11 грудня, що за всіма прогнозами, мала стати фатальним днем для прем’єр-міністра та його команди, завершилася для них блискучою тактичною перемогою. Вислухавши образи від «партнерів» з коаліції і, звісно, з поріділих лав Опоблоку, отримавши жалобний букет і стусанів від не надто адекватного Олега Барни, Яценюк пішов із зали під куполом переконаним: він залишається.

Мистецтво шахрувати

Не відомо, чи діяв Арсеній Петрович самотужки, чи, може, йому асистували панове з президії ВР, особливо Володимир Гройсман, однак нардепи тепер мають всі підстави вважати себе ошуканими. У ту доленосну п’ятницю замість звіту Уряду, після якого публіка з Грушевського готувалася вказати прем’єрові на двері, їй запропонували банальний і прісний варіант звичайного дня уряду. Яценюк виграв час, - звіт про річну діяльність має надійти до сесійної зали на 15 днів до його офіційного оприлюднення керівником уряду, - отже, вважаймо, до Нового року. Далі – Різдво, низка свят, тож парламент прийде слухати чергову «коломийку» прем’єра у ліпшому разі під кінець січня.

Днями ВР має намір ухвалити новий Податковий кодекс і на його основі бюджет’2016. Фахівці пророкують, що ми отримаємо такі документи, після яких жоден із адекватних політиків не запрагне прем’єрського крісла. Жоден, крім «камікадзе» Яценюка.  Йому не вперше отримувати «кулю в лоб» і він… милостиво погодиться.

У висліді задоволеними будуть усі. Президент, бо надалі матиме «офірного цапа», до того ж стане реальною, на перший погляд, несусвітня обіцянка ПОПа про «чотири роки без виборів». Яценюк, - бо з нульовим рейтингом і рахітичною партією зможе надалі керувати фінансовими потоками. «Стратегічні партнери», найперше США, - бо, як їм видаватиметься, вдасться запобігти витвореній у мізках їхніх же аналітиків перспективі «узурпації влади» Порошенком. Олігархи, - бо не доведеться шукати нових шляхів і форматів для спілкування з новим «дахом».

А народ… Його згодовуватимуть обіцянками і креативними ходами, час од часу змінюючи раціон войовничою риторикою. Народ звично шукатиме винуватців і плутатиметься у трьох соснах відповідальних за його злидні, безвихідь і зневіру.

Вокзал не для двох

Давні мудреці радили, що, бажаючи дізнатися про майбутнє, варто озирнутися на те, що вже було. З такої позиції клінч прем’єра Яценюка і президента Порошенка виглядає не таким вже й екзотичним в українській політиці. Джо Байден майже за дідусем Фройдом проартикулюював з парламентської трибуни підсвідомі фобії американських кураторів України. Він згадав про Помаранчеву революцію, а, отже, і про конфлікт між «любими друзями» Ющенка і командою прем’єрки Тимошенко. У Штатах безпомилково діагностували симптоми схожої недуги у нашій владній верхівці постмайданного зразка 2015-го. Вашингтон небезпідставно остерігається, що чвари і взаємні звинувачення можуть згубити новий «український проект», а разом з ним – купу грошей американських платників податків, убуханих у не надто відомий загумінок Європи.

Як на мене, то для України, її мешканців та союзників існує єдиний варіант «ідеального прем’єра». Підозрюю, що не всі погодяться зі мною, однак написавши про це, гадаю, висловлю думку переважної більшості українців. Хай це звучить не надто демократично чи небездоганно конституційно.

Ідеальним прем’єром в Україні може бути тільки особа, яка відповідатиме за все. Або президент (у форматі президентської республіки), або канцлер (у системі координат республіки парламентської). Вітчизняний Буцефал двох не винесе.

Політика як історія міфів

Хтось із філософів зауважив, що годі жити ілюзіями, бо зіткнення міфів завжди напрочуд реальне. Досі нас переконували у тому, що чинна система державної влади є просто таки незамінною, цілковитою панацеєю від усіх українських бід. Натомість лякали перспективами безладів і розпаду у випадку, коли ми оберемо, скажімо, шлях класичної парламентської республіки; або ж загрозою авторитаризму, якщо забажаємо жити у республіці президентській. Але критики і опоненти що однієї, що іншої систем скромно й тихо мовчали про наочні приклади цілковито ефективних двох моделей в європейських країнах. Адже ніхто не візьметься заперечувати авторитет канцлерін Меркель у ФРН чи президента Олланда у Франції. Я вже не кажу про рафіновано президентську республіку у США.

Парламентсько-президентська республіка, як на мене, добра для сталих демократій, а не там, де лише починають освоювати ази цієї властивої цивілізованому світові науки. Для умов «гібридної війни», яку зараз розв’язано в Україні сусідом, такий «гібрид» влади не годиться й поготів. Колективна відповідальність трансформується у колективну ж безвідповідальність. Пошуки винних, а не державотворення, стають щоденною потребою мешканців владного Олімпу, а їхньою улюбленою роботою стає розподіл сфер впливу і контроль над фінансовими потоками. Міф про демократію стає реальною анархією.

Замість післямови

Я розумію, - ідеальних прем’єрів не буває. Рівно ж як і президентів, нардепів чи начальників жеків. Однак маємо приклади тих, хто наперекір обставинам зумів витягти свої країни з безпросвітного багна. Може, справа тут не в освіченості, патріотизмі і вмінні говорити. Може, варто бути амбітною, самодостатньою особистістю, яка, як це не банально, - почуває себе громадянином? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Вічні пошуки імперій

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Цікава річ, – останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішньополітичних симпатіях. Майдан-2 характерний особливою увагою до нього американців, відтак – тепер ми небезпідставно вважаємо Штати найвідповідальнішим союзником Києва проти агресії Москви.

Попри позірну діаметральність модерних українських координат (від Москви за Януковича до Вашингтона зараз), маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що у Вашингтоні, що у Москві, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо, ба неможливо. Навіть з огляду на тотальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і задавнені конфлікти, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru