«Нормальна влада бореться за
нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу». Оце і є
відповідь на риторичне запитання про наших провідників
Запитання, на яке
доведеться відповісти чинній владі на місцевих виборах, зависло в повітрі. Запитання
про те, чи, бува, нинішні очільники України не схожі на дурнів. Країна, гадаю,
делікатно промовчить…
Що відповісти? Що
сказати людям, свято переконаним у тому, що у нас, якщо й крадуть, то «на 5
копійок»; які цілком серйозно вважають символом змін кількаразове зростання
тарифів; які, зрештою, загубилися в часі десь між кучмовим прем’єрством і
ющенковою «українізацією»?
Сказати, що влада у
нас нормальна? Що там сидять не ідіоти, які безустанно громадять національні
борги, при тому тримають на банківських рахунках нечувані гроші? Лауреат
Нобелівської премії 1970 року у царині економіки Пол Ентоні Самуелсон сказав
колись, що «нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а
ненормальна влада бореться за владу». Оце і є відповідь на риторичне запитання про
наших провідників.
Але вони знають, що
роблять. Запитуючи українців про свою адекватність, вони кокетують, бавляться
із ментальністю затурканого виборця, для якого будь-який чиновник – це Бог, цар
і володар в одній особі. Тому схожі мовні конструкції покликані лише наголосити
на власній значущості, а водночас вказати критикам, що саме вони мусять
приміряти на себе роль дурнів.
Теза Самуелсона
рівною мірою стосується не тільки чинної владної команди. Ті, що нині їй
опонують, мали б визнати, що кілька літ тому вони були у ролі Порошенка, Яценюка і К, і, зрештою, мали усі важелі для того, аби схилити шальки
симпатій українців на свою користь. Вони нині просторікують, що, мовляв,
автократичні замашки гаранта – то кара Божа для нації, то могли б бодай якось
артикулювати й власну відповідальність за цю «чуму». Отже, й вони були
«ненормальною» владою, для якої стандарти життя пересічного громадянина були
справою надцятою, для якої доля всієї країни не важила ані йоти. Важило тільки
бажання втриматися на верхівці, всеохопна зажерливість і зиск.
Утім про абсолютне
банкрутство політичних еліт в Україні сказано чимало. Як і про те, що тут не
могли вирости інші, кращі, жертовніші, принаймні раціональніші. Бо усіх, як не
крути, обирав народ. Вони – утілення його смаків, уявлень, зрештою, надій. Бо,
зрештою, народ, ми з вами, терпимо усі вибрики наших владоможців.
Ігор
Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru
