Містерії демократії

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки

У певною мірою освіченого читача цей заголовок не мусить провокувати алюзій зі знаною книгою персони нон грата в Україні Алєксандра Дуґіна. Там – містерії Євразії, частково базовані на реальному історизмі, частково на надто буйній фантазії автора. У нас – мова про дивовижну трансформацію «найгіршої з форм правління», якій, однак, нема альтернативи.

Колись майже культова The International Herald Tribune (США) опублікувала доволі симптоматичну статтю «Обітування Америки». Опус, мабуть, виглядав би прохідним, якби не його сповнені скепсису висновки, що, на нашу думку, є повчальними для українців. Не з точки зору тотального мавпування американських зразків, до якого вдаються наші політики, а з точки зору досвіду майбутнього виборця, якому цих політиків наділяти владою.

Так от, Herald Tribune насамперед констатує сумний, на думку його автора, екс-міністра оборони Вільяма Коена, факт: щонайменше 70 відсотків американців уважають, що їхня країна просувається «не у тому керунку». Цікаво, який відсоток американців міг би відповісти конкретніше, куди слід рухатися Штатам? Відповіді, далебі, тут не знаходимо, однак почитуємо яскраву характеристику того, що мешканці супердержави вважають неправильним.

Насамперед, – політику, точніше, стиль поведінки тих, хто одягає шати політиків. «Політичний процес США, схоже, й надалі буде скидатися за стилем на телевікторину… Питання вартості стрижки або автентичності сміху позбавляє кандидата (у президенти – Авт.) можливості серйозно поміркувати про Китай, що піднімає голову, Росію, яка відроджується, або ж виробити життєздатну глобальну стратегію боротьби з тероризмом».

Безумовно, «клоунада», у яку перетворили своє ремесло не тільки американські політики, але й і їхні адепти у країнах зовсім юної демократії, – лише верхівка айсберга, доволі коштовна, зате ефективна. Вона слугує своєрідною завісою, що ховає від людських очей підводні течії справжнього процесу, позбавленого шоу-складових, запальних промов, яскравих жестів.

Там, за лаштунками, провадять серйозні чоловічі розмови, укладають сумнівні з точки зору моралі угоди, обговорюють політичні оборудки. Відтак, з невинними виразами облич, бажано в патріотичному антуражі, політики виходять на публіку, аби спробувати популярно пояснити виборцям те, що вже можна вважати доконаним фактом. 

До слова, їхні зусилля, здебільшого, не є марними. Бодай через те, що ці люди знають (принаймні, їхні консультанти, мабуть, обов’язково їм підказують) доволі просту річ.  «Стан обивателя, – пише про неї російський письменник Андрєй Бітов, – полягає у його переконаності, що він знає все. Тому ним легко керувати і позбавляти усілякої незалежності. Він стає жертвою піару, паритету і всіх цих технологій». 

Спробуйте-но порозмовляти із завсідниками львівських кнайп чи пасажирами маршруток, - і ви переконаєтеся, що нема у світі освідомленіших у політиці людей. Найприкріше, що їхні кумири говорять своїм симпатикам те, чого вони хочуть від них почути, – жодним словом не заікаючись про вразливі, зате найнагальніші проблеми.

«Цінності та чесноти, які зробили Америку джерелом сили, стабільності і натхнення для всього світу, перебувають у жалюгідному стані», – висновує Коен. А що казати нам, – адже ні цінностей, ні чеснот своєї нації наші політики не поділяють. Хіба про людське око…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Хрущовщина

Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН

Росія продовжує звичний біг по колу: вирішення власних проблем за рахунок спокою інших мешканців планети – вроджений стан імперії, яка пережила вже кілька трансформацій, що, далебі, не зрушили її геному ні на йоту.

Владімір Путін, за влучним висловом екс-президента Польщі Качинскі, вдається до риторики, яка відгонить нафталіном „Карибської кризи”: „Це мова, яку ніколи не використовували Єльцин або Ґорбачов, або навіть Брежнєв. Це мова Хрущова”. Без сумніву, історична алюзія нинішнього керівника „ерефії” і знаного „кукурудзовода” – доволі змістовна: предтечі Нікіти Сєргєєвіча, хвацько засуджені на ХХ з’їзді, тримали “за ноги” не тільки ініціатора „відлиги”, але й ціле покоління наступних вождів, аби відбути справжню реінкарнацію в особі Владіміра Владіміровича – кадрового чекіста.

Проте суть навіть не у тому. Справжній контекст путінських словесних рулад полягає у загальному дискомфорті нинішньої російської ситуації. Країна-гігант та її мешканці, які ментально відчувають себе імперцями, не можуть знайти себе на периферії цивілізаційного процесу. Ба більше, - ситуація з Сирією та Парижем чітко дає сигнал, що Москва опинилася на периферії у власній країні. Проблема у цілковитому нерозумінні простої істини: на маргінес вона потрапила не зі злої волі Вашингтона чи прибульців з Марса. „Неформат” Росії – у надуманій манії величі, прагненні вирізнятися не у царині загальнолюдських пріоритетів, а військовою потугою і диктатом. Зрештою, хіба тільки Москва недужає на месійну хворобу?

Але тут – випадок клінічний. Путін переграв себе, намагаючись сподобатися громадянам довіреної йому території. Його поведінка й справді пригадала світові „кузькіну мать” і гучний мешт Хрущова на трибуні ООН. А його не виголошені діалоги з Махатмою стануть, мабуть, об’єктом ретельного дослідження психоаналітиків. Задавнений комплекс безпідставної величі і разом з тим, – ретельно замасковані фобії власної неповноцінності; бундючність нувориша плюс неотесаність солдафона; псевдоєвропейська манірність і непристойний підтекст; новітні терміни і старі штампи. „Достоєвщина”, вигнана в три шиї з порядного товариства, підсвідомість „уніженного і оскорбльонного”, і від того – агресивного й брутального.

"Відтоді як постав большевизм, – написав задовго до путінського інтерв’ю великий іспанець Гассет, – я дотримувався думки, що тут ходить про окремішній у європейській політиці рух, рух специфічно російський, оскільки Росія - це не Європа, і європейського там є лиш певний репертуар теорій чи, краще сказати, термінологій”.

Путінська „гра в бісер” у контексті майбутніх катаклізмів у Росії виглядає спробою не стільки пересваритися із західними лідерами, а дещо втихомирити їхній пильний інтерес до того, чим живе країна. Розчаровані співрозмовники російського президента можуть взяти відверті образи на свою адресу близько до серця. На що, зрештою, і розраховані недипломатичні пасажі їхнього нечастого візаві. Путіну ж потрібна тимчасова подоба „залізної завіси”, аби втілити свій підкилимний план утримання влади. Ніхто сьогодні не може певно сказати, як розвиватимуться події на вулицях російських міст: за сценаріями, випробуваними на „маршах незгідних”, чи за старими кальками з вибухами будинків у Москві. 

Відтак, коли цілей буде досягнуто, кремлівське керівництво знову спробує надягти замість ватників європейські костюми від Бріоні і почне переконувати спільноту у тому, що поділяє її цінності. Але чи повірить Європа? Судячи з історії, так. Меркантильність і прагнення до безтурботного ситого життя переважить здоровий глузд.

Якщо, звичайно, у тамтешніх лідерів не виникне потреба повернутися до недавньої історії і взяти звідти кілька неприємних уроків. Підстави для цього шукаймо у новому обличчя Старого світу, зокрема, у досвіді держав, які отримали перші наочні уроки путінської практики. 

Ілюстрація: Fb