Утома від ілюзії

Лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли депутат німецького бундестагу Манфред Ґрунд каже, що «втомився» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?
Зрештою, Грунду гарно відповів Адам Міхнік: "Нині я чую арґумент (i від кого чую? – в об’єднаній Німеччині!), що більшість росіян підтримує Путіна. Саме в Німеччині цей арґумент мене не дивує, бо це є та країна в Центральній Європі, яка більшим хіба відсотком, аніж 80, підтримала диктатора. У консервативній Німеччині маляр-невдаха з Відня, австрійський єфрейтор, який заволодів душами, умами та серцями німців – він що, репрезентував німецький національний інтерес? Ні, він Німеччину довів до катастрофи. Я стверджую, що Путін своєю авантюристичною політикою теж доведе до катастрофи, тільки вже своєї нації".
Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.
Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.
Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися. Хоча "зміни не можуть ставатися так швидко, як ми цього потребуємо, - вважає Славенка Дракуліч, хорватська письменниця. - Це дуже повільний процес. Думаю, що боротьба з ментальністю – це одна з найскладніших битв, які тільки бувають. І також думаю, що в цій частині світу ми досі потребуємо людей, які сказали б нам, власне, в категоріях моралі, що слід робити".
Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Віктор Кудін

Олег Синютка у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Про внутрішню еміграцію

З успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України

«Громадянська війна — час тотальних зрад і хаосу. 

Час ударів у спину, засідок та нічних нальотів.
Час обманутих ілюзій про лояльність.
Час, коли не носять мундирів та розпізнавальних знаків»
Євген Шибалов

Попри «реформи», корупцію, перебіг АТО та цілу купу речей, з якими доводиться мати справу українцям зараз, є ще один комплекс проблем, на які не варто заплющувати очі. Тема – делікатна, оскільки йдеться про людську гідність, яку прагнув повернути Майдан.
Мене чомусь не тішила і не тішить статистика охочих прийняти і прихистити у себе численних біженців зі Сходу. Рівно ж як і пошуковувачів притулку з Росії, цієї хвилі гнаних (а чи гнаних?) режимом Путіна, утікачів і, тим не менш, прихильників «русскаго вєлічія». Не тому, що маю черстве серце, чи біди тих людей оминають мене стороною. Ще на початку «процесу» мені чомусь спали на думку слова Володимира Винниченка, який у «Відродженні нації» ділився своїми враженнями від схожих процесів. Тоді, на думку українського посадовця, рівно ж і письменника, рятуючись від большевицького терору, до Києва перебралося «усе московське сміття». І не було на те ради, відтак воно роз’їдало кволу українську державність, влаштовувало демарші невдоволених, відверто підтримувало антиукраїнські випади – аж до агресії тих таки большевиків.
Ось і зараз маємо справу із чимось схожим. Про це влучно написала днями Оксана Забужко. Не кажу, що тотально, але й не рідко, волонтерські організації, керуючись найвищими людськими почуттями, допомагають вирватися із зони бойових дій людям, які ще вчора відверто волали «Расея пріді!». Нині вони втихли, але залишилися зі своїм переконанням – на Майдані стояли фашисти, Донбасу загрожують орди «бендеровцев». Ситуація просто таки нашіптує їм, що варто перечекати бурю «в теплі», тим паче, що хтось легковірний добровільно взяв на себе роль «доброго папи».
Ось і живуть у Новопетрівцях, у карпатських санаторіях, сховавшись за жіночі спідниці і дитячі підгузки, здорові мужики, які не проти закурити і випити, добре поїсти за чужий кошт. Їм добре, і жодної хвилини їм на гадку не спаде думка, що, мабуть, варто було б повернутися, взяти до рук карабіна і захищати власну домівку. Навіщо, - хай це зроблять ті «дурнуваті», які мерзли на Майдані за якусь «європейську мрію». Навіщо - військкомати відловлюють вже ледь не калік, аби забрити їх до війська або ж "збрити" з них хабара. А що візьмеш з нещасного "біженця"?
Певна річ, до справи тимчасових біженців слід братися раціонально. Практика європейських воєн минулого століття підказує, що для тисяч «ді-пі» варто влаштовувати фільтраційні табори, де можна було б з’ясувати не тільки потреби вигнанців, але й більш-менш засвідчити або заперечити їхню лояльність до гостинних господарів. Бо інакше - з успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України. Я розумію, що панове Кісєльов та його «криша» не промине нагоди покричати про «фашистські концтабори» київської «хунти», але пошо нам зважати на маячню ненормальних, коли йдеться про національну безпеку?
Є у цій ситуації й чисто соціальний момент. Його зауважив Євген Шибалов у «Дзеркалі тижня». «...основні соціальні групи симпатиків ДНР і "русского мира": пенсіонери, люмпени, урядовці-депутати, міліціонери та дрібнокримінальний контингент. Що спільного між цими, здавалося б, досить різними людьми?
Тільки одне — паразитарність... І сьогодні зі зброєю в руках відстоюють "святе" право брати, нічого не даючи натомість.
Як і належить паразитам, вони захоплено знищують свою кормову базу, не думаючи про наслідки. Вихлюпують застарілу класову ненависть до "ненажерливих злодюг".
Зауважений соціальний момент може з часом перерости у соціальний конфлікт. Бо нинішній благодійник врешті-решт замислиться над тим, чому для «переселенців-колабораціоністів» держава пропонує ледь не «манну небесну» - земельні ділянки, роботу, гроші, а він, - хто власними руками тягнув на собі і родину, і бізнес, і податки для тієї ж таки держави, - й надалі залишається у ролі водовоза.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kasparov.ru

Загрози демократії: диктабланда

Перед перспективою конституційних змін мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії

У час „розвою народовладдя” годі говорити про якісь загрози демократії. У ліпшому разі тебе обізвуть фантастом, у гіршому ж скажуть, що займаєшся провокаціями. Але, поза тим, виборчий процес, з яким ми мали справу донедавна, містив у собі кілька доволі симптоматичних елементів, поговорити про які варто.

В Україні задекларували необхідність змін до Конституції, ба більше, - у певних речах дійшло до другого читання конституційних реформаторських законів. Певна річ, мотивації учасників процесу– різні, але, у принципі, можемо зважити на одну суттєву річ: мова йде про повернення до певної смуги чергових експериментів, під час якої мала б остаточно визначитися модель модерної української державності.
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua

Міхеїл Саакашвілі у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Наука ненависті

Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків

Людина хоче побачити Бога, 

та ще більше Богу хочеться побачити людину
Яков Кротов 

Вам ніколи не спадало на думку, наскільки змінилися ви, ваша родина, ваші близькі і знайомі за час, що минув від того фатального нападу «Беркуту» на беззахисний студентський Майдан?
Вам не здається, що хтось наполегливо і послідовно заповзявся записати нас з вами на курси ненависті. Спочатку вони видавалися короткотерміновими, такими собі, - якщо порівнювати з мовними, то на рівні володіння «зі словником». Відтак «педагогам» здалося, що їхні вихованці надаються до більшого, і вони вирішили продовжити свої лекції і практичні заняття.
Ми вже звикли прокидатися і, увімкнувши телевізор чи комп’ютер, отримувати чергову денну пайку негативу. Далебі, не такого, що пригнічує, а навпаки – активізує ненависть до всього і всіх – до влади, реальних і вигаданих ворогів, до тих, хто поруч, хто промовить слово, по-своєму потрактоване нами. Ми злимося навіть на небо, а відтак, спохопившись, починаємо заспокоювати власне сумління простим і не надто втямливим силогізмом: ми грішні, Бог посилає нам випробування, аби ми стали сильнішими.
...Аби ми стали сильнішими? Тобто сильніше зненавиділи супостата? Гучніше накликали на його голови і військо неймовірні прокляття, жахи і кари єгипетські?
А, може, навпаки? Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків.
Це – найвище випробування, оскільки воно здатне спровокувати незворотний ефект доміно не тільки у середовищі зрілих, самодостатніх людей. Ви ж погляньте, як поводяться наші діти: серед їхніх вуличних забав (не кажучи вже про комп’ютерні) наших добрих і слухняних чад найпопулярнішими стали війнушки з москалями. Підозрюю, що по той, протилежний бік – не барикад, а таки реального фронту, - пацани завзято розстрілюють «правосєків» і «бандерівців». Це – не просто постшокова реакція на десятки смертей, це – смію думати, - цілком нова якість людських стосунків, яка може, - за посередництвом нових поколінь, - продовжити тяглість традиції, здавалося б, забутої, притлумленої і засудженої людством сімдесят років тому.
Без сумніву, нам не оминути трагічних ексцесів, нам доведеться пережити і свою «оклахома-сіті», і судити своїх тімоті маквеїв . Бо багато серед тих, на чиїх руках вмирали наші хлопці під Зеленопіллям та Ізвариним, повернуться до мирного життя (як би не завершилася ця дивна війна) з твердим переконанням, що зненавиджене ними зло можна поконати лише силою і зброєю. Ми матимемо своє "поств’єтнамське", "постафганське" покоління, і з цим треба звикнутися.
Як, зрештою, й з тим, що нам протистоїть інший світ. Якого не варто ненавидіти, його слід сторонитися, намагатися будь-якою ціною застерегтися від його агресії. Адже, погодьтеся, ми не живимо особливої ненависті до канібалів, сприймаючи їх як "інших", і жодним чином не практикуючи їхнього трибу життя.
Тим, хто нині записався в адепти #зради, наполегливо раджу почитати дугінське божевілля, яке, на жаль, стало основою ідеологічної і воєнної доктрини Кремля. І зрозуміти одне – природне прагнення зберегти Україну містить у собі певні контраверсійні складові. Бо що таке країна? – терен чи люди, які його населяють, які є носіями певних ціностей, певних традицій, і – що найважливіше, - певних мрій. Я дуже не хотів би, щоб обороняючи терен, ми втратили людськість і дозволили бажанню помсти затуманити наші світлі мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: old.spbvedomosti.ru

Прагматична дистонія

Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, влада змушена тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри

Коли недужий потерпає від нестабільності кров’яного тиску, йому не варто будувати грандіозні плани на майбутнє. Щонайменше слід тримати у кишені рекомендовані лікарем пігулки, не робити різких рухів і взагалі обирати сприятливе для здоров’я середовище.

Нинішня владна команда не надто відрізняється від такого типу пацієнтів, а, отже, є вельми серйозні підозри, що її очільники цілком усвідомлюють марнотну плинність життя і те, що незабаром їм доведеться пакувати валізи. Звідси й небувала активність на всіх фронтах, починаючи від зовнішньополітичних векторів і закінчуючи спробами ревізувати певні здобутки Майдану. Від незграбних та непрогнозованих порухів країну лихоманить, тиск у її артеріях стрибає, мов після доброї філіжанки кави, і залишається лише волати до Бога, аби гарячкова активність владоможців не спричинила апоплектичного нападу.
Не скажу, що до оволодіння владою нинішніми її очільниками тонус держави був ліпшим. Але, принаймні, всі її громадяни, – від найзанедбанішого хутора до столичного Хрещатика, – знали, кого слухати, а чиї розпорядження пропускати повз вуха. Нинішня розхристаність ухвалення рішень шокує не тільки непосвяченого у тонкощі політичної гри обивателя, але й чиновника районного штибу, який на своєму віку немало таки побачив.
Біда у тім, що сподіватися на перспективу консолідованого курсу не доводиться, позаяк суперечки точаться не стільки між політично-діаметральними середовищами, а у стані партій-переможців, які зуміли у висліді здобути усі можливі й неможливі, як здавалося, призи. Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, вони змушені тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри. Позаяк мовна і «бандерівська» проблематика стала тепер справою десятою, бачимо тепер певний дефіцит креативу, який позначився навіть в однотипності стильового виконання сумнозвісних біл-бордів..
Соціальні ж гасла, розраховані на люмпен та лівацьких союзників під час виборчих перегонів, взагалі випадають з обойми наших «каліфів на годину». Розуміючи, що бюджет наступного року – чи не єдине до їхньої диспозиції джерело несподіваного зиску за чужий кошт, уряд з компанією вдалися до нечуваного – зазіхань на комунальні тарифи. Ще одна категорія громадян, які після ухвалення здирницького бюджету можуть лише розвести руками, – пенсіонери. «Напіввагітні опозиціонери» можуть втішатися: такий ласий шматок протестного електорату їй навіть не снився…
Гарячка Авакова з ймовірним розвалом коаліції у випадку відставки прем’єра, ідеї, які активно просуває Яценюк і К, – це, далебі, не спроба перебрати на себе частку відповідальності за наслідки. Радше, це превентивний крок на випадок, коли Порошенко спробує дати одкоша чинному прем’єрові, якщо той, передбачаючи втрату довіри, а відтак і влади, вдаватиметься до звиклого режиму ручного управління економікою. Але навіть якщо коаліція виживе, ніхто й не думатиме про спокій. Як на мене, країну чекатиме другий дубль протистояння на кшталт «Ющенко – Тимошенко». І хто з них хихотітиме під московськими софітами – чинний прем’єр чи президент, - ще велике питання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: lasix.mesotheliomaribbon.com

Політика як самогубство

«... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою»

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині виграв змагання за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.
Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і розколи. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.
Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою”.
Ось вам і відповіді на месиджі українських політиків – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.
Ігор Гулик. Ілюстрація: gorodenkanews.if.ua

Майкл (Михайло Мишкало) у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Старі рецепти діють

«Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі»

Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то за два роки агресії вони мали б втямити усю лицемірність такої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля.

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про дуже давнє рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії.

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів».
Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчить навіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців.
Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.
Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.
А що самі росіяни? А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі».
…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: madan.org.il

Майбутнє свободи

Ланки громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Економічна криза – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Носій національної загрози

Гарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою

Якось хтось з колег-журналістів влучно зауважив, що ми живемо у „державі-аварії”. Метафора, на перший погляд, банальна, оскільки навіть той, хто бодай трохи цікавиться Україною, вочевидь, розпочне перелік асоціацій з трагічних інцидентів. Але „держава-аварія” – то не тільки образ, це, по суті, убивча характеристика держави як інституції, що власне і є джерелом розмаїтих катаклізмів. Її аварійність бодай у тому, що вона не здатна на утилізацію власних продуктів розпаду; трагічно знакові особи, які за нормального стану речей, не тільки мали б назавжди забути про владні офіси, але й достоту спробувати принад укладеної ними ж системи покарань, й надалі обертаються адміністративними орбітами, тягнучи за собою, мов комети, шлейф скомпрометованих діячів дрібнішого штибу і негативну опінію серед загалу.

Отже, носієм національної загрози є українська еліта, якщо так можна назвати окремий, ізольований від громади клан владців і тих, хто обслуговує їхні інтереси. Причому, клан монолітний, скутий спільним інтересом, спільним минулим і, як би йому хотілося сподіватися, спільним майбутнім. Поділи, які пропонуються наївним інформаційним споживачам, умовні, бо на рівні підсвідомості продуцентів таких вісток вони лише гра настрою, хвилевого зиску, не більше.

Як би не сприймалися критики чинного президента, але вони таки мають рацію, коли нещадно дають віртуальні ляпаси нинішньому Президентові за його лояльність до найодіозніших постатей старого режиму. Порошенко обрав собі доволі сумнівну риторику, його захисні редути вибудувані на власних уявленнях про «єдність нації». Насправді ж ґарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою і, не виключено, заради дублікації президентського статусу.

Артикуляція єдності, яка через свою систематичність набула рис ідеї-фікс, є, однак, однією з найповажніших пасток, які, на жаль, лише множаться з тяглістю перебування Порошенка на найвищій посаді. Вона передбачає неперебірливість у виборі тимчасових союзників, урахування думки супротивників, а головне, – заспокоєння реваншизму тих, у кого владу забрали.  На цій межі розмивається моральність добрих намірів, позаяк „перед тими, хто ненавидить змій, не варто розігрувати спектакль зі зміями”. Спосіб апеляції до національного інстинкту осіб, які не ідентифікують себе з нацією, є безглуздим. Мова навіть не про ідентифікацію на генному, підсвідомому рівні, мова про триб життя „еліти”, якій Україна чужа навіть у побуті, оскільки її статки – на закордонних рахунках, її діти навчаються у престижних ґарвардах і оксфордах,  її медики – у Швейцарії та Німеччині. Переможці, зазвичай, переймають риси переможених, і випадок з Порошенком, – лише підтвердження цього постулату. Його аргументи щодо уникнення владних чвар, – мовляв, це відлякає інвесторів (слід, мабуть, читати – іноземних) – прозорий натяк на рацію Фройда.

ПОП може прорахувати ймовірні загрози національним інтересам, але його арифметичний підхід завжди надає перевагу зискам предметним. Таким чином, вчинки державця набувають рис майже нерозв’язної силогічної формули, у висліді якої – „люди – так, але...”.

В оцьому „але...” приховані справжні національні загрози, оскільки замість трьох крапок зацікавлені діячі, – не тільки з оточення президента, їх чимало й серед його опонентів, – починають вписувати власні трактування і власні альтернативи.

На жаль, саме чужі інтерпретації, здебільшого, втілюються у реальні вчинки. Реакція ґаранта у таких випадках – запізніла, бажання „нагнути” ситуацію і людей у потрібне русло породжує лише юридичні війни і галас на весь світ. Мабуть, це більше страхає тамтешніх товстосумів, аніж небажання влади дати раду собі у власному домі, на свій розсуд, і, до речі, на власну відповідальність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі         

Віктор Андрейчук у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

У пошуках прем’єра

Новітня українська історія як мильний серіал сварок між президентами і керівниками урядів

Арсеній Яценюк з «кролика» перетворився на «хитрого лиса». П’ятниця, 11 грудня, що за всіма прогнозами, мала стати фатальним днем для прем’єр-міністра та його команди, завершилася для них блискучою тактичною перемогою. Вислухавши образи від «партнерів» з коаліції і, звісно, з поріділих лав Опоблоку, отримавши жалобний букет і стусанів від не надто адекватного Олега Барни, Яценюк пішов із зали під куполом переконаним: він залишається.

Мистецтво шахрувати

Не відомо, чи діяв Арсеній Петрович самотужки, чи, може, йому асистували панове з президії ВР, особливо Володимир Гройсман, однак нардепи тепер мають всі підстави вважати себе ошуканими. У ту доленосну п’ятницю замість звіту Уряду, після якого публіка з Грушевського готувалася вказати прем’єрові на двері, їй запропонували банальний і прісний варіант звичайного дня уряду. Яценюк виграв час, - звіт про річну діяльність має надійти до сесійної зали на 15 днів до його офіційного оприлюднення керівником уряду, - отже, вважаймо, до Нового року. Далі – Різдво, низка свят, тож парламент прийде слухати чергову «коломийку» прем’єра у ліпшому разі під кінець січня.

Днями ВР має намір ухвалити новий Податковий кодекс і на його основі бюджет’2016. Фахівці пророкують, що ми отримаємо такі документи, після яких жоден із адекватних політиків не запрагне прем’єрського крісла. Жоден, крім «камікадзе» Яценюка.  Йому не вперше отримувати «кулю в лоб» і він… милостиво погодиться.

У висліді задоволеними будуть усі. Президент, бо надалі матиме «офірного цапа», до того ж стане реальною, на перший погляд, несусвітня обіцянка ПОПа про «чотири роки без виборів». Яценюк, - бо з нульовим рейтингом і рахітичною партією зможе надалі керувати фінансовими потоками. «Стратегічні партнери», найперше США, - бо, як їм видаватиметься, вдасться запобігти витвореній у мізках їхніх же аналітиків перспективі «узурпації влади» Порошенком. Олігархи, - бо не доведеться шукати нових шляхів і форматів для спілкування з новим «дахом».

А народ… Його згодовуватимуть обіцянками і креативними ходами, час од часу змінюючи раціон войовничою риторикою. Народ звично шукатиме винуватців і плутатиметься у трьох соснах відповідальних за його злидні, безвихідь і зневіру.

Вокзал не для двох

Давні мудреці радили, що, бажаючи дізнатися про майбутнє, варто озирнутися на те, що вже було. З такої позиції клінч прем’єра Яценюка і президента Порошенка виглядає не таким вже й екзотичним в українській політиці. Джо Байден майже за дідусем Фройдом проартикулюював з парламентської трибуни підсвідомі фобії американських кураторів України. Він згадав про Помаранчеву революцію, а, отже, і про конфлікт між «любими друзями» Ющенка і командою прем’єрки Тимошенко. У Штатах безпомилково діагностували симптоми схожої недуги у нашій владній верхівці постмайданного зразка 2015-го. Вашингтон небезпідставно остерігається, що чвари і взаємні звинувачення можуть згубити новий «український проект», а разом з ним – купу грошей американських платників податків, убуханих у не надто відомий загумінок Європи.

Як на мене, то для України, її мешканців та союзників існує єдиний варіант «ідеального прем’єра». Підозрюю, що не всі погодяться зі мною, однак написавши про це, гадаю, висловлю думку переважної більшості українців. Хай це звучить не надто демократично чи небездоганно конституційно.

Ідеальним прем’єром в Україні може бути тільки особа, яка відповідатиме за все. Або президент (у форматі президентської республіки), або канцлер (у системі координат республіки парламентської). Вітчизняний Буцефал двох не винесе.

Політика як історія міфів

Хтось із філософів зауважив, що годі жити ілюзіями, бо зіткнення міфів завжди напрочуд реальне. Досі нас переконували у тому, що чинна система державної влади є просто таки незамінною, цілковитою панацеєю від усіх українських бід. Натомість лякали перспективами безладів і розпаду у випадку, коли ми оберемо, скажімо, шлях класичної парламентської республіки; або ж загрозою авторитаризму, якщо забажаємо жити у республіці президентській. Але критики і опоненти що однієї, що іншої систем скромно й тихо мовчали про наочні приклади цілковито ефективних двох моделей в європейських країнах. Адже ніхто не візьметься заперечувати авторитет канцлерін Меркель у ФРН чи президента Олланда у Франції. Я вже не кажу про рафіновано президентську республіку у США.

Парламентсько-президентська республіка, як на мене, добра для сталих демократій, а не там, де лише починають освоювати ази цієї властивої цивілізованому світові науки. Для умов «гібридної війни», яку зараз розв’язано в Україні сусідом, такий «гібрид» влади не годиться й поготів. Колективна відповідальність трансформується у колективну ж безвідповідальність. Пошуки винних, а не державотворення, стають щоденною потребою мешканців владного Олімпу, а їхньою улюбленою роботою стає розподіл сфер впливу і контроль над фінансовими потоками. Міф про демократію стає реальною анархією.

Замість післямови

Я розумію, - ідеальних прем’єрів не буває. Рівно ж як і президентів, нардепів чи начальників жеків. Однак маємо приклади тих, хто наперекір обставинам зумів витягти свої країни з безпросвітного багна. Може, справа тут не в освіченості, патріотизмі і вмінні говорити. Може, варто бути амбітною, самодостатньою особистістю, яка, як це не банально, - почуває себе громадянином? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Вічні пошуки імперій

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Цікава річ, – останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішньополітичних симпатіях. Майдан-2 характерний особливою увагою до нього американців, відтак – тепер ми небезпідставно вважаємо Штати найвідповідальнішим союзником Києва проти агресії Москви.

Попри позірну діаметральність модерних українських координат (від Москви за Януковича до Вашингтона зараз), маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що у Вашингтоні, що у Москві, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо, ба неможливо. Навіть з огляду на тотальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і задавнені конфлікти, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

  

Що далі? Жити...

Жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином

«Доля стає людською справою, яку визначають люди». Альбер Камю

Ось тут всі довкола запитують: «Що робити?». Це запитання зависло дамоклевим мечем над усією Україною, і своєю прямотою та недвозначністю потребує відповіді. Поза тим, як усіляке питання, воно вже містить у собі зерно відповіді.

Що робити? Робити…
Жити далі. Правда, змінивши свої погляди на життя, зауважити в його багатоманітті нові сенси, нові можливості і нові мрії.
Що маю на увазі. Перш за все, відмовитися від звички брехати. Навіть за умови, що "у часи загальної брехні говорити правду - екстремізм" (Орвелл).
Особливо, брехати самому собі. Особливо, коли ідея-фікс, у яку ми запопадливо віримо, не припускаючи при цьому ані йоти сумніву в її правильності/неправильності, нав’язана нам кимось. Зокрема, політиками. Позбутися самообману, - це крок до самодостатності, до можливості діяти і досягати справді гідного зусиль.
По-друге: стати зрячим. Адже досі ми послуговувалися сумнівним принципом: «У країні сліпих і ти примруж одне око». Сліпота, спричинена самообманом, - це крок до капітуляції перед маніпуляторами, перед «загальною опінією», перед сірістю посередностей. Згаданий колись мною Севьйорек так характеризує цей процес: «Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора».
По-третє: відчути себе успішним. Тут і зараз. Зневіра – матір поразки майбутньої, поза тим, поразку минулу слід перегорнути, як сторінку календаря, занотувавши з неї лише необхідні уроки. З ними йти далі, відкинувши звичку покладатися на когось (царя, президента, добру маму чи жалісливого сусіда), зарубавши собі на носі те, що ніхто, крім тебе, крім нас нічого за нас і для нас не зроблять.
І ще. Завжди пам’ятати, що жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином. Час не тільки зарубцьовує старі рани, нівелює давній розпач. Він знищує тих, хто кволо пробує жити не суголосно з ним, хто уважає, що є під сонцем щось вічне, крім самого сонця…
Ігор Гулик. Ілюстрація: issengel-jelena.com

Країна циніків

Клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків

Досі не можу позбутися недоброго передчуття, що опановує мною, коли фахівці та підприємці наполягають на ймовірній економічній катастрофі, а влада відповідає їм феєричними показниками зростання народного добробуту. Зараз вже, мабуть, усі зрозуміли, що азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак звинуватити неприятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.

Один з сучасних філософів трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.
Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції, „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.
Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом.
Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт

Оксана Кристиняк у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Вічна зима Росії

Бараку Обамі не варто навіть вести якісь переговори з кремлівським режимом про ядерне роззброєння, бо «нинішня Росія – це "потьомкінська країна" з відсталою економікою, а її населення стрімко вимирає»

Хто про що, – а провідні аналітики світу не втомлюються говорити про українсько-російську кризу і її наслідки. Мабуть, жодна з тем, що стають предметом дискусії не тільки на представницьких форумах, самітах чи просто у кулуарах, але й дістаються курилок та кухонь, не мала останнім часом стількох інтерпретацій, історичних алюзій, ба навіть анекдотів.

Доволі оригінальним, – до слова, як завжди, – виявився фінансист Джордж Сорос. Опонуючи головному раднику президента США Барака Обами з економіки Полові Волкнеру, Сорос заявив, що нинішня ситуація в Росії – не до порівняння з Великою Депресією у США 30-х років минулого століття. На його думку, тут годиться паралель з розпадом Радянського Союзу.
А що - цілком адекватна алюзія. Едвард Лукас, який понад 30 років займається проблемами СРСР і того, що залишилося від нього, виступаючи у Підкомітеті у справах Європи Комітету зовнішніх справ сенату США, наголосив, що "Росія є реваншистською державою". І продовжив: "Росія не в стані прийняти того, що колишні республіки СРСР можуть бути вільними, незалежними від неї і процвітаючими. РФ притримується застарілих ідей про так звані «законні інтереси» і «сфери впливу», згідно з якими майбутня геополітична орієнтація таких країн як Україна і Грузія не є питаннями суверенного вибору народів цих держав, а є питаннями у яких вона, РФ, має законне право вето".
Однак соросівське порівняння з крахом імперії зла, ужите філантропом, – дає бодай йоту оптимізму. Скажу чому: є надія, що війна, як і колапс комуністичної імперії, дадуть світові нову модель мислення, підштовхнуть народи та уряди до думки про «мізерність» глобальності, про те, що весь світ, з його найглухішими загумінками і найрозвиненішими мегаполісами – одне ціле, що уваги спільноти, якщо вона хоче просуватися далі, заслуговують не тільки і не стільки витончені технологічно цивілізації, але й країни, що ледь стали на шлях сучасного розвитку.
Справді, падіння «залізної завіси», а відтак – «імперії зла», наочно продемонструвало плинність консервативних уявлень про двополюсний світ, про те, що розвиток може базуватися лише на протистоянні протилежних систем. Комфортна модель, за якої усі міждержавні стосунки вибудовувалися на підставі симпатій чи антипатій до двох устроїв економіки, яка володіла єдиним інструментом вирішення усіх проблем – інструментом сили, одного чудового дня виявилася непотрібною, недолугою та неповноцінною. Натомість світ постав перед потребою урізноманітнення поведінкових стереотипів, перед складною але водночас поліваріантною системою людських взаємин.
Якщо нинішня війна (фактично Третя світова, - погодьтеся, особливо після катастрофи В-777, російськихбомбардувань Сирії, турецько-російського конфлікту) «вагітна» саме такими змінами, то, попри усі її негативи і виклики, вона направду означатиме вибір. Гадаю, що ми станемо свідками не тільки тисяч смертей, прикладів небаченого досі звірства, тотального зубожіння пересічних громадян чи побутових проблем, але й зможемо переконатися у можливостях людського генія, здобути неоціненний досвід. Він стосуватиметься не тільки шляхів виживання, власне – найголовнішим у ньому стане уміння пошуку свого місця у світі. Ймовірні, звичайно, й не надто добрі повороти: особливо це стосується країн, у яких демократія перебуває щойно у зародковому стані. Після краху Росії тут, - я гадаю, відмовляться від пошуків легкого виходу через запровадження режимів «важкої руки».
Однак, – це життя, і що б не трапилося з нами усіма, мусимо сприймати його таким, як воно є. Журналіст американської The Washington Post Джордж Ф. Вілл написав недавно, що Бараку Обамі не варто навіть вести якісь переговори з кремлівським режимом про ядерне роззброєння, мовляв, «нинішня Росія – це "потьомкінська країна" з відсталою економікою, а її населення стрімко вимирає».
Якщо залишити все, як є, то, направду, збудуться передбачення великого Розанова: «Зі скреготом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Час одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні домівок немає».
До слова, це епіграф книги Фьодора Крашеніннікова «Після Росії», яка стала бестселлером.
Ігор Гулик. Ілюстрація: obozrevatel.com

...Він грає, як уміє

Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу

Патерналістська модель держави в Україні вичерпала себе, мабуть, ще усередині 90-х минулого століття. З тих пір усю соціальну політику без огляду на персоналії на верхівці влади можна вважати не тільки популістською, але й лицемірно-цинічною і шкідливою. Бо певний, - і значний! – прошарок населення, загнаний в глухий кут безпросвіттям злиднів та безгрошів’я, купувався на чергові обіцянки, мов за рятівну соломинку, живлячи таким чином невмирущий совок у мізках.

Два Майдани продемонстрували критичну масу самодостатніх особистостей, здатних не те що озиратися на можливість державних подачок, а без особливої допомоги з-зовні налаштувати побут, забезпечити потреби і врешті-решт досягти цілком несподіваних, як на обивателя, результатів. Ба більше, - практики «антимайданів», застосовані владою, ще рельєфніше окреслили маргінальність середовищ, схильних і надалі сповідувати ідеологію «доброго царя» і «всемогутності» держави.
Тобто, об’єктивно Україна визріла до реформ, я б сказав, навіть до «шокової терапії». Те, що запропонували реформатори, є об’єктивною потребою, якщо, звісно, ми хочемо жити по-людськи. Певна річ, ліпше було б, якби ці реформи відбувалися у мирний та спокійний час. Але, гадаю, існування внутрішньої та зовнішньої загроз лише додасть ентузіазму тим, хто готовий, поступившись малим, очікувати у перспективі більшого.
Тому, коли мене запитують, як я ставлюся до затіяного, відповідаю не вагаючись, - я на боці реформаторів. Їх, вочевидь, слід і треба критикувати за прорахунки у воєнній кампанії, за дивну війну у Криму, з кволою на початках реакцією на безпрецедентне хамство Росії. Але в царині економічній і зовнішньополітичній (особливо коли йдеться про формування думки західних симпатиків щодо потреби сприяння Києву) – тут владі у принципі нічим дорікнути. Хіба корупцією...
Тепер, коли карти лягли на стіл, коли озвучено всі аргументи і всі можливо-неможливі ризики, варто дуже пильно стежити за тим, аби за лаштунками процесу знову не виринули певні персонажі, які володіють фантастичним умінням звести на пси будь-яку добру справу. Йдеться про спритників корупційних схем, про тих, хто легким помахом руки перетворює державні кошти на приватні, послуговуючись при цьому, серед іншого, ласістю українського чиновництва до дармівщини. Бо не забуваймо, - ми всі вийшли з постімперії, перебравши її мерзені риси. І коли Пітер Помєранцев говорить, що «люди все життя симулюють, платять, симулюють, платять і кінця цьому нема. Ядро цього процесу – неформальні зв’язки, клановість, кумівство. На них будується вся соціальна сфера. Росіянин знає, кому треба подзвонити, з ким домовитись, кому дати хабар. І що краще працює пропагандистська машина, то більше громадян звикає жити в системі вічних симулякрів», то слово "росіянин" тут легко заміниме на "українець".
Мені видається, що в такій ситуації мав би спрацювати чинник Майдану, певна річ, без коктейлів Молотова чи палених шин. Практика Сашка Білого (хай з Богом спочиває!) засвідчила свою неефективність, ба, справді виглядала дикувато у контексті загальних проєвропейських трендів, та навіть просто в умовах тотальної непевності і страху, що підігрівалися психологічною війною з боку Росії. Я гадаю, що цивілізований світ якось давав собі раду зі схожими проблемами без калаша чи кольта. Тим паче, що насильство, виправдане потребою революційного моменту, зазвичай, перетворюється у звичну практику.
У принципі, в Україні є також громадянське суспільство, здатне, як на мене, до повноцінного контролю за владою. Інша річ, що революційна ситуація самозрозуміло інкорпорувала туди різний народ, а тому,вимагаючи люстрації чи інших «модних штучок» для кандидатів на посади чи вже чинних владоможців, нашим активістам варто було б ретельно пролюструвати власні лави. Бо багатоманіття рухів, ГО, самооборон, варт etc, за всіх позитивів ситуації, здатне також провокувати некоординованість, хаос, тобто мутні речі, в яких особливо зручно ловити рибку. Не кажучи вже про відверто провокативні рецидиви, які можуть тільки частішати у перебігу затятої виборчої боротьби.
А щодо реформ... Може, справді варто трішечки вгамувати емоції і не здіймати на кпини тих, хто взявся їх втілювати, за дрібні прорахунки. Може, не варто, всезнайно сидячи у ФБ, підозрювати реформаторів у змовах, подвійних стандартах, прагненні власного зиску. Може, таки дамо їм попрацювати. Зрештою, ніхто ж у нас не забирає права сказати все що думаємо. Давайте скажемо, але пізніше, ок?
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Лінії розламів

Насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу – між народом і владою

Я вже колись покликався на Нормана Дейвіса і його мапу, на якій Україну перемежовують цивілізаційні кордони, – до прикладу, між впливом азійщини і європейськості; між православ’ям та католицизмом у його східній інтерпретації. Ці рубікони є визнаними і звичними, тож сприймаються спільнотою як щось самозрозуміле.

Є інші поділи, які по-своєму віддзеркалюють потреби політичного моменту: „мовний бар’єр”, геостратегічні орієнтації. Ці поділи важко зобразити на папері, поза як вони, здебільшого, сформовані як психологічні стереотипи, і, скажімо, десь у Гуляйполі чи Бахчисараї не є великою дивиною надибати носія сучукрмови і затятого прихильника поступу України до НАТО. Рівно ж як у Львові не бракує затятих адептів російської як державної і палких боронителів ідеї «русскаго міра».

Попри свою ментальну консервативність та відданість ідеї самостійної та соборної, Львів зумів зберегти й інші елементи мультикультурності, які, на розчарування розмаїтих політтехнологів зі столиці чи навіть з Москви, не дають їм можливості „по-повній” відірватися на націоналістичному іміджі П’ємонту.

Тобто, у Галичині воліють послуговуватися принципом, що його сформулював давно Магатма Ганді: „Хай усі культури прилинуть до мого порогу... Але я не хочу, щоб вони затопили мою оселю”. Натомість, наголошуючи на своїй „іншості”, на різницях між мешканцями Західної та Східної Україн, можемо говорити про те, що акурат на Лівобережжі чужинські культури „затопили нашу оселю”. Я не кажу про новітні впливи, бо що у Львові, що у Запоріжжі навіть не надто спостережливий може зауважити бездумну і іноді таки дебілувату американізацію, якій годі протистояти, оскільки, попри позірну креативність, вона підкріплена ще й значним фінансовим наповненням. Я кажу про глибинніші пласти, про елемент азійщини, носіями якого, як уважають представники чудернацької науки – політичної антропології, – є здебільшого нащадки підвиду „хижаків”.

Біологія, антропологія – штуки доволі небезпечні, але від них нікуди втекти, як нікуди сховатися від присутності в сучасній владі адептів цілковито „непрогресивних” конструкцій, що за своєю суттю власне й підігрівають ці ментальні розмаїтості. 

Семен Глузман, знаний правозахисник, колись уважно вивчав проблему, яка вже, а не з часом, як заспокоюють інші, може постати одним з елементів національної загрози, – за проблему наркоманії. Вже перші його висновки тоді стали сенсацією: „Коли я показав одному з політиків дані моніторингу (про ситуацію з наркоманією – Авт.) – у нього очі на лоб полізли. На карті був такий самий розлом – як колись показували в «чорних» рекламних передвиборних роликах. Тільки тоді це було надуманий, штучний поділ України на Схід і Захід. А на нашій карті був розділ за кількістю наркоманів, алкоголіків, суїцидників. Все найстрашніше було на Сході. Але до цих пір ніхто не звертає на це уваги».

То, може, насправді існує одна, найжирніша, найнебезпечніша лінія розламу – між народом і владою? Може, все інше – похідне, хвилеве і дріб’язкове, порівняно з глухою стіною, об яку розбиваються волання й ініціативи мільйонів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Руслан Кошулинський у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Кілька слів про політичний гламур

Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», - не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю

Краще помовчати… Такого невтішного висновку можна дійти, поблукавши інтернетом і начитавшись численних статей, автори яких пропонують власні виходи з того, що маємо в Україні. Діапазон думок – аж надто широкий, аби охопити його у короткому нотатнику. Загальне враження – нам не бракує ні теоретиків, ні практиків, що готові запропонувати розмаїті рецепти. То чому ж їх не чутно у Києві? Чому ідеї, які переповнюють ці світлі голови, залишаються на папері або у віртуальному просторі, без перспективи бути реалізованими?

Не факт, що втілення цих умоглядних міркувань пішло б на користь. Широкі маси – від сільського фільозофа до містечкового реформатора – виявилися схильними до хвороби, яка досі вражала лише столичних пошуковувачів істини. Недуга ця називається політичним гламуром, і саме тому не годиться для пересадження в український грунт. Начитавшись, зазвичай, іноземних книжок про закономірності розвитку демократії, наші доморощені стратеги квапляться прилаштувати тези, викладені там іменитими й не надто авторами, до вітчизняного контексту. Часто забувши про те, що маємо наразі лише ексіз, начерк демократії, спотворений не тільки недавнім совковим побутом, але й елементами модерного феодалізму.

Хтось може заперечити, мовляв, звідки в країні, яка явила світові два Майдани, можна вгледіти такий анахронізм. Звідки, – питання не риторичне. Зі села, роль якого у збереженні української ментальності не наважиться заперечити навіть найурбанізованіший „теоретик”. Учорашній «кидок склянкою», як би його не подавали зацікавлені особи, присмачений гучним «геть з моєї країни», - не що інше, лише з’ясування стосунків двома підпилими чолов’ягами за столом сільського генделика після Служби у неділю.

Це лише штришок до питання про відповідність нинішніх політологічних схем українським реаліям. Інший стосується масових спроб осмислити, виправдати чи, навпаки, заперечити тезу так званого „перезавантаження держави”. Мовляв, існуюча модель правління себе вичерпала, а, отже, має бути докорінно змінена.

Щодо „перезавантаження”. Воно б нічого, якби сучасну українську державу, починаючи від набуття незалежності, було збудовано на принципово нових засадах. Але ж фактично ми досі тягнемо лямку „розвинутого соціалізму”, – як ментально, так і правничо. Образно кажучи, прилаштовуємо додатковий поверх на горищі 50-літньої „хрущовки”, як це пропонували нам зовсім недавно. Цей наш „соціалізм” вже давно з „розвинутого” перетворився у „стагнуючий”, а влада, – що „кучмівська”, що „помаранчева”, що постмайданна-2– лише наводить на нього лак „гламуру”, підфарбовує його у кольори сучасності, бо і тій, і іншій цілком комфортно правити саме у такій системі координат. Там, де вітрина сяє блискітками демократії, а у підсобці причаїлося кріпацтво.

Ігор Гулик. Ілюстрація: glupov.net