Влада доволі часто хапається, мов за
соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви
або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу
Мережні ресурси, друковані та електронні мас-медіа, сповнені повідомленнями
про замахи та убивства осіб, тією чи іншою мірою причетних до певної політичної
сили, створюють алюзію з порівняно недавнім минулим. Можна штучно спонукати спільноту думати, що схожий
безлад аж ніяк не виходить за межі побутовістики, та все ж, погодьтеся, це
якийсь цинічний оксюморон, – насильство стає "умежованим",
"регламентованим", так ніби йдеться про порядок денний макабричного
засідання, у цілком визначеними обов'язковими атрибутами ритуалу.
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", – але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати – "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність – тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії – річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, – коли йдеться про часово не надто розмежовані події, – якихось не повних двадцяти літ, – вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, – влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, – хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, – мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: lib.rus.ec
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", – але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати – "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність – тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії – річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, – коли йдеться про часово не надто розмежовані події, – якихось не повних двадцяти літ, – вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, – влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, – хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, – мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: lib.rus.ec
