Покоління розбещеного лібералізму

Принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів

Із усіх визначень, якими намагаються характеризувати наших сучасників знані інтелектуали, мені чомусь найбільше припало до душі Сверстюкове. Відомий правозахисник і філософ якось зважився виголосити його публічно, в одному з численних інтерв'ю: "Я належу до покоління розбещеного лібералізму, яке читає багато книжок і пройшло через багато спокус… Ми захоплювалися протилежними течіями і проходили всі, не тільки спокуси, але й вітри, і часом піддавалися тим вітрам".

Напрочуд влучно, чи не так? Напрочуд суперечливо, – атож! Сверстюк дивує відкриттям того, що навіть серед тоталітарних морозів у надрах зневіреної сіроми народжувалися "розбещені ліберали", – але ж чи не його особистий приклад, і приклад сотень (тут пан Євген, як на мене, дещо лукавить, наводячи Стусове "мало нас, малесенька щопта"), – яскраве підтвердження "вічності бунтівливої стихії"?

Інша річ, – трасформація "розбещеного лібералізму" у прикладну політику тих, кого, здавалося б, можна вважати прямими спадкоємцями "шістдесятників". Зауваження "здавалося б" тут, можливо, не вельми коректне, позаяк знакові фігури носіїв ліберальних цінностей нині розмиті середовищем крамарів, екс-комсомольців і пройдисвітів. І суть, мабуть, не у фундаментальних цінностях еліти чи тих, хто легковажно лічить себе такою, суть, як на мене, у тому, що П'єр Манан, історик лібералізму, приховує за фразою "Джерелом певних із найбільших лих новочасної політики є самі принципи цієї політики".

Нічого дивного, – принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів. Сверстюк переконує, що вони також зазнали нагінок, але ці нагінки, здебільшого, полягали в обмеженні самореалізації особистості. Хто зна, чи є витонченіша кара, чи є більш досконалий механізм поневолення, ніж власноруч зведені для себе в'язничні мури? Це сьогодні можна полемізувати про героїку репресованих і боягузство мільйонів, але здаймо собі справу з почуттями, приміром, сільського вчителя, якому доводилося щодня, щоуроку потерпати від сорому за вкотре сказану дітям брехню. Не слід шукати романтики боротьби там, де саме життя є виснажливою боротьбою за виживання духу.

Сьогодні задавнені комплекси повертаються. Мені розповідали, як геть у стилі сусловських часів викликають на килим до міністерства культури поважну людину, "розбещеного ліберала" за те, що посмів висловитися на сторінках закордонної української преси про те, що коїться вдома. Здавалося б, де – у царині культури! Якими б принципами не керувався Порошенко, його переконань замало, аби здолати засилля чиновництва, яке, одягнувши костюм від Армані, й досі почувається вбраним у форменний однострій.

Або ж Пінчук поруч з Френсісом Фукуямою. "Не всі з культурних звичаїв, які вважаються чеснотами, сприяють нагромадженню суспільного капіталу. Деякі з них можуть бути корисними лише індивідуалісту…". Американський неоліберал якось привозив до Києва свою лекцію, мабуть, не знаючи, що її висновки дуже промовисто окреслять тип гостинного Пінчука. "Розбещеність" зятя Кучми – не у специфіці його смаків, які не лягають у прокрустове ложе національних "культурних звичаїв", а у тому, за чий кошт він втішається можливостями їх реалізовувати. Приватний інтерес, запакований в обгортку "добра нації", не є творчим первинно. Здебільшого, він невдала калька з чужинських практик меценатства, з вихолощеною суттю тези про праву руку, яка не знає, що коїть ліва.

Сверстюк з цього приводу – однозначний: "Патріотизм, про який ви говорите,треба назвати фарисейством. Так само як релігійність зручна - це теж фарисейство… В тіні святощів дуже багато фарисейства було і буде".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Культурна дистрибуція

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам

Понад сорок років тому у комуністичному Китаї розпочали кривавий експеримент, названий тамтешніми правителями «культурною революцією». Нагінки на внутріпартійну опозицію, всіх, хто насмілювався суперечити вченню «великого Мао», тотальне винищення села, вакханалія хунвейбінів, які незабаром самі впали жертвами каральної машини, політика «завдавання ударів обома руками» – проти американського імперіалізму і совєтського ревізіонізму – і 20 мільйонів убієнних... Відстрілювання горобців у небі над рисовими плантаціями обернулося пострілами у власний народ, з відлунням на площі Теньаньминь вже після смерті «керманича».

«Усяка влада полягає в організації ідолопоклоніння», – написав великий Бернард Шоу. У КНР все починалося з цитатників Конфуція, аби відтак перевтілитися у цитатники Мао. Найкращим інструментом, а відтак і феноменом цивілізованого фетишизму влади є, як не дивно, культура – царина, природно, вільна та незаанґажована. Складні ідеологеми виявляються важкими для мізкового травлення загалу, а емоційні пісенні рулади чи речитатив саг засвоюються без проблем, беруть за живе. Близькі й зрозумілі зазвичай консервативній публіці креативні знахідки політтехнологів, – френч Кастро, берет Че Гевари, коса Тимошенко, – стають елементами «ідолопоклоніння», ба більше, – формують тип поведінки для своїх носіїв. Для електрика з Ґданська, майбутнього Президента демократичної Польщі Лєха Валенси вистачило фрази про свій «статок» – пару подертих шкарпеток, – аби його зрозуміли тисячі таких же знедолених... А Яцека Куроня назавжди запам’ятали у джинсовому костюмі, який чомусь пасував йому навіть на найпрестижніших зібраннях. Це як у Квавзевіца: «Однострій робить вояка, а ряса священика».

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам. «Організацію ідолопоклоніння» віддано на відкуп посередникам: за комунізму – «орговикам», у вільному суспільстві – свавільному чиновникові. Відмінність між двома типами «культурних дистрибуторів» у тому, що перший першочергово дбав про ідеологічну цноту підлеглих зокрема і «культурного процесу» назагал. Іншому розходиться на цінностях ринкової доби, власне «бізнесовому» підході навіть до делікатного духовного продукту. Бюрократові байдуже, що є предметом вселенського торгу – фрески Бруно Шульца чи історична бруківка з площі Ринок. Він ладен зруйнувати пам’ятники давньої Месопотамії, аби відтак перетворити їх відновлення на  піар-акцію і засіб здобуття мільйонних прибутків для визначеного кола підрядників.

Постреволюційний ентузіазм «культурних дистрибуторів» в Україні характерний конфузами «Ґринджолів» на Євробаченні, протистоянням Мінкульту з колективом театру російської драми, теперішніми скандалами з надр відомства Кириленка. Схожу ситуацію спостерігаємо й у мовній царині. Сергій Жадан, презентуючи у Львові свою нову книгу «Гімн демократичної молоді», висловився так: «Насправді у нас все нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагалися щось змінювати. От недавно прийняли якийсь статус російської мови як регіональної, чи, навпаки, намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть втручатися в культуру, тоді все буде добре».

Але коли й хто з політиків дослухався до думки письменника? У мене складається враження, що знання владоможцями літератури, приміром, обмежуються цитатами, вставленими референтами у тексти їхніх спітчів. Так чиновник стає посередником не тільки між владою і народом, але й між владою і культурою. А коли смаки формує «дистрибутор», то чого дивуватися, що у поважних фотелях у нас, здебільшого, крамарі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb