Влада
зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби укласти правила
гри, перш за все, для себе
Процес
конституційної реформи, започаткований в Україні, буде тяглим. Не тому, що
еліти, зацікавлені у ньому, прагнуть розтягнути собі задоволення, повправлятися
у риториці і використати ще одну нагоду для політичного піару. Радше, тому, що
первинно влада зосереджує свої зусилля та інформаційний ресурс для того, аби
укласти правила гри, перш за все, для себе. На цьому основний акцент – на
переділі повноважень, на з’ясуванні форматів стосунків, на
підконтрольності, підзвітності і таке інше.
У наразі ще кволих дискусіях, спричинених, далебі,
існуванням хвилевих, тобто важливіших, зазвичай, проблем,
навіть поодинокі голоси не ставлять доволі важливе, як на мене. запитання: для
кого пишеться ця Конститція, і чи, з огляду на симптоми, згадані вище, потрібна
вона взагалі? Адже в умовах консенсусного суспільства гілки влади завжди
зможуть домовитися. Навіть якщо серед чиновницької братії знайдеться якийсь
невіглас або неслух, то йому завжди вкажуть на місце у кутку, згадавши про
зобов’язання, економічний чи партійний інтерес. І на кожного суддю, що
керуючись геть не правовими мотивами, ухвалить тим паче неправове рішення,
знайдеться інший суддя, який скасує його, спонуканий іншими неправовими речами
або ж політичними уподобаннями.
Гадаю,
значно важливішим є нині вироблення, а відтак ухвалення суспільного пакту між
загалом громадян і владою, який би зосереджувався на нових засадах стосунків
між ними, які народилися з поступом вітчизняної демократії. Отже, владу,
природно, слід трактувати лише як продукт
цих стосунків. І тому її проблеми, очевидно, є вторинними.
Зрештою,
пересічному громадянинові начхати, належить його задавнена проблема до
компетенції президента чи уряду. Йому вкрай необхідно знати свої права, –
інструмент полагодження цієї проблеми самотужки, і гарантії цих прав. Він воліє
бути переконаним, що ніхто, навіть Гарант, не зазіхатиме на його особистісний
суверенітет, на коло прав, якими він володіє, а у випадку свавілля цей
громадянин має знати чіткий орієнтир: куди йому йти, аби покарати кривдника.
Уміння
самотужки давати собі раду з власними клопотами, – це не просто риса характеру,
«моторність» чи «підприємливість». Це – мотив активності кожного члена спільноти,
який, у висліді, дасть підстави говорити про громадянське суспільство. Легко і
вигідно записати у Конституції, що джерелом влади є народ, читай – конгломерат
осіб, розрізнених не тільки приватним інтересом, але й ідеологічними смаками,
геополітичними орієнтирами. Яку владу може породити таке різношерсте
згромадження? Жодної або лише її симулякр. Спільнота самодостатніх має шанси
стати джерелом демократичної влади, ще Віктор Гюго наголошував, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення
обов'язку. Загальний закон — це свобода, яка закінчується там, де починається
свобода іншого».
Влада,
яка починає з написання законів для себе, аж ніяк не може називатися
демократичною. Ба більше, вона вдається до спекуляцій на своєму сакральному
характері, даючи «темним масам» зрозуміти, що її правові акти – то «Мойсеєві
скрижалі», істина в останній інстанції, а не продукт загального порозуміння.
Секуляризована спільнота з іронією сприйматиме такі фальсифікації, водночас
розуміючи, для чого запущений їхній механізм.
Мені
зауважать, що у будівлі уряду зріє проект референдуму на предмет майбутньої
Конституції. Але, по-перше, організатором плебісциту виступатимуть знову ж таки
автори Закону, по-друге, ніхто не позбавляв їх адміністративного та медійного
ресурсів, а, відтак, можливостей формування «потрібної» громадської думки.
Аби
зарадити справі, міркую, варто було б поставити все з голови на ноги:
ініціювати всенародне обрання конституанти – найавторитетніших діячів,
наділених не тільки мудрістю, але й довірою людською, – надати їм
інтелектуальну групу правників-законників, і у цьому середовищі виробити кістяк
Основного закону, який згодом і став би предметом для всенародного обговорення
та схвалення.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: blprizrak.livejournal.com
