Корупція процвітатиме
у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу.
Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня
безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку
можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на
лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків
Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української
спільноти. Це ж, у свою чергу, означає дві речі: перша з них очевидна – країні потрібна, як повітря, ротація еліт;
друга – трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 25 років
незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.
Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові парламентські
вибори (за прогнозом опозиціонерів-оптимістів, – через щонайбільше півроку) ми підемо,
взявши актуальний нині анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого
голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за
академіка Павлова...”.
Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується
на тесті, який недавно пройшли львів’яни. Їм також, з’ясувалося, долеко не байдуже, хто із ймовірних
президентів мав керувати містом. Прагматичні політтехнологи Садового вправно
вивели у другий тур «свободівця» Руслана Кошулинського, і за всієї симпатії до
вояка АТО, значна частина галицької інтелігенції фактично бойкотувала другий
тур. Бо чудово пам’ятає «блиск і злидні» «свободівської» більшості у міськраді
минулої каденції.
Оскільки вибору у схожих ситуаціях фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий,
приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею,
бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків.
За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді
опонента бодай на одну особу, то матимемо «репрезентанта». І система
працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть
обранця ще міцніше.
До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме
плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав
платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему
правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо,
заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку
його не надто правомірних вчинків.
Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки
незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали
потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні
статки вони дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал – це щось
нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клінта до
банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його,
можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти
у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заікнувся про суспільний
капітал?
Ігор Гулик. Ілюстрація:
anekdot.ru
