Позірна
злагода під парасолькою коаліції, яка наразі ще має нечисленних наївних
прихильників, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу і
бажаних для нової команди функціональних рішень
Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних
держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом
артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі
грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де нардепи
вправляються в казуїстиці, правлячи буквально вчора ухвалені «проєвропейські та
реформаторські» закони, і мимоволі хапаєшся за думку, що насправді, як писав
Гьоте, "нема страшнішого за діяльне невігластво". Особливо, коли воно маскується округлими
фразами, що їх взято за незаперечний креатив моменту, кам'яними посмішками міни за поганої гри і дулями у кишені.
Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години,
перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка наразі
ще має нечисленних наївних прихильників, випарується, щойно вдарять перші
морози непопулярних для загалу і бажаних для нової команди функціональних
рішень. Різновекторність устремлінь, – і в царині зовнішньополітичних
пріоритетів, і тим паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить
рейвах в урядовому середовищі. Я вже не кажу, як мають порозумітися представники
конкуруючих політтусовок у Кабінеті Міністрів.
Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти,
яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про
"мого президента". Мабуть, нинішні постмайданні міністри, які з
різних міркувань потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться
думкою експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони
кивають на главу держави: "Я людина президента/прем’єра, отже, слухатимусь тільки його".
Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самих Порошенка/Яценюка
потрактуванню їхніх персон як "президента/прем’єра європейської України",
по-друге, хибують вадою двозначності узгодження лінії партійних структур,
представниками яких є їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.
Я не схильний уважати, що фундатори коаліції мали наміром дезорієнтацію
свого усталеного електорату. Проект "веселкового" за партійними
кольорами Кабміну навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув втомлений
Майданом та війною виборець. Але власне такий спектр є тим запобіжником, який,
на думку зарубіжжя, боронитиме Україну від дочасного згортання демократичних
реформ. Однак така ситуація ладна спричинити цікавий ефект
"цапів-відбувайл" за всі огріхи президента та уряду загалом. Якщо так
станеться, то невдоволення і розчарування знову таки обернуться на Порошенка/Яценюка
– "мого президента/прем’єра" для
"неформатних урядовців".
А ходіння поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика
– речі, що надаються до вживання на короткотермінову перспективу. Судячи з
усього, команда «реформаторів» має намір перебути біля владного керма ще три
роки. Не думаю, що амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних
змін останнього часу, погодяться плентатися охвістям у фарватері чужої команди.
Хай навіть дипломатично натякаючи, що роблять це для загального добра.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
