Дискредитація влади

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема

Приватні розмови, – а часу для них було удосталь, – як не крути, та зводяться до того, що відбувається в країні. Власне, – а що відбувається? Якщо вірити розумникам-оптимістам, то триває нормальний для зародкової демократії процес, коли будь-які владні рішення так чи інакше ухвалюються, обов’язково тримаючи у рукаві якусь «краплену» карту. Як стверджують знову-таки розумники-песимісти, Україна вже проходила схожий шлях, і було це зовсім недавно – 2004 року. Тобто, на їхню думку, не йдеться про жоден поступ, радше про його відсутність.

Я гадаю, що 2004-й був знаковим лише тим, що вперше виявив нездатність вітчизняних еліт надалі пропонувати країні будь-які конструктивні рішення. Можливо, говорити про еліти тут зовсім навіть зайве, бо доволі довгий ланцюжок явищ і поодиноких фактів останніх років аж тепер, – коли державний механізм втрапив у справжнісінький колапс, – виявив, що еліта, по-суті, в нас одна, якщо мати на увазі середовище тих, хто здатен так чи інакше впливати на події. Поділ на «помаранчевих», «блакитних», «білих», «рожевих» годиться лише для активної частини населення, на верхівці ж усі барви вицвіли, і очікувати будь-яких кардинальних змін не доводиться.

Тут не йдеться про якусь провідницьку ідею, яка об’єднує позірно антагоністичні чи навіть близькі табори. Тут мова про те, що українська влада настільки вгрузла у своїх внутрішніх зв’язках, взаємозалежності, приватному інтересі, який можна легковажно назвати корупцією, що там, нагорі, кожен крок того чи іншого діяча диктується не озиранням на «народ», а на можливі адекватні чи ні кроки опонента. «Легковажно» – тому, що корупцію у нас трактують як «те, у чому я не беру участі» (Дм. Видрін).

Якщо порухи прогнозовані, – процес переходить у так звану «переговорну» фазу, коли ж маємо справу з несподіваним винаходом (зазвичай, «кидком») або ж діями поза усталеними рамками – істеричні реакції нагадують сварню перекупок на базарі.

Каста владоможців настільки зміліла, що кожен, знаючи все про іншого, розуміє наперед його можливі ходи. Вона ж, ця каста, змаліла до настільки вузького кола фігурантів, що призначити нового генпрокурора – це нездоланна проблема. До речі, замкненість, індеферентність еліти, вичерпаність її кадрового потенціалу, можливо, чи не найпереконливіший аргумент на користь стоп’ятсотих виборів.  

Але про вибори – пізніше. Зараз про те, що не маючи ресурсу для забезпечення своїх планів, опоненти, наголошу ще раз, – позірні, оперують постатями, які є давно скомпрометованими в очах глядачів. Спробуйте-но зараз пояснити народові мотиви, якими керувався Порошенко (читай – Ложкін), призначаючи купу своїх друзів на високі та хлібні посади. Для президента ці мотиви відомі, для виборця – ні. А якщо так, то народ (за твердженням ще одних розумників – «джерело влади») має всі підстави вважати, що всі, кого йому пропонують, – дискредитовані, корумповані, нечесні посягачі на владу. Це важко надається до пояснень, але витівки нинішніх керманичів зайшли так далеко, що аби виборсатися з багна, слід просто потопити у ньому усіх, хто його каламутив.

Я не дуже шаную розмаїтих радикальних ліваків за їхню "фривольну" поведінку, але чомусь мені видається, що вони таки мають рацію, вигукуючи зараз давнє гасло латиноамериканських революціонерів «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»). Правда, ніхто не каже, хто прийде на їхнє місце.

Ігор Гулик. Ілюстрація: amic.ru

Про корисність самвидаву

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні

Навіть у часи нинішньої розхристаної української свободи, коли не заборонено ні друковано лаятись, ні вигадувати про ближнього усілякі небилиці, не ризикуючи відтак бути належно покараним, в інтелектуальному середовищі ще жевріє вогник самоцензури. Мені важко пояснити цей дивний феномен, мабуть, то атавізм задавненої ментальності, адже навіть найзлиденніший і найупослідженіший українець завжди хотів виглядати на людях таким, як усі, сховатися серед безликої юрби, розчинити у ній своє «Я», бо так обачніше і певніше.

Уся ця моя бесіда до того, що й і сьогодні не завадило б, особливо політикам чи тим, хто дуже прагне такими здаватися, дещо притримувати язика за зубами, позаяк кожне їхнє слово сприймається публікою спочатку як одкровення, відтак як обіцянка, а ще згодом – як витертий часом мідяк, здевальвований і не вартий навіть поклону, щоб підняти його з битого шляху. У фейсбучних дискусіях поро хоботів чи адептів секти #зради якось та втрачається суть того, що відбувається насправді, у реалі.

Проблемою самодостатності українського провідництва власне й вичерпується надуманий дефіцит національної ідеї. Оскільки зверхники самотужки не можуть сформулювати ні завдань, що стоять перед нацією, ні шляхів до їх виконання, то завжди потребують підказок, шпаргалок більш досвідчених або впливових колег. Боронь Боже, я не закликаю до ізоляціонізму вітчизняної еліти, але надто вільне трактування шевченкового «…і чужому научайтесь» переходить іноді межі здорового глузду. Просто слід іноді читати бодай Франка, аби усвідомити, що "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» (курсив наш – Авт.).

Шляхетні наміри добра для свого народу, задекларовані перед світом, часто обертаються провалами і непорозуміннями у власній країні. Я вже не кажу про те, що виголошені за кордоном обіцянки потребують зусиль для їх виконання, а з цим також дуже проблематично. У висліді маємо розчарування і «синдром утоми Україною» у колі навіть прихильних до нас спільнот, як це було небавом після Помаранчевої революції і, схоже, має тенденцію до повторення зараз.

Знана в англомовному світі перекладачка Кобзаря Віра Річ в одному зі своїх інтерв’ю розповіла доволі курйозний анекдот. «Д"озповіла доволі курйозний випадок. чка Кобзаря Віра річим також дуже проблематично.тування шевченкового " потребують підказок. о певної міри мені шкода, що радянська влада не заборонила Шевченка – отоді його б читали і знали! – каже пані Віра. – Це як у старому анекдоті про росіянина, який переписував від руки «Війну і мир» – і на запитання, що ви робите, Іване Івановичу, відповів: «Це я для сина, щоб він подумав: самвидав».

Це – непряма порада нашим політикам: дещо зі своїх ідей залишати все ж у шухляді, або намагатися полагоджувати внутрішні справи у товаристві земляків. Таким чином можна зберегти імідж поважних політиків. А також подбати про те, якої думки будуть про них нащадки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: samlib.ru