В Україні триває цинічна гра з
розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери
схожих дійств
На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які
намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно
не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав: „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо
простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди
матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж
результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.
Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не
навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що
трапиться – нічого не трапиться. Нового.
Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки.
Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на
спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових
бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не
відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за
часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських
майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї.
З іншого боку – опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам
плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої
масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для
свого невдоволення – владу. У результаті –
«Que se vayan todos!» («Хай
забираються всі!»).
Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники
президента виходять на трибуни, аби висловити обурення корупційними схемами
прем’єра.
На адресу Порошенка летять звинувачення з очевидними натяками на «прокремлівську
змову». І те, й інше – цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї
статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.
Народ наразі вичікує, громадячи враження та
досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо
політики легковажно забули, що в Україні був 2014 рік, і після нього загал здобув
практичний навик реалізації задавнених кривд.
Найпоміркованіші з владоможців волають про
небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися
тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так
трапиться, то цілком реально сподіватися, що і пропрезидентським, і пропрем’єрським
доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, – урок опозиції.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: veselahata.com
