Літо – не кінець історії
по-українськи. Тільки її преамбула…
Амплітуда маятника суспільних емоцій в Україні поступово гасне. Річ,
видається, самозрозуміла: літо, сезон відпусток, зрештою, спека і бажання
релаксу. Окрім того, як на мене, загал поступово звикає до карколомних зигзагів
між #зрадами та #перемогами, йому не під силу побороти ці «американські гірки»
настроїв та рефлексій, він шукає собі захисту у мушлях родинних гнізд або
заморських курортів. Спокійне плесо здатні зворохобити певні незначні трафунки,
до прикладу, катастрофа футбольної збірної у Франції або ж відблиск пожежі на
Грибовицькому сміттєзвалищі. Але не вони визначають тренди серед спільноти, що,
здається, отямилася після Майдану і перших жертв російсько-української війни.
Реформи як
процес імітації
Влада нарешті домоглася свого: вона переконала людність у тому, що не варто
сподіватися на те, що очікуване і – головно обіцяне - «світле майбутнє» прийде
з першими сонячними променями завтрашнього ранку. Як ото ще недавно, якихось 25
років тому, його, «світлого майбутнього», слід терпляче чекати. Попри
екзальтовані виступи окремих «ревізіоністів» на кшталт «нинішнє покоління
радянських людей житиме при комунізмі», рівно ж як і всупереч деяким
«єврооптимістам», що досі наївно чекають манни небесної «безвізу».
І Порошенко, і Парубій, і, зрештою, Гройсман самі не проти, аби той
«безвіз» разом з іншими принадами євроінтеграції стали реальністю. Бо це,
по-перше, дало б їм карт-бланш на ще кілька років перебування у зручних фотелях;
по-друге, надовго заціпило б писки численним опонентам, серед яких водяться і,
здавалося б, давні приятелі і сумнівні однодумці.
Але ті ж таки важковаговики української політики знають й інше. Чим довше
триватимуть запропоновані ними реформи, тим зручніше користатися з них як зі
своєрідного фігового листочка для прикриття власної безпорадності чи навіть
певних непублічних планів. Бо що б не казали закордонні партнери і донори,
зміни в Україні є. Їх просто таки не можна не зауважити на тлі сірятини і стагнації
суспільства зразка 2013 року. А раз є, то чому б не попросити чергових траншів
на богоугодне діло?
«Поспіх годиться лише під час полювання на бліх». Таке не вельми естетичне
гасло варто було б вивести над парадними входами в АП, Будинок уряду та й
Верховну Раду. У цих трьох адмінбудинках добре тямлять, що динамічний процес
реформ виштовхне з посад «горе-реформаторів», позбавить їх політичного
майбутнього, а у найрадикальнішому варіанті – навіть свободи. Звісно, хто б
погодився на такі перспективи? Лише камікадзе. А останній з них, той, що «куля
в лоб», зник з суспільного виднокола і не подає ознак життя.
Літо 2016-го – час не для пасіонаріїв, а для імітаторів. «Антикорупціонери»
роблять вигляд, що взялися за гучні справи, новий генпрокурор вибрався на
тривалу «риболовлю»; поза тим, розмаїті правники та лоєри «репресованих»
бавляться у піжмурки з вітчизняними законами, - а вони, ці закони, направду,
мов дишло.
Технологія
«з пустого в порожнє»
Коли народ не може втішатися від реальних здобутків або ж розпачати від
реальних втрат (а ці, останні, стали настільки неодмінним атрибутом буднів, що
вже й не здатні спричинити повноцінну емоцію), за справу беруться кріейтори.
Коли влада не здатна досягти цілей (а ці, останні, є непевними не тільки з
огляду на доцільність, а іноді – й на здоровий глузд), вона залучає до справи
політтехнологів. Саме вони здатні на палімпсести, в основі яких – звична неприваблива
реальність, зате нашарування блискучі й гарні.
Коли і народ, і влада погоджуються на правила саме такої гри, тоді
перспективи країни стають ефемерними, як первинно ілюзорним є гламурний успіх
усіляких там шаманів від політики.
Це вони підготували і втілили цього літа кілька політтехнологічних операцій,
які, гадаю, варті того, щоб згадати їх тут буквально кількома словами. Йдеться
про намагання президентської команди змусити своїх колишніх партнерів з
коаліції, а нині – опозиціонерів, проголосувати за зміни до Конституції.
Першою жертвою масовиків-затійників з Банкової став «сонцесяйний львівський
мер». Варто було йому продемонструвати президентські амбіції, варто було
«Самопомочі» стати у позу опозиції, притаманну усім зазіхачам на найвище
державне крісло в Україні, як з-поза спин галицьких «європейців» почало
виринати неприбране ними ж сміття. На волання про допомогу з Києва прибули
специфічні асенізатори з відомства Авакова, та ще й в таких кількостях, що
варто тепер прибирати вже за ними. АІСу доведеться розгрібати не тільки
грибовицькі авгієві конюшні, а й провітрювати власну парадну одіж, скроєну під
президентську кампанію.
Другий на черзі – Ляшко. «Скотиняки» вдало переплутали його помешкання із
віллами стовпів режиму «золотого батона», і таким чином головний радикал блискавично
втратив імідж «свого-у-дошку» для численних любителів його атракцій з числа
сумнівної публіки. Причому, зробив собі розголос власними руками, тобто
спокусився на першість у… фейсбуці.
Третя – Тимошенко. Їй ще довго згадуватимуть «газову угоду» з Путіним, але
недавня американська злопам’ятність Гройсмана особливо вчасна: тарифи злетіли,
мов дуті рейтинги ЮВТ від сумнівних соціологів, а винною в очах влади і народу,
як завжди, виявилася «невістка з косою».
І все це – заради трьох сотень голосів у парламентській залі, голосів, яких,
за звичних розкладів та ситуацій, Порошенко з командою ніколи б не зібрав…
Це,
врешті-решт, політика…
…але не слід забувати, що вона таки реальна, не віртуальна. Літо мине, а
разом з ним і релакс з розслабухою. Посполиті отримають перші космічні платіжки
за газ-воду-тепло. І навряд чи їм сподобається «красота ігри», затіяна
можновладцями для того, аби надалі користати зі свого становища. А що українці
полюбляють ламати владні ігриська, гуртуючись на Майданах саме восени, - до
ворожки не ходи, таки так.
Ігор Гулик
