Ходіння
поміж краплями дощу, різновекторна риторика і невтямлива практика – речі, що
надаються до вживання на короткотермінову перспективу
Основні фігуранти української політики сьогодні схожі на послів чужоземних
держав, які вправляються у дипломатичній риториці, яка тепер слугує не способом
артикуляції певних політичних постулатів чи намірів, а радше за такі собі вірчі
грамоти очільнику ще вчора ворожої держави. Глянеш на телеекран, де відомі
одіозні особи поливають брудом почергово президента і прем'єра, і мимоволі
хапаєшся за думку, що насправді, як писав Гьоте, "нема страшнішого за
діяльне невігластво". Особливо,
коли воно маскується округлими фразами, що їх взято за незаперечний креатив
моменту, кам'яними посмішками міни за поганої
гри і дулями у кишені.
Але той же Гьоте зауважує, що "веселку, яка тримається чверть години,
перестають помічати". Тобто позірна злагода під парасолькою коаліції, яка
наразі ще тримає абсолютно різношерстих і абсолютно ворожих один одному
елементів, випарується, щойно вдарять перші морози непопулярних для загалу
функціональних рішень.
Різновекторність устремлінь, – і в царині політичних пріоритетів, і тим
паче – у господарських справах, – неодмінно спричинить рейвах в урядовому
середовищі. Не кажучи вже про парламентську залу.
Дмитро Видрін, політолог з нахилом до екзистенційного сприйняття когорти,
яку гордо йменують українською елітою, якось написав короткий есей про
"мого президента". Мабуть, нинішні міністри, які з різних міркувань
потрапили до не надто комфортного середовища, таки цікавляться думкою
експертів. Бо надто часто, пояснюючи сумнівність свого рішення, вони кивають на
главу держави: "Я людина президента/прем’єра,
отже, слухатимусь тільки його".
Такі словесні конструкції, по-перше, суперечать бажаному для самого Порошенка/Яценюка
потрактовуванню їхніх персон як демократів та лібералів, по-друге, хибують
вадою двозначності узгодження лінії партійних структур, представниками яких є
їхні автори, і взагалі дезорієнтують спільноту.
Я не схильний уважати, що коаліція, наполягаючи на участі своїх
представників в Кабміні, мала наміром дезорієнтацію свого усталеного
електорату. Проект "веселкового" за партійними кольорами Кабміну
навпаки створює ілюзію стабільності, до якої таки прагнув утомлений виборець.
Якими б не були зовнішні оцінки присутності тих чи інших партій у владі, все ж
мусимо визнати, що саме БПП і НФ, є тими запобіжниками, які, на думку
зарубіжжя, боронитимуть Україну від краху демократичних реформ. Однак рішення
саме цих осіб, з врахуванням аж "супердипломатичної" поведінки
напередодні, ладне спричинити цікавий ефект "цапів-відбувайл" за всі
огріхи уряду загалом. Якщо так станеться, то невдоволення і розчарування знову
таки обернуться виключно на особи Порошенка/Яценюка «мого президента»/«мого
прем’єра».
З цим щось треба робити. Ходіння поміж краплями дощу, різновекторна
риторика і невтямлива практика – речі, що надаються до вживання на
короткотермінову перспективу. Судячи з усього, «команда Майдану» має намір
перебути біля владного керма до наступних президентських виборів. Не думаю, що
амбітні політики, які уособлюють собою низку радикальних змін останнього часу,
погодяться плентатися охвістям у чужому фарватері. Хай навіть дипломатично
натякаючи, що роблять це для загального добра.
Ігор Гулик.
Ілюстрація: anekdot.ru
