Якось вже так складається, що після хвилі ентузіазму, солідарності завжди
знаходяться ті, хто проспав, або ж, прокинувшись, вирішив не квапитися, а
почекати, що ж з того вийде. Відтак, зрозумівши, що втратили момент, ці
мудрагелики гучно стрясають повітря своїми філіпіками, намагаючись: а)
виправдати власну нерозторопність; б) зробити дурнями всіх, хто адекватно і
вчасно зреагував на подію.
Учора в українському сегменті інтеренету почалася лавина хештегів на кшталт
Я – не Шарлі, Я – не Волноваха. Автори, зазвичай, втирають у мізки читачів
переконання, що, мовляв, йти у всезагальному тренді – це мавпувати чужий
креатив. Мовляв, які ж ми – українці – другосортні, не спромоглися придумати
щось своє.
По-перше, варто нагадати цим запізнілим розумникам, що гасло «Je suis Charlie» вигадав саме українець,
хай французький. По-друге, істерика із запереченням (хоча, у принципі, ніхто
нікого не змушує долучатися/не долучатися) у вітчизняних інтернет-спільнотах
дивним чином збіглася у часі з шаленою кампанією російських ЗМІ. Причому,
найодіозніших з точки зору оборони тамтешнього царя. Наприклад, «Комсомольская
правда» смакує коментарями «знамєнітого політіка» Жан-Марі Ле Пен,
«Національний фронт» якої не забажали бачити у колоні паризького Мовчазного
маршу мільйонів. Саме через ксенофобську програму, ідеологічні постулати якої є
чи не найдошкульнішим подразником для мусульман-мігрантів.
По-третє, доморошені «не-Шарлі», «не-Волноваха» свідомо чи ні, зате доволі
цинічно переконують всіх (а насамперед – себе) у маргінальності українців.
Мовляв, у Парижі загинули відомі журналісти, натомість у якомусь
Богом забутому Донбасі під залпами
російських Градів полягли нікому не знані
особи, можливо, навіть ті, хто вчора кричав «Рассєя пріді!». Це взагалі не
вписується у нормальне людське світорозуміння, зрештою, як і головна теза таких
естетів, які пробують шукати креатив у природних людських реакціях на чуже
горе. Відомі і невідомі, нон-конформісти
і навіть ймовірні побутові сепаратисти були, перш за все, людьми. Це єднає їх, а ще
– одна позасумнівна обставина: вони впали
від рук терористів. Чи не цей факт подвиг креативних негативістів на доволі
істеричні реакції, точніше, намагання його заретушувати, маргіналізувати?
Ще раз наголошу: ідентифікувати себе з якимось явищем, рухом, громадським
трендом – справа добровільна. Йдеться лише про те, що така ідентифікація, якщо,
звісно, вона є щирою і, як кажуть, без задніх думок, мала б не передбачати
принижень опонентів, Адже, наскільки я поінформований, ніхто із них уголос і
публічно не дорікнув байдужим за їхню позицію.
І ще про одну драстичну річ. Ці кілька днів у новому році дали надзвичайно
яскраві взірці не тільки солідарності, співчуття і розуміння, але й приклади
подвійних стандартів, якими послуговуються, здебільшого, політики. У колонах
Маршу мільйонів йшли доволі сумнівні персонажі, які ще учора своїми вчинками,
розпорядженнями, переслідуванням журналістів були реальним втіленням «Я – не
Шарлі». А трагедію французького тижневика вони спритно використали в особистих
інтересах. Тепер – що у Франції, що в Україні, - їм дуже кортить накинути імідж
дворушництва на все суспільство. Тому й виринають у мережі опуси «жертв
креативу», не стільки тішачи власне еgо авторів, скільки виправдовуючи конформізм і колаборацію
тих, хто при владі. Тих, чия байдужість обертається трагедіями, – що у Парижі,
що на Донбасі.
Ігор Гулик. Ілюстрація: skomorox.net
P.S. Аби не виникало запитань. Я – Шарлі. І Волноваха...
