Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, інжирний листочок порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. І все ж у сотнях емейлів та епістол, якими щодня повниться редакційна поштова скринька, знаходимо благання до совісті владоможців, натяки на варіант "пожити у ролі прохача", моральні мотивації для ухвалення позитивного рішення.

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.

Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії, прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації.

Цей елемент світосприйняття, як, на мене лише актуалізувався після відомих подій на Майдані. Направду, як у Бернарда Шоу, "якщо ви розпочинаєте зі самопожертви заради тих, кого любите, то завершите ненавистю до тих, кому себе офірували".  Нинішні ремствування з приводу "зради Майдану" спричинені масовою "самопожертвою", бо революція для багатьох була не усвідомленим бажанням побороти несправедливість, а більше офірою "заради тих, кого любили", себто знакових фігур здвигу, втілень совісті і справедливості. Тоді вони були поза владою, то ж у масовій свідомості не знайшлося місця для критичного погляду на те, що вони проголошували, що пропонували, яким чином відповідали на запити часу і прихильників. Нині ж, коли "вожді" обійняли владні посади, маємо ситуацію за тим же Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…".

Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb