Біда у
подвійних стандартах, якими й досі, незважаючи на відсутність окупанта, чужинця
у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за покликанням мав би бути взірцем
моральності і чистоти вчинків
Несмачні історії із численними заявами інтелігентів до президентів, прем’єрів
з вимогами (впишіть потрібне…) дають підстави погодитися з сумнівним, на перший
погляд, твердженням про відсутність в Україні такого соціального „прошарку”,
натомість існування середовища аполітичних інтелектуалів. У галицьких умовах це
ще й симптом задавненої недуги, яку свого часу змалював безжальними мазками
Іван Франко у своїх „Критичних письмах о галицькій інтелігенції”. Назва цієї
недуги – угодовство, яке вміє вбиратися у розмаїті шати, але не змінювати при
цьому свою ницу суть.
Я завжди подивляв цій рисі знаних і самодостатніх осіб, іменами яких можна
окреслювати цілі епохи у царинах їхньої діяльності, – в архітектурі,
містобудуванні, мистецтвознавстві, красному письменстві. Можна зрозуміти їхнє
бажання зробити значно більше, але ніколи не погоджуватимуся з ціною, яку вони
схильні платити за можливість втілити свої задуми. Адже ті, від чиїх забаганок
залежить доля нашої культури чи науки, – чиновники різного рангу, навіть
найвищого, включно з прем’єрами та президентами, – так і залишаться чиновниками
епохи Возницького, Марії Байко чи інших знакових фігур. Їх, цих справжніх
авторитетів, можна полічити на пальцях однієї руки, поза тим, керівників уряду
за 25 років у нас було чимало, а скільки ще буде!..
Біда, проте, в іншому, – у подвійних стандартах, якими й досі, не зважаючи
на відсутність окупанта, чужинця у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за
покликанням мав би бути взірцем моральності і чистоти вчинків. Про окупанта, – це певна алюзія знову ж таки
на Франка, але більшою мірою – на артикуляторів рабського становища національно
свідомих сил у часі комуністичному. Без сумніву, вони сьорбнули без міри
принижень та нагінок, але, будьмо відвертими, ніхто не ставив до стінки
промовців на так званих Народних Зборах у Львівській Опері 1939-го, вони
самотужки писали свої „полум’яні спічі” во славу
батька Сталіна. А окупант відтак зумів уповні витиснути зиск від таких промов,
переконуючи цивілізований світ у свідомому виборі галичан на користь
большевизму. Мені зауважать: польські репресії, бажання жити „у сім’ї вольній, новій”. Але вже тоді був доволі промовистий
приклад родини Крушельницьких, були знання про Великий Голод...
Ніхто не водить й руками підписантів усієї тієї епістолярної спадщини, що
нагромадилася упродовж чверті століття. Причому, зауважте, її ганебність не у
тому, що люди хочуть про щось писати. Ганебним є виправдання, яким
послуговуються: мовляв, нам передали, що президент (прем’єр etc) так хоче... Завтра президент захоче необмеженої влади,
і ми погодимося на тому, навіть не задавши собі труду помізкувати над
наслідками, зрештою, над своєю власною долею. А післязавтра народ обере іншого президента
і що, – „на колінця припадемо”? Навіть, якщо цей народний вибір буде нам не по
нутру?
Але… Дармового сиру не буває. Я чудово розумію глибину вдячності
письменників за відремонтовану Спілку, чудово розумію Бориса Возницького, який колись
збирав ледь не на папертях копійки на порятунок замків. Але вдячність владі має
певні межі, і вони, зазвичай, окреслюються самими особами, їхньою самоповагою,
і, якщо бажаєте, відповідальністю. А казуїстику довкола термінів „порозуміння”
чи „угодовство” ми вже чули.
Ігор Гулик. Ілюстрація:
caricatura.ru
